“…Українців у дивізії було 20 тисяч. Загалом же нас у німецькій армії було до 209 тисяч. Росіян в армії Власова було до 150 тисяч, а всього – більше одного мільйона. Чому сьогодні в Росії про це не говорять?”
Дивізійнику Леоніду Мусі 89 років. Перший кулеметник дивізії “Галичина”, двічі поранений на фронті, багаторічний в’язень радянських концтаборів…
З нагоди 71-ї річниці від створення Дивізії (28 квітня) Леонід МУХА розповів для ІП історію свого життя.
– На Вашу думку, чому така велика кількість охочих зголосилась вступити у Дивізію “Галичина” (84 тисяч)?
– З історії ми мали приклад, коли у 1918 році після Брестської угоди німці прийшли в Україну і допомогли вигнати росіян. Ми розмірковували за правилом “ворог мого ворога – мій друг”. А головним нашим ворогом завжди була Росія, згодом – Радянський Союз.
По-друге, у нас на той час ще не було своєї повноцінної армії. А як без армії можна було отримати державу? На базі дивізії “Галичина” у майбутньому повинна була утворитись українська армія, що й сталось 12 березня 1945 р., коли нас перейменували у 1-шу Дивізію Української національної армії.
– Чому ж Ви тоді не вступили в Українську повстанську армію?
– Навесні 1943 р. про неї ще ніхто особливо не знав – вона лише зароджувалась. Та й зароджувалась на Волині, а я у цей час був у Варшаві – у мами, куди я приїхав у 1941 р. До цього часу вчився в українській школі у Дрогобичі та Стрию (Львівська обл.).
Мій батько був директором школи в с. Сосновиця біля Володави на Холмщині, але через постійний терор на цих землях з боку польського підпілля навчатись мене відправили все ж у Галичину.
Навесні 1942 року у Варшаві я пішов на біржу праці, де мені дали направлення у школу механізації в місті Лодзі (тоді Ліцманштадт). Там я провчився 4 місяці, і мене вивезли на роботу у Франкфурт-на-Майні, де працював на заводі токарем, слюсарем. Через рік дали мені відпуск додому. Приїхав додому, а там якраз відбувалось вербування до Дивізії – я й пішов.
 |
| Леонід Муха |
Дивізія давала дуже добрий вишкіл, про який ми, молоді, тільки й мріяли. УПА ж була у підпіллі – мені ніколи не подобався такий метод боротьби. Але ми, дивізійники, завжди гуманно ставилися до земляків, старалися не воювати між собою.
– Як відбувався набір у Дивізію? Звідки дізнались?
– Приїхав до Варшави, прийшов в Український допомоговий комітет, а там сидить комісія і робить набір. Я й записався. Дали мені посвідчення, що я прийнятий в армію. І через 3-4 місяці прийшов виклик у дивізію. Протягом цих місяців очікування я влаштувався охоронцем на заводі.
– Як батьки поставились до вашого вибору?
– Я поставив їх перед фактом. Тато в той час був далеко – на Холмщині. Мені було 17 років і 2 місяці, коли мене прийняли до війська.
– Як формувалась Дивізія?
– Перед відправленням на фронт ми проходили загальновійськовий вишкіл у спеціально призначених для цього таборах. Таким першим табором став полігон у Гайделяґері, біля Дембіци (Польща). Я приїхав туди у вересні 1943 р.
Нас поселили у бараки і почали розподіляти на сотні, батальйони, полки. Згодом відправляли на підстаршинські та старшинські вишколи. Людей, які мали військовий досвід, ставили нашими командирами. Були й такі, хто до того воював у кількох арміях.
 |
| Добровольці їдуть до вишкільних таборів |
Мій сотенний командир Василь Татарський був у російській [імператорській армії], армії УНР, польській арміях, врешті – і в німецьких військових формуваннях. Але загалом у нас було дуже мало офіцерів, адже у міжвоєнний період у польській армії українців не дуже допускали до такого звання.
Кістяк дивізії склали колишні кадрові старшини армії УНР, УСС та УГА, легіонів у німецькій армії. У нас було до 30 старшин, які закінчили – за домовленістю через Симона Петлюру – академію генерального штабу Польської армії.
Українці у Дивізії були командирами сотень, батальйонів. Навіть один – полковник Євген Побігущий – був командиром полка. Вищі ж керівні посади у нас займали німці з фронтовим стажем.
– Як до вас ставились німці?
До мене – ввічливо. Ніколи не відчував зневаги з їхнього боку. Також ніколи не бачив хамського ставлення до інших українців.
– У Дивізії були військові капелани. Яку роль вони відігравали?
