У неділю, 25 травня, стало відомо, що серед п’яти звільнених із полону прикарпатців — Роман Теренчин зі Слободи Долинської Долинської громади Івано-Франківської області.
Боєць потрапив до ворога під час поранення біля Кремінної на Луганщині. Листів чи дзвінків від до рідних за 890 днів полону не надходило. На той час дружина була на п’ятому місяці вагітності.
26 травня, «Вікнам» вдалось поспілкуватись із його дружиною Ольгою, тож пропонуємо відчути емоції та прочитати історію очікування.
Ольга Теренчин розповідає, що їй вдалось поговорити з чоловіком відразу після його звільнення з полону. Спершу вона отримала повідомлення в «Дії» про його звільнення, потім — дзвінок із Координаційного штабу. Згодом уже чоловік зателефонував із госпіталю.
«Важко передати емоції, адже всі почуття перемішались, радості не було меж. Чоловік та діти для мене — все. У нас з Романом 6 серпня буде 20-та річниця весілля, тому я дуже хотіла, щоб ми її разом відсвяткували. 17 травня йому виповнилося 42 роки, а найменшому Роману 4 травня — 2 роки. Я була на п’ятому місяці вагітності, коли він потрапив у полон».
Співрозмовниця розповідає, що її чоловік воював ще за часів АТО у 2015-2016 роках. У складі 128 гірсько-штурмової бригади був поблизу Донецького аеропорту, біля Авдіївки та Станиці Луганської. А у серпні 2022 року добровільно став на захист країни знову. Саме тоді, коли Романа відправляла на фронт, дружина дізналась про вагітність. Тож наймолодший син став продуховиною у важкі часи очікування.
«19 грудня 2022 року з Романом перервався зв’язок. 21 грудня мене сповістили, що чоловік зник безвісти. У мене тоді найдовша ніч була у житті, а наступного дня я уже знала, що він у полоні, адже побачила на Телеграм-каналах відео, що його, пораненого, захопив ворог. Пізніше ще зустрічала відео з чоловіком. У січні 2024 року також отримала звістку від звільненого полоненого, що був з чоловіком у медчастині в колонії».
Листів чи дзвінків від Романа Теренчина до рідних за 890 днів полону не надходило. Їм залишалось молитись, чекати, надіятись та їздити на акції. Наймолодший син допоміг трохи відірватися та знайти сили продовжувати жити та боротись. Хоч, за словами Ольги, спала вона максимум 4 години на добу. Адже більшість часу, коли спав Роман, шукала в Інтернеті звістки про чоловіка та шляхи його повернення. Каже, що дворічний Роман, як і старший 19-річний Даниїл, схожий на батька. А 15-річний Матвій — на маму.
Роман Теренчин служив старшим навідним солдатом кулеметного взводу роти вогняної підтримки 95 окремої десантно-штурмової бригади.
«У нього було поранення у ногу. Зараз там два апарати Єлізарова. Коли я його вчора питала, як почувається, то віджартовувався, що він тепер «залізна людина», але від блискавки ховатись доведеться. Щодо мене, то я б уже була вчора йшла пішки до нього на зустріч, але треба кілька днів карантину почекати. З найстаршим та наймолодшим поїдемо його провідати. Він у нас дуже любить солодке, тому точно спечу йому бісквіт».
Також Ольга Теренчин пригадала історію їхньої із Романом першої зустрічі.
«Мій покійний батько був священником, йому дали парафію в Сенечові на Долинщині, бо ми самі з Дашави Стрийського району на Львівщині. Я була у сьомому класі, а Роман — в дев’ятому. Ми зустрілись біля дошки з розкладом. Пізніше зустрічались офіційно до одруження десь два місяці, адже вже добре знали один одного зі школи. Роман — мій друг та підтримка. Він у мене безвідмовний, хоч і має сталевий дух. Моєї сестри чоловік Олександр пішов на фронт після полону Романа, а до пів року загинув. У нього залишилося троє маленьких дітей. Ще у мене брат військовий капелан і найстарший син Даниїл вчиться на священника. Знаю, що саме Господь Бог, Гошівська Богородиця та святий Юда Тадей повернули мені моє серце, мого чоловіка».
