Десять років – це занадто великий термін для того, щоб добре впізнавати навіть старих знайомих. По десяти роках розлуки колишні закохані проходять одне повз одного абсолютно байдуже, навіть не торкаючись рукавами.
Байдуже не від того, що взаємні образи з часом перетворюються на холодні пустки, ні. Просто байдуже, тому що навіть не впізнають одне одного в натовпі. По десяти роках відсутності має сенс все починати з нуля, та власне по-іншому не вийде.
Така категоричність передбачає те, що одного весняного дня починаєш спазматично долати відстані від пункту А до пункту Б, вламуючись в життя старих знайомих, навмання пересуваючись ранковим містом, зовсім не впізнаючи ні дороги, ні, врешті, кінцевого пункту призначення.
Я не був тут рівно десять років.
Пам’ятаю, що востаннє я їхав звідси наприкінці квітня в східному напрямкові, навіть не сподіваючись, що трохи згодом все моє життя, весь сенс мого існування зведеться до нескінченних розтинів тіла моєї країни від краю до краю вигостреними ножами розпиздяйства та псевдоромантичних уявлень про дійсність, хаотичних переїздів країною у вагонах, що найбільше нагадують мандрівні цирки на колесах. Я звикну до розлук і зустрічей, звикну абсолютно до всього. Студенти, заробітчани, заспані гуцули, дресирувальники вуличних котів, діти на верхніх поличках, галасливі циганські родини, бабусі із золотими вишкірами, у теплих хустках – ви ті, кого я на певний час починаю вважати своєю родиною, пересуваючись від пункту А до пункту Б. Завдяки тому, наскільки впевнено ви втягували мене до своїх шаманських тамбурних танців, я ніколи не помічав того найсерйознішого кордону, який тільки є в нашій країні, цієї великої ріки, що для наших батьків стала ознакою ледь не найсерйознішого комплексу. Завдяки вам я взагалі перестав помічати будь-які межі. А їх поміж тим чимало.
Як виявляється, перед такими містами, як це, виростає непробивна стіна, яку не проламати жодним чином, допоки твій сум не кристалізується, і не почне виступати холодним потом під час сексу, допоки не падатиме згустками крові прямо з розбитих губ. І прокидаєшся одного ранку і розумієш: треба їхати, інакше час загальмує тебе, і пришпилить голками до шматка картону. Потім ти зможеш назвати найбільшою трагедією свого життя те, що свої крихкі крила використав явно не за призначенням.
Але наразі про інше. Я не знаю, скільки грошей віддали батьки цього малого, щоб він собі покатався по центральній площі на цій дитячій машині, але усвідомлюю, що він користає з батьківської щедрості на повну, і вже близько години або двох (двадцяти двох?) нарізає кола довкола тебе. А ще – по колу запущена реклама. Врешті все зводиться до геометричних форм – кола собі колами, але я почуваюсь зараз маленьким пухнастим зайчиком, якого це місто захопило зненацька, та обвиває колами, неначе удав. Страх підступає до горла, і відчуваєш, що зараз місто тебе просто проковтне, і ти просто зникнеш в його коридорах, і шукати тебе ніхто не буде. Тоді, в солодкому тягучому квітні місто, розбите зародками нашої незалежності, захаращене шматками чужої пам’яті, відгонило смородом, і витискало зі свого тугого кільця. По кількох роках не згадування, непускання його до своїх думок, на місці розвалин знаходиш коробку з мармеладом – аж так солодко пахне повітря, аж так гусне кров у судинах, аж так раптово очі натикаються на вилизані і свіжо фарбовані будинки. Дивно, але понеділкова площа більше за все нагадує мурашник (це або погода так впливає, або в місті до біса багато таких самих диваків як я, що до другої дня, до першої з назначених зустрічей зовсім не мають що робити, а просто тиняються без діла містом). Містом, в якому просто в просторі розчахнуті двері – бо як ще, як не цим пояснити те, що люди, які раптом сідають на лаву коло тебе, за лічені секунди зникають? Ну не розчиняються ж вони в повітрі? Всі вони – всі ці жінки, діти, пенсіонери, араби, молоді дівчата – всі вони просидівши поруч з тобою кілька хвилин, хапаються за невидимі ручки невидимих дверей і пірнають в темні сирі коридори. Під бруківкою всі ці привиди почуваються набагато затишніше. Це місто переповнене привидами, і від цього тут також стає нестерпно солодко.