– Вони нам постійно нагадували про гідну поведінку щодо цивільного населення, про обов’язок зберігати таємниці та вміння мовчати, про недоторканість приватного майна. Священики виконували службу при штабі полків, звідки роз’їжджали по куренях і сотнях.
Двічі на тиждень капелани проводили виховні зустрічі з військовими на теми характеру вояка, вояцьких чеснот, готовності до самопожертви, товариського співжиття, бойового духу…
– Після Гайделяґеру вас відправили у Нойнгаммер. Які були там умови перебування?
– У Нойнгаммер (Польща) я і ще близько чотирьох десятків дивізійників прибули у січні 1944 р. Тут був спеціалізований воєнний вишкіл з усіма атрибутами для отримання належного військового початкового досвіду.
 |
Ми мали підготувати приміщення для переїзду дивізії, яка під’їхала згодом. Перед нами у Нойнгаммері проходила вишкіл Хорватська дивізія. До того я закінчив перший курс медичного училища у Стрию, і мене призначили на цьому полігоні старшим санітаром.
У перші дні квітня направили у Лявенбург (Німеччина) на підстаршинський вишкіл – нас поїхало 200 чоловік. Я пройшов вишкіл при важких кулеметах СМГ-42 і при важких гранатометах (120 міліметрових). Вони були, як гармати: одна міна важила 16 кілограм.
– Коли потрапили безпосередньо на фронт?
– Це були перші дні серпня 1944 р. – після бою під Бродами (13-22 липня). Ми виїхали з Лявенбургу, а на наше місце приїхав третій вишкіл дивізії. 5 серпня приїхали до Кракова, з якого нас завернули у вишкільний табір в Нойгаммері.
З-під Бродів повернулося до трьох тисяч вояків, які стали ядром відновленої дивізії. Приблизно 3 тисячі дивізійників загинули та потрапили в полон, також до 3 тисяч пішло в УПА і продовжувало боротьбу.
У відновленій дивізії мене призначили вишкільним підстаршиною. Дали мені 15 людей, і я їх вишколював. Я з цими хлопцями займався близько місяця.
 |
| Вишкіл у Лявенбурзі. Леонід Муха – сьомий у другому ряду знизу |
29 серпня 1944 р. на Словаччині почалось повстання. Тих, хто мав військовий вишкіл та був у бою під Бродами, відправили на його придушення. Нас уключили в батальйон, який входив до бойової групи Вільднера. Разом із нами у ній були німці, бельгійці та інші народи.
Радянський Союз підтримував словацьких повстанців, допомагав їм зброєю та військовими загонами. У селі Бабіна ми розірвали кільце укріпленого району та зайняли повстанську столицю Банська Бистриця. Під час цих боїв я тягав лафет, вагою 23 кг, а потім носив 9-кілограмовий кулемет МГ-42.
– Яке мали звання?
– Після першого вишколу нам давали звання десятників, а після другого – кандидатів у підстаршини. Вище звання могли надати нам вже безпосередньо у бойових умовах. Війну я закінчив у званні кандидата на підстаршину.
– У вас є нагорода “Нагкампфшпанге”. Що це за нагорода, і як ви її отримали?
– Це відзнака за рукопашний або ближній бій. В Дивізії цією нагородою було нагороджено аж п’ять чоловік. Всього в німецькій армії срібною відзнакою за ближній бій удостоєно 9500 чоловік (проти 18 тисяч героїв СРСР). Німці нагородами не розкидались.
Нагороду я отримав за бої у Словаччині. У грудні 1944 року Червона армія завдала німцям поразки у битві на північний захід від Будапешту і вийшла на кордон Словаччини, відкривши шлях на Братиславу.
Наш 29-й полк, в який увійшла бойова група Вільднера, став першим в новій бойовій групі Дерна. 26 грудня біля Яблоновець ми закрили прорив радянських сил і створили нову лінію фронту.
В бою за висоту наша друга сотня була оточена – і вирвалась завдяки тому, що я прикривав відступ кулеметом. З цього бою з нашого боку я вийшов останній. Під час перестрілки мене поранили, але доповз до своїх. Німецький штабний лікар-майор відправив мене в тиловий шпиталь своїм авто і, мабуть, саме він представив мене до цієї нагороди.
– Дивізійникам закидують участь у каральних операціях проти цивільного населення. Зокрема, у спаленні села Гута Пеняцька (Бродівський район Львівщини) 28 лютого 1944 року…
– Це село було осередком польської партизанки. Вони нападали на наші села, і коли дивізійники зайшли у Гуту, то поляки їх обстріляли та вбили нашого вояка. Після цього надійшли німці і те все село зруйнували. Дивізійники не були причетні до цього. У нас навіть була створена слідча комісія, яка розслідувала цю справу, і вона виявила, що жоден із дивізійників участі у спаленні села не брав.
