На чому базується рейтинг цього вічного комсомольця, мабуть, не здатні пояснити ані ті, хто збирається за нього голосувати, ані він сам. Але факт залишається фактом: на виборах президента Сергій Тігіпко може обійти навіть Юлію Тимошенко.
Уже вдруге Сергій Тігіпко вирішив спробувати свої сили в боротьбі за головне крісло країни. Перший раз його щастя перехопив Віктор Янукович, безумовний лідер усіх вітчизняних совків, а Тігіпкові довелося лягти під нього і навіть злити свою доволі розкручену «Сильну Україну». Нині ж Янукович утік, тому Сергій Леонідович, зрозумівши важливість моменту, знову із задоволенням кинувся в бій, сподіваючись, вочевидь, перетягти на свій бік доволі пошарпаний електорат колишнього партайгеносе. Особливих конкурентів на цій ниві в нього нині немає. Офіційний кандидат від регіоналів Михайло Добкін насправді зовсім не кандидат, а такий собі персонаж для анекдотів, решта колишніх узагалі лише займають місце. Тому є всі шанси достукатись до сердець усіх зраджених, які так щиро вірили в мудрість Партії регіонів, і, коли пощастить, перетягти їх під свою ковдру.
Адже потенціал Сергій Леонідович і справді має, щоправда, специфічний та пустопорожній, але іншого в цій ситуації й не потрібно. У нього є міцні м’язи, що запам’яталися з минулої виборчої кампанії, сякий-такий імідж зі шлейфом «знаменитого реформатора й успішного бізнесмена», ну й завжди мила вуху риторика. Бізнесмен знає, чим привабити покупця і як похвалити свій товар. Є, щоправда, і один суттєвий мінус: Тігіпко неризиковий хлопець. Він занадто сильно та довго любить зважувати свої кроки, коли знає, що є ризик, не вв’язуватиметься в гру або зникне. Втік після поразки Януковича під час Помаранчевої і знову втік, коли відчув, що земля горить під ногами влади під час Євромайдану. Хоча насправді все це не надто важливо для Сергія Леонідовича, бо феномен живучості, який важко пояснити здоровим глуздом виборця, таки відіграє в його політичній кар’єрі ключову роль. Стара комсомольська школа, що тут скажеш.
Навіть сьогодні, коли все, здавалося б, мало змінитися, бо українці здебільшого вже не такі наївні, як були ще рік тому, і багато чого навчилися розуміти, спостерігаючи за кандидатом у президенти та заглиблюючись у його заяви чи одкровення, доволі важко виділити в його світоглядних позиціях бодай щось, у що він сам щиро вірив би, пропонуючи людям себе як лідера Нації або, коли хочете, успішного антикризового менеджера. Слів багато, заяви продумані та близькі до ідеалу, бо каже те, що хочуть почути, тільки віри їм не ймеш – сухо, цинічно. Звичайно, політики не мають потреби бути щирими, це не передбачено статусом, але хоча б видимість співпереживання демонструвати не завадило б.
Навіщо Сергієві Леонідовичу нині вв’язуватися в боротьбу за крісло президента, питання риторичне. Нічого нового запропонувати він не може і не хоче, а розгрібати авгієві стайні банально нездатний. Але і втратити свій шанс, як видно, йому також гонор не дозволяє, бо бути на другорядних ролях, коли навіть нікому не відомі вискочки роблять карколомну кар’єру, неприпустимо. Звісно, на кар’єру Тігіпкові гріх жалітися. Хлопчина з молдавського села, який без особливих зусиль вибився в мультимільйонери і став міністром, двічі побув у кріслі віце-прем’єра та головою Нацбанку, аж ніяк не лузер. Але стати президентом – це таки недосяжна мрія. Бо поганий той солдат, що не мріє бути генералом.
Доволі сумнівно, чи може Тігіпко чимось насправді нині бути корисним для України, посприяти виходу її з кризи та забезпечити процвітання. Зважаючи на його бачення ситуації, найбільше, на що він здатен, – це відіграти роль консерванта совка і ще принаймні на кілька років заморозити той поступ, якого нині так потребує країна. Хай не вводять в оману його заяви про реформи та економічний розвиток. Усе це вже було і не раз. Що він міг зробити на тій ниві, вже зробив. Обіймані раніше посади давали чудові можливості для втілення ідей, тільки от втілювати їх Тігіпко ніколи й не збирався. Одне діло розмахувати програмами, йдучи на вибори, роздавати наліво й направо солодкі обіцянки, інше – сидячи в кріслі чиновника, крок за кроком їх виконувати. Чомусь видається, що і нинішні свої обіцянки, гіпотетично ставши президентом, колишній комсомолець таки не втілить у життя. І не тому, що не під силу, а тому що нічого нового не пропонує й запропонувати не може. Гравець системи, яка його народила, він нізащо не погодиться прийняти нові правила, які вимагає ситуація. Погодитися на зміни означає піти проти свого я.
