Ти снився мені сьогодні. Кликав на ім’я. Пробувала дотягнутися до тебе, бо ж була зовсім поряд – і ніяк.
Дзвонила зранку, питала чи все гаразд, бо то ж ти мене кликав, а не я тебе. Ти переконував спокійним і рівним голосом, занадто спокійним, що все гаразд, ти витираєш порохи з моїх янголів, поливаєш наші кактуси і чекаєш на мене.
Я їхала на вокзал сама, бо не люблю прощань біля потягів та автобусів. Я не могла дивитися на твою зіщулену постать, коли потяг байдуже пропливав повз тебе: це виходило так, наче мені байдуже.
Я стояла на зупинці і тремтіла від холоду. Біля мене стояв африканець.
– Змерзла? – спитав несподівано.
Я здивувалася, не від того, що він спитав мене українською мовою (зрештою, а якою мовою мають спілкуватися івано-франківські чорношкірі мешканці?), а те, що він спитав чи я змерзла, бо ж сам тремтів від холоду.
Я стояла на незаасфальтованому клаптику землі. Він сказав, що на асфальті тепліше. І спитав, чи не знаю я чому воно так.
– Що? – не зрозуміла я.
– Чому на асфальті тепліше, ніж на землі.
– Що? – знову не зрозуміла я.
– Чому асфальт тепліший за землю, має бути навпаки.
– Чому? – знову спитала.
– Бо земля жива.
А й справді, чому жива земля холодніша за неживий асфальт? Ти також буваєш таким, як земля після зими, і я ніколи не зрозумію чому.
Ти би порадив мені не медитувати, а думати про те, як я навчатиму татарів української мови. Я би відмахнулася – що так само, як і арабів. Головне – спокій відносно того, що ти робиш. Поринути у прострацію і виринути з неї у потязі на зворотному шляху.
Тут все інакше. Чи ти бачив колись мертве місто? Я заблукала, і протягом кількох хвилин я не побачила жодного перехожого. Тож мусила дуже довго шукати відчинений магазин, аби хоч продавчиня пояснила мені, де я і що зі мною коїться. Раніше ніколи не бачила курортні міста в несезон. Це щось страшне! Таке враження, що вони живуть від літа до літа, а взимку розповзаються по своїх квартирах.
Знаєш, казала тобі в телефон, їм абсолютно на мене начхати, вони просто терпляче відсиджують, час від часу позираючи на годинники. Ти радиш тупо відчитати і швидше повернутися до тебе. Наприкінці нагадуєш, аби пам’ятала, що за великим рахунком всім на всіх начхати, окрім найрідніших. Я розумію, але ж ми принаймні імітуємо небайдужість, а тут таке враження, що вони втомлені будь-чиєю присутністю.
Незаасфальтована дорога тут також холодніша за асфальт. Холодне море і вітер, що впивається у тебе тисячами голок. Вечорами вештаюся біля самого берега і шукаю гарний камінець у вигляді сердечка для тебе. Такий, як я бачила на Єгипетському ринку у Стамбулі. Пам’ятаєш? Я ще довго і нудно торгувалася за нього, доки ти мене звідти не відтягнув. «Це ж серце,» – жалібно вигукнула я. «Воно кам’яне», – заперечив ти, запихаючи мене в екскурсійний автобус.
Знову лекції, нестримна обопільна нудьга.
До тебе 1200…
Знову після пар телефоную тобі і нию, що хочу до тебе. Ти переконуєш мене, що лишилося ще кілька днів. «Тиждень!» – кричу тобі у слухавку. «Лише шість днів», – заспокоюєш ти. Дорікаю тобі, що ти жодного разу не сказав мені, що скучив за мною. Так наче тобі байдуже, що я поїхала бозна-куди. «Лише шість днів», – шепочеш мені у вушко і просиш аби я вкладалася спати.
Весь наступний день пробігала: пари, море, перевірка контрольних, знову море. Ти не дзвонив. Я вирішила дати тобі трохи спокою. Ну не можеш ти постійно слухати, як я плачуся і нию.
