Ще Макс Вебер задумувався над феноменом харизми Лідера. Німецький філософ та соціолог називав харизмою “якості особи, що визнаються надзвичайними, завдяки яким вона оцінюється як наділена надприродними, надлюдськими або, щонайменше, специфічно особливими силами, недоступними іншим людям”.
Він же говорив про “елітарного індивіда, що в стані самостійно порвати з усіма традиційними і раціональними нормами та ініціювати революційну перестановку всіх цінностей”.
Цитати з Вебера у даному випадку – це скоріше епіграф, аніж спроба розвивати його думки. Насправді це – привід задуматися над питанням наступних президентських виборів. Революційна ситуація та постреволюційна дійсність завжди – в усі часи й усі епохи – ставить людей перед конкретним вибором: між лідером популярним і лідером харизматичним.
Каміль Демулен чи Дантон були надзвичайно популярними політиками. Наполеон – політиком харизматичним. Французька революція кінця XVIII століття, пройшовши кілька стадій боротьби між різноманітними популярними політиками, завершилася приходом до влади Наполеона Бонапарта, який символізував собою і вершину революційного процесу, і період переходу від революції до Імперії.
Олександр Федорович Керенський у Росії 1917 року був надзвичайно популярною особою. Його син згадував, що знаменитий жест Керенського – права рука, схована за полою френча – це не намагання копіювати Наполеона, а наслідок мікротравм м’язів, отриманих від надто частих рукостискань: тисячі революційно налаштованих громадян бажали потиснути руку своєму кумирові.
У тому-таки 1917 році земляк Керенського Володимир Ленін був малопопулярним, але він мав харизму. Нагадувати про те, як обернулася історія, думаю, не варто. Абульфаз Ельчібей був дуже популярним лідером революційного Азербайджану.
Гейдар Алієв був менш популярним – але він був харизматичним. Запитайте сьогодні в азербайджанців про їхнє ставлення до Ельчібея (чимало із них просто не згадають колишнього президента) – і про ставлення до Алієва. Популярні політики з часом втрачають свою популярність – ми це спостерігали протягом останнього десятиліття на прикладі Віктора Ющенка чи Мухаммеда Мурсі.
Харизматичні політики вписують своє ім’я в історію і дають можливість не стільки сучасникам, скільки історикам сперечатися про роль, місце, вчинки та значення. Популярні політики спалахують, як метеори – з тим, щоби потім зійти з небосхилу. Вони за короткий час здобувають славу – і так само швидко її втрачають.
Популярні політики працюють на те, щоби потрапити на перші сторінки газет та у випуски новин у прайм-тайм. Харизматичні політики стають історичними постатями і потрапляють у підручники історії. У лютому 1917 року Керенського ще не знали, у липні його підтримка в Росії була дійсно всенародною, у грудні про нього повністю забули.
І це – протягом лише одного року. (Чомусь одразу ж виникають паралелі з одним із нинішніх політиків, рейтинг якого у листопаді становив 1,7%, зараз – близько 40%, і я боюся прогнозувати, яким буде його рейтинг до кінця цього року). Коли мені сьогодні говорять про 30–40 відсотків, які народ готовий віддати за одного з кандидатів (не хочу, аби моя стаття розглядалася як реклама, тому уникну імен – буду говорити добре всім зрозумілими натяками), я згадую долю популярних особистостей.
Революції зазвичай створюють галерею популярних лідерів, але позбавлених харизми. Пошук харизматичних політиків починається зазвичай потім, коли революційні хвилі йдуть на спад – або ж навпаки, на піку нового революційного загострення.
Перша ейфорія від п’янкого вітру революції завершується доволі швидко резонним запитанням: “За що боролися?” – і тоді починають шукати винного. А винним стає той, кому повірили – не залежно від того, ким він був до революції: чабаном (як у вірші Тичини), адвокатом (як Робесп’єр), інженером (як Мурсі) чи кондитером. І тоді приходить час політиків харизматичних. Які приходять не завжди шляхом виборів.
Але їм пробачають незаконність приходу до влади, бо хочуть бачити в них рятівників. Як правило, харизматичні лідери маніпулюють свідомістю своїх прибічників7 Як правило, вони далекі від демократичних ідеалів і нехтують демократичними принципами. Як правило, вони наводять порядок жорсткою рукою – і народ готовий їм це пробачати і довго терпіти.
Іноді харизматичні лідери перетворюються на тиранів – але наступні покоління істориків від цього ще більше впадають в екстаз, пишучи їх посмертні портрети. Портрети популярних політиків, як правило, історики не пишуть – лише харизматів. А якщо й пишуть, то для того, аби дати ще одну можливість створити тло для споглядання більш успішного харизматичного сучасника, який приходить і усуває від влади свого колись популярного попередника.
Ну звісно: чи знайдеться зараз хтось, хто би всерйоз цікавився постаттю Фульгенсіо Батісти – надзвичайно популярного лідера Куби 40–50 років ХХ століття? Особливо після того, як до влади там прийшов Фідель Кастро? Та ще й у тандемі з легендарним Че? І чи настільки цікавим для нас сьогодні є Сальвадор Альєнде, який запам’ятався невдалими реформами та героїчною смертю – особливо на тлі свого харизматичного наступника, Августо Піночета?
Різниця між харизматичними лідерами і лідерами популярними очевидна. За популярного політика народ готовий віддавати голоси. За харизматичного політика – життя. І майже ніколи (як свідчить історія) – навпаки. За рідкісними винятками. Коли сьогодні одна з кандидатів на пост президента говорить про можливість приходу до влади в ході третьої хвилі революції, я не вважаю це простими погрозами.
На відміну від багатьох, вона знає історію і знає закони діалектики. Вона знає різницю між харизмою і популярністю. І вона знає, що в існуючих нині політичних координатах розв’язати ті гострі питання, які стоять перед Україною, надзвичайно важко. Вона розуміє, в чому полягала харизма Беназір Бхутто чи аятолли Хомейні – і чому програвали ті, хто гналися за популярністю. зауважмо: популізм і популярність – це не синоніми. Популізм можуть використовувати як популярні, так і популістські лідери.
Популярні лідери, як правило, намагається змінити країну в рамках системи, крутячи вічний кубик Рубика наявних проблем відносно кількох уявних і добре зрозумілих осей. Харизматичні лідери змінюють систему – а зміни в країні розглядають як похідний, вторинний процес.
Для когось – як для Леніна – зміна системи виливалася в ідею Світової Пролетарської Революції. Для когось – як для Луї Бонапарта – у побудову Великих Бульварів у Парижі. … Чому я з такою іронією дивлюся на потуги окремих кандидатів у ході виборчої кампанії?
І чому все частіше повторюю слова про те, що у харизматичної кандидатки в ході цих виборів є дві перспективи – або вона виграє вибори, або стане президентом?.. Якщо ви думаєте, що я від цього у захваті, то помиляєтеся. Я говорю скоріше про невідворотність.
Кость Бондаренко
