Історичну правду вдалося відшукати.
У Галузевому державному архіві СБУ зберігається архівна кримінальна справа на Басюка Євгена Михайловича. Із її сторінок постає образ аж ніяк не правовірного радянського патріота, якого несправедливо репресувала радянська влада.
9 лютого 2009 р., Москва. Ефір передачі “Жди меня”. 87-літній ветеран Великої Вітчизняної війни Євген Басюк розшукує свого сина. Ведучий зачитує його листа, на екрані показують відеосюжет, у якому відтворено біографію Басюка. Мовляв, Євген Басюк – капітан держбезпеки, багато працював за кордоном. У 1949 р. командував спецгрупою “Кара”, але через провал операції з виведення резидента ворожої розвідки і неправдивий донос його позбавили звання і засудили на 25 років таборів. Колишній розвідник мужньо витримав усі допити, не підписавши жодного зізнання, за що змушений був розплачуватися каторжною працею на копальнях Степлагу.
Але в Басюка розривалося серце від туги за дружиною Вірою й дворічним сином Андрієм. І охоплений відчаєм колишній фронтовик здійснив неймовірне – першу і останню втечу зі Степлагу, щоб пішки дійти до своєї родини в Україну. Із групою товаришів по нещастю Басюк тікав Казахстаном, на чиїй території розташовувався табір, від переслідування пошукових груп. Урешті-решт, він залишився сам і самотужки пройшов 2 тис. км, переплив р. Ішим, однак сильно застудився. Непритомного його знайшли полонені німці, відправили у шпиталь, але там з’ясували особу зека-втікача і відправили назад у табір. Після смерті Сталіна Басюка звільнили з ув’язнення й реабілітували.
Та зустріч із дружиною виявилася болючою. Віра повторно вийшла заміж і більше нічого не хотіла мати спільного з колишнім чоловіком. Потому Басюк 40 років пропрацював на шахті. І, відчувши наближення смерті, знову захотів побачити свого Андрія хоча б востаннє, щоб довести, що батько його – не “ворог народу”.
