Відомі письменники Брати Капранови завжди разом. Вони настільки тісно пов’язані між собою, що навіть одружилися на близнючках.
Про знайомство із дівчатами, які тоді полонили їхні серця, і з якими одружилися у 1988 році, Віталій та Дмитро розповідають не надто охоче:
– Це було 25 років тому, і побоюємося, що наш досвід нікого нічому не навчить, навіть не буде абстрактно корисним. За цей час світ навкруги нас змінився докорінно. Тоді ми ходили гуляти містом, на пляж, розповідали про місцеві особливості – пам’ятки, цікаві події, каталися на човниках, купалися. Потім листувалися і слали одне одному фотографії. Ходили на переговорний пункт, щоб поговорити з іншим містом, а у нас там працював однокласник, так що можна було по блату говорити безкоштовно. Хіба це можна повторити? І хіба сучасна молодь зрозуміє, про що взагалі йдеться? Ми обмінювалися посмішками, вони – смайликами. Це не краще і не гірше, це – інше.
– Як ви закохували дівчат в себе, чим підкорювали?
– Коли тобі двадцять, а дівчині сімнадцять, все робиться само по собі. Життя тоді струменить з тебе, як енергія з реактора. Кожне слово має три-чотири змісти, кожна дія стає значущою. Жінки закохуються дуже легко, чоловікам нічого не треба робити – лише дати таку можливість. Оце вже вічна істина, незалежна від розвитку комунікацій.
А от про саме весілля у Братів Капранових спогадів значно більше:
– Наш Очаків – місто маленьке, тому коли довідалися, що ми будемо одружуватися, одразу відмінили усі весілля того дня. Бо близнюки з близнючками – така подія затьмарить будь-яку іншу. Тому цього дня в місті було одне весілля. Коли ми вийшли з РАГСу – навкруги був натовп, як у Білому Домі на галявині. Ну а, власне, весілля було звичайним очаківським, тільки молодих було дві пари. На столі стояли велетенські гільця – у нас обмотують тістом гілки дерева і запікають, потім ставлять на коровай, так що виходить справжнє дерево. От ми за тими деревами і сиділи. Спекотно було неймовірно, горілка гостей не брала, а часи були дефіцитні – добре, що батьки працювали в лікарні, то мали доступ до стратегічних запасів спирту. Ми тоді працювали у спортивній школі, то колеги-тренери забезпечували традиційні розваги – вивезли тещу з тестем в кручі і викинули, бо в нас так заведено, коли віддають останню доньку.
– Що відчували ви, коли почали народжуватися ваші діти – чи допомагали одне одному?
– Народження дитини кожного разу щось новеньке. Бо народжуються завжди нові діти – то хлопчик, то дівчинка, то Андрій, то Дмитро, то Оксана. Чоловіки сприймають дітей інакше, ніж жінки – випив, і знову до роботи. Звісно, жінки були дуже молоді, коли родили перших, то довелося їх вчити і сповивати, і правильно годувати – батьки у нас лікарі, тому ми все це вміли і знали. Ну а коли навчилися самі – ми навіть вночі вже не прокидалися. У кожного своя робота, своя відповідальність. Принаймні, так має бути. У нас роботи завжди вистачало, відповідальності теж, тому ми охоче нею ділилися.
– Там більше творчості, ніж у стандартних Єгипто-Туреччинах. Фактично особистий підбір турів, складання програм. Японія – дуже цікава країна, але для більшості українців вона асоціюється виключно з Соні і суші. Ми навіть визначення вигадали: “Японія – це частина суші, оточена водою”. От і доводиться фактично відкривати нову країну, історія якої налічує тисячоліття.
До нашої діяльності дружини звикли. Терплять усі складнощі – те, що ми вдома рідко, те, що знімальні групи приїздять, те, що гроші – не головне. Словом, ми вже стільки років живемо, що притерпілися.
Текст: Ольга Терещук
Джерело: «Пара молода»