«Влада повинна почути нині Схід, – каже з розумним виглядом Тігіпко, – внести російську другою державною до Конституції, провести децентралізацію». Люди на Сході, мовляв, вимагають права самим вирішувати свою долю, вибирати керівників і витрачати зароблені гроші на свої потреби. Кредити слід спрямовувати не на проїдання, а на будівництво доріг, провести дострокові вибори всіх законодавчих органів на всіх рівнях і розпустити будь-які незаконні збройні формування незалежно від їхньої територіальної та політичної належності.
Програма чудова, чи не так, але чого в ній насправді більше: прагматизму і реалізму чи все-таки популізму, який для реформатора-економіста вкрай неприпустимий? Видається чомусь, що таки останнього. Ще не так давно, років п’ять тому, Сергій Леонідович був палким прихильником посилення ролі органів центральної влади, зокрема президента. Йому навіть на думку не спадала можливість наділення більшими повноваженнями регіонів, не кажучи про всенародні вибори голів облдержадміністрацій. Нині він вимагає від влади почути Схід, бо йому, мовляв, є що сказати, там накопичилося безліч проблем. Але навіщо лукавити? Чи не представники цього регіону, поміж яких затесався і сам Тігіпко, протягом останніх років мали абсолютну владу в країні, та й увесь час незалежності загалом.
Чи не в їхніх руках були всі можливості перетворити цей проблемний край на рай на Землі? Чи не туди вони роками спрямовували бездонні потоки грошей, відібрані в інших регіонів, які розчинялися в кишенях місцевих еліт? Та і як же, нарешті, «почую кожного» з вуст колишнього партайгеносе Тігіпка? Адже був час і почути, і навіть допомогти. Чому вихідці з Донбасу, яких хіба що не призначали керувати туалетами по всій країні, за весь час так і не змогли подбати про свою малу батьківщину? Чому ж не будували дороги і мости, не модернізували заводи, чому закривали шахти, лікарні, школи і цілі великі регіони вганяли в депресію? Чи, може, це робили націоналісти зі Львова чи Тернополя
З якої такої біди мешканці Донбасу раптом відчули себе упослідженими і так боляче стали переживати мовні питання? Хтось зненацька відібрав у них можливість говорити російською чи вони зазнали на цьому ґрунті переслідувань?
Тігіпко каже, що треба роззброїти незаконні формування. Але якраз ані в Центрі, ані на Заході їх нині немає. Їх як грибів після дощу наплодилося саме на Сході, на тому самому, який вимагає бути почутим і де є реальна загроза розколу країни, гинуть люди й вештається сила-силенна російських терористів.
До болю знайомі більшість пунктів програми кандидата у президенти Сергія Тігіпка. Вони так близько перегукуються з вимогами терористів зі Слов’янська чи Краматорська і так добре копіюють висловлювання російського президента Путіна, що ненароком може здатися, ніби писані однією рукою і зовсім не в столиці України. Може, все ж таки варто змінити радників і піарників, бо навіть на тлі реальної війни з Росією і далі бути яскравим адептом добросусідських відносин із нею якось не сприяє зростанню рейтингу.
Насправді проблеми Тігіпка, як, зрештою, й більшості тих, хто нині претендує на роль лідерів нації, навіть не в зашкарублості мислення і невмінні оцінити реальну ситуацію, а в більш світоглядних питаннях. Брак відчуття належності до власного народу – ось ключовий момент, що гальмує адекватне розуміння його потреб і шляхів їх вирішення. За всього свого гігантського управлінського досвіду Тігіпко і іже з ним, будучи продуктами совєцької системи, так і не змогли зрозуміти всю глибинність проблеми звільненого від багатовікового рабства народу. Не лише в економіці щастя і не в дорогах, хоча і те, і те, безумовно, вкрай важливе. Люди на Майдані гинули не за можливість дешевше купувати ковбасні вироби і стояли місяцями на морозі не за якість міфічні економічні показники. Вони вмирали за свободу, право самим вирішувати свою долю, за те, щоб нарешті перестали їм брехати, грабувати їх і використовувати в чужих іграх та авантюрах.
Нині українці і на Заході, і на Сході насправді потребують зміни системи влади, очищення її від баласту та встановлення чітких правил співжиття. Вони тільки тепер починають витравлювати із себе раба, позбуваючись совковості й стаючи вільними. І саме в цьому їм потрібно не те щоб допомогти, а не заважати. А якою мовою їм говорити, люди вирішать самі.