Говорити про межі доволі складно, особливо якщо вони перестають для тебе існувати, або залишаються суто формальними елементами буття. Але якщо ти не до кінця розгубив свою інтуїцію, то в момент перетину межі відчуваєш, як небо на декілька секунд вгинається, тягнучись до тебе, відчуваєш як пітніють долоні, відчуваєш як тіло на мить сповнюється легкістю і стає прозорим. В цей момент, саме в цей момент ніжність абстрактна, віртуальна, переростає в ніжність цілком конкретну, до конкретної людини, конкретної ситуації, до конкретного заплетення вулиць в конкретному місті, ніжність, фактично відчутну на дотик. Відчутну в голосі, подихові та чомусь іншому, можливо незрівнянно тендітнішому і недосяжнішому. В цей момент, саме в цей момент перетину межі. Все, що відбудеться пізніше – буде насичене помилками. Але зараз можна відчути себе фактично святим, особливо говорячи про ніжність.
Його поверхня, якщо дивитися з висоти пташиного польоту, має бути вкрита колами невідомого походження. Колами дедалі вужчими, бо ті, хто ці міста будував не могли не скористатися з можливості втягувати до серця міста випадкових подорожніх. Подорожні стають водою, що закручується у спіралі в кухонній мушлі, і розігнавшись до певної швидкості, зриваються всередину чогось темного і невідомого. Люди з минулого продовжують раптово з’являтись в твоєму приватному просторі, виявляючись або ближчими, або дальшими – коло ніколи не замкнеться, бо кола не існує, і насправді нас носить по спіралях, безжальних і гострих.
Міста поглинають нас, очищають, і випльовують на вокзалах – щоразу в іншому місці. І гріх жалітися на щось, якщо бажання подорожувати не зникло. Це могло статися будь-де, але мало статися тільки тут. На тому й завершимо.
Stanisławów
І як би там не було – всі під’їзди до нього обриваються
(ніби вени, що креслять шкіру руки, але несподівано
затихають в зап’ястях)
і він накриває тебе
зненацька,
непомітно,
і повністю.
Особливо це помітно вночі,
коли проходячи повз браму,
в тривожному світлі вікна
помічаєш мале кошеня, що муррркоче
в пітьму Андруховича,
і розумієш, що він тебе справді накрив,
що все, що ти скажеш надалі –
так само провалиться в темряву,
як ті, хто сотнями вирушають звідси
на захід,
шукаючи;
як ті, кого тисячами вивозили звідси
на схід;
як ті, кого виривали з корінням.
Колись їхніми іменами рясніли
шпальти місцевих газет.
Тепер – так рідко хтось зупиняється,
аби посидіти під деревами, що проросли
з тріщин в сходових клітках,
тепер так рідко хтось шукає тут затишку.
То що, налий мені кави і
дай мені кілька цукерок,
налий мені трошки,
щоб ледь попустило!
Давай зустрінемо ранок,
давай застрягнемо врешті
на цих дерев’яних сходах!
Все рівно тут більше ніхто не ходить.
Олексій Чупа
Народився 1986-го року в м. Макіївці, Донецька область, Україна.
За першою освітою філолог, за другою – хімік-технолог, працює на металургійному заводі.
Засновник Донецького Слему.
Учасник великої кількості мистецьких заходів, що відбулись в 2008 – 2014 роках у Львові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Харкові, Гуляйполі, Бахмуті, Ужгороді, Івано-Франківську, Чернівцях.
Лауреат конкурсу Ноосфера 2010
Поетичні збірки:
2011 “Українсько-російський словник” – самвидав
2011 “69″ – самвидав
Прозові книги:
“Акваріум” 2011
“HomoProfugos” 2012
“Десять слів про Вітчизну” 2013 – видано в 2014 видавництвом «Клуб Сімейного Дозвілля»