Щодо злочинів, які нам закидують, то у світі вже було створено кілька робочих груп, які розслідували нашу історію, і жодна з них не виявила нашої причетності до військових злочинів. Ані Нюрнберзький процес, ані Канадська державна комісія Дешена, яка безпосередньо займалась справою Дивізії “Галичина”, не виявили жодної нашої причетності до вбивства мирного населення.
 |
| На історичній реконструкції боїв під Бродами |
Але про що ми говоримо? Чого ми повинні постійно виправдовуватись? Всі хочуть, щоб українці під час всіх своїх воєн та революцій були у чистих рукавичках.
Росіяни вбивали нас наліво і направо, поляки спалили близько тисячі українців у селі Сагринь на Холмщині під час Шевченківських днів 1944 р., американці знищили у 1968 р.в’єтнамське село Сонгмі… Знайдіть мені хоч одну державу, яка б не мала військових злочинів – всі хочуть бути святими. Чому і перед ким ми повинні стільки виправдовуватись?
– Де Ви зустріли закінчення Другої світової війни?
– Ми стояли коло замку Гляйхеріх, і наш батальйон останній відступав з окопів. Перед нами йшли вже тільки радянські війська. Всі відступили 6 травня, а ми залишили окопи 8 травня о 14:00.
 |
| Леонід Муха. Франкфурт-на-Майні, 1940-ві |
Коли ми відступали – нас узяли у полон американці. Я був ранений, і мене відправили у їхній госпіталь. У ньому я пролежав два місяці. Потім прийшло декілька американських офіцерів, запитали, хто я є. Після цього приїхали санітари, посадили мене у машину і передали совітам.
А я ж міг сказати, що я поляк, і моя історія пішла б зовсім іншим руслом. Мав прекрасну легенду, адже народився у Кракові. Але я не міг цього сказати, бо мене так не виховали. То тепер всі мудрі, а ми тоді були дурні. Але я від своєї Батьківщини ніколи не відмовлявся. Серед нас були такі, що назвались угорцями чи поляками, інші – ще кимось. Я казав, що я українець.
– Кому Вас передали у Радянському Союзі?
– Ми потрапили до рук СМЕРШу (відділ контррозвідки). Потім нас вже вивезли у Сибір, де ми одразу ж пішли на роботу. Вдень працювали у шахтах, а вночі кожного з нас окремо викликали та допитували, хто ми і що ми.
– В яких концтаборах були?
– З 1945 по 1948 рр. був у Байдаївці (Кемеровська область). Наступні 8 років – на Колимі. Після звільнення повернувся у Байдаївку, де і одружився.
 |
| На Колимі |
У 1958 р. повернувся в Україну у місто Миколаїв (Львівська обл.), звідки була депортована в Сибір сім’я дружини. Приписали тимчасово, а згодом наказали вибиратися в Донбас. Коли їхав, моя жінка вже була вагітна. У 1960 р. жінка через родинні зв’язки домовилась з місцевим дільничним, щоб мене все ж таки приписали у Миколаєві.
Тут я вже влаштувався на завод залізобетонного виробництва, де спочатку працював слюсарем, арматурником, а потім став і бригадиром.
У с. Розвадів біля Миколаєва я закінчив вечірню школу, а згодом і технікум у Львові. Після цього мене підвищили до майстра, виконроба, а потім вже став і начальником РЕМ-контори. Коли кагебісти приїжджали на завод, то дивувались, що я перебуваю на такій посаді. Але директор заводу казав їм: “Це не ваша справа, він у мене працює – я за нього і відповідаю”.
– Як до дивізійників ставляться в інших країнах?
– Там люди у пошані – на державному рівні вони вважаються ветеранами Другої світової війни.
– Як реагувати на російську пропаганду, яка називає дивізійників “фашистами”?
– Українців у дивізії було 20 тисяч. Загалом же нас у німецькій армії було до 209 тисяч. Росіян в армії Власова було до 150 тисяч, а всього – більше одного мільйона. Чому сьогодні в Росії про це не говорять?
Маленька Латвія мала 2 дивізії, 4 – угорці, 3 – голландці, по одній – естонці, хорвати, білоруси, французи, іспанці. І ніхто там не кричить, що вони фашисти.
Чому сьогодні ніхто не говорить про масове дезертирство у Червоній армії на початку війни? У 1941 році понад 3 мільйони радянських солдатів були у німецькому полоні. І що виграли ті, що пішли з більшовиками? Пізніше сиділи у Сибіру, як і я.
Джерело: Історична правда