Уночі ти снишся мені, кличеш до себе. Нічого не говориш, дивишся так благально і простягаєш руку, коли ж я пробую підійти до тебе, якась сила відштовхує мене від тебе і жбурляє на холодний асфальт. Наді мною нахиляється чорношкірий студент і питає, чи не знаю я, де холодніше – на землі чи на асфальті. Простягає мені руку, встаю, дякую за допомогу і озираюся, шукаючи, де ти. Тебе немає ніде, кличу тебе, кричу, плачу. Хлопець накидає мені на плечі пальто і каже, що ти пішов, бо мав піти. Що ти дуже не хотів, але мусив…
Зранку пишу смс, що люблю тебе і дуже сумую без тебе. Але відчуття якесь таке дивне, наче щось тягне мене до землі.
Механічно відчитую пари, малюю наосліп оцінки. Думаю, що давно не чула твій голос, порпаюся у сумці і розумію, що телефон залишився під подушкою у готельному ліжку.
Перевіряю увечері дзвінки – двадцять пропущених від подруги і жодного від тебе. А мало ж бути 1200 – рівно стільки, скільки кілометрів між мною і тобою. Нічого, ти просто зайнятий. Я повернуся за п’ять днів – і все буде гаразд. Ми будемо ночами вештатися нашим містом, ти цілуватимеш мене під ратушею і ми мірятимемо, скільки твоїх і моїх кроків має стометрівка. Мені здається, що якщо я заплющу очі, то почую твої кроки бруківкою нашого міста.
Телефон розривається. Знову подруга. Щось кричить мені про якусь аварію, про бовдурів, які п’яними сідають за кермо. Про водія, що вилетів з-за рогу і не зупинився на переході. А ти був там, переходив дорогу і щось, так говорили ті, хто бачили ту аварію, відчитував у своєму телефоні. Тебе навіть до лікарні не встигли довезти. Ні. То неправда, то помилка. Ти не міг… Ти знаєш, що мене не можна лишати саму у цьому світі. Без тебе ніяк… Коли люди люблять, вони не помирають… Ти не міг…
Мені байдуже, як це називається. Я не можу повернутися у світ, де ти не відповідатимеш на телефонні дзвінки і не цілуватимеш мене, у світ, де тебе взагалі не буде. Мені немає що робити там.
Вітер шляхетно пропонує свою лапу. У нього усмішка чеширського кота. Я хапаю його з усієї сили. Він сердиться і просить не так сильно, бо йому боляче. Послаблюю пальці. Він переконує, що немає нічого страшного у тому, щоб тримати за руку вітер. Погоджуюся і ступаю за ним, намагаючись не дивитися під ноги. Я і так знаю, що десь там починається море…
Ольга Деркачова
Народилася 16 серпня 1978 року у м. Калуші в родині хіміків. І батьки щиро вірили, що підростає юний хімік, але вийшло не так. У дитинстві мріяла бути балериною, проте тривало це недовго – десь років до шести. А вже у шкільному віці мріяла бути або журналісткою, або вчителькою. Ну і письменницею теж було би непогано стати.
Навчалася у Калуський ЗОШ № 2 з поглибленим вивченням англійської мови.
У 1995 році вступила до Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника на філологічний факультет. Слухала лекції Барана, Процюка, Пушика, Слоньовської, Хороба. Це не могло не накласти свій відбиток. Як і загалом навчання в Івано-Франківську, що є містом проживання відомих та культових українських письменників.
У 2000 році завершила навчання та вступила до аспірантури.
У 2003 році захистила кандидатську дисертацію з української літератури.
Працювала завідувачем кафедри та проректором у приватних вищих навчальних закладах. Але керувати процесом – то нудно і не цікаво. Цікавіше – бути усередині його.
Зараз – доцент кафедри філології та методики початкової освіти Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.
Авторка монографій «Концепція світу в ліриці Аркадія Казки», «Світ у тексті».
Дебютувала одночасними публікаціями оповідань у журналах «Кур’єр Кривбасу» та «Березіль».
Згодом вийшла перша книга – «Синдром підсніжника», за яку отримала премію ім. Івана Франка. Далі були книги: «За лондонським часом» та «Крамниця щастя», за яку отримала премію ім. Василя Стефаника.
Член Національної Спілки письменників України.
