Українські реалії достатньо буремні для кардинальної зміни рейтингу будь-якого кандидата. Інформація настільки швидко сприймається і усвідомлюється суспільством, що за декілка днів не прохідний кандидат може легко стати топовим, а найтиповіший втратити все.
Цим і пояснюється досить обережна політика Порошенка. Маючи високий і досить бульбашковий рейтинг, цей кандидат не робить різких рухів. Хоча і він від помилок не застрахований. Його комерційне, а не політичне мислення (даний факт був вперше висловлений Віталієм Портніковим), перешкоджає йому інвестувати у свій політичний проект з розбудовою низових структур. Тому і ловиться на співробітництві з колами, що давно підпадають під поняття люстрації.
Але стаття не про Петра Олексійовича, котрий безумовно заплатить за «легке» президентство. Як і Україна, нажаль, на сьогодні платить за «легку» незалежність і 20-ти річну легковажність. Анатолій Гриценко має велику кількість позитивних рис. Маючи прекрасне красномовство та стратегічне мислення разом з його військовим минулим, ця людина у напіввоєнний час могла б отримати посаду президентства.
Але найбільша вада цього кандидата – це низька здатність до організації і керуванням широкою структурою на місцях. Груба кажучи, ця людина не може ні працювати в команді, ні створити її. Автор статті підмітив дане явище ще у 2011 році, коли партія «Громадянська позиція» донецької області була і найактивнішою серед усіх обласних відділів цієї структури по країні, і серед інших опозиційних по області.
В той час саме активісти цього об’єднання допомагали чорнобильцям, афганцями, фермерам і студентам, котрі виходили на масові протести. Але отримавши великий потенціал до соціального розширення обласна організація так і не змогла втримати своє існування. Класична схема введення в обласне керівництво потрібних людей від влади (а це практикувалося особливо на Донбасі, для вбивства політичної конкуренції) убило активний політичний осередок.
Такі дії місцевої політичної монополії, котра представляла симбіоз партії регіонів з усіма силовими та іншими виконавчими структурами, розкололи місцеву «Громадянську позицію». Найактивніша сторона донецького осередку звернувся до Анатолія Гриценка за допомогою.
Останній не знайшов нічого кращого, ніж пустити справу на самотік. Цим самим голова партії не зрозумів, що конфлікт мав не внутрішньопартійний, а глобальний характер. Грубо кажучи конфлікт відбувся між Громадянською Позицією та Партію Регіонів на полі першої (щось схоже на українсько-російський конфлікт на сьогодні). Активна та патріотична частина програла та була вигнана з партії. Місцева організація потухла.
До речі, щось подібне відбувалося з новоствореною місцевою організацією партії УДАР. Але її центральному керівництву вдалось вчасно втримати ситуацію. Звісно, не без домовленості з місцевим монопольно-політичним кланом, що стало наслідком обмеження діяльності місцевого осередку, але цілісність та контроль над ним був збережений. Т
ому, роблячи висновок з вищезазначеної історії можна констатувати, що штабний генерал Анатолій Гриценко ніяк не зможе перетворитися у фронтового. Окрім зазначеного прикладу є ще купа інших, такий як конфлікт у партії Батьківщина, або неможливість домовитися про злиття з партією УДАР перед парламентськими виборами 2012 року, не без вад характеру Анатолія Степановича.
Автор констатує, що якби Гриценко у такий буремний час зміг перетворити своє гарне стратегічно-теоретичне мислення у громадський та дієвий рух, особливо напівмілітаристичного характеру, то президентське крісло могло б бути його. Але натомість, цим шляхом пішов інший кандидат – Олег Ляшко. Будучи скандальною фігурою, маючи образ шута, над котрим знущався навіть Адам Мартинюк, цей кандидат зумів зробити те, чого не вистачає Гриценку.
Олег повністю ринувся у Східні події та почав будувати низові бойові ланки. Звісно, він від свого амплуа не відходить і популізму там більше ніж справжніх дій. Але того, що він зробив, було достатньо, аби вся країна переживала за нього у шоу «Ляшко у полоні терористів». Якщо б Анатолій Гриценко, будучи набагато потенційнішим кандидатом, зміг б зробити хоч би те, що зробив Ляшко, його рейтинг почав стрімко зростати.
Його амплуа фронтового генерала, котрий займається справами у період розхлябаного тимчасового уряду, почало б набирати оберти. Але вади є вадами. Потрібно не тільки їх побачити, але і прийняти та працювати на над ними.
