Щодня на одному й тому ж місці, щоразу легендарна фраза: «Пане, дайте пару копійок», а для дівчат: «Пані, файну маєш сраку». Від зірки інтернет-роликів та колажів чимало людей тікають, бо бояться отримати від старого «по сраці» його легендарним коштуром. Чи є у місті більш легендарна особистість, ніж цей жебрак? Попри мегапублічність Пане Дайте Пару Копійок, про нього майже нічого невідомо, бо він нікому про себе не розповідає. Нікому, крім фотографа та блогера Ростислава Шпука, який віддавна робить репортажі про місцевих диваків. Незабаром Пане Дайте Пару Копійок завдяки Шпуку стане героєм журналу для безхатьків «Просто неба», пише Галицький кореспондент
– Для початку, розкажи, як ти називаєш цих своїх дивних героїв? “Вар’яти”, “фріки” звучить доволі образливо.
З цим визначенням трошки важко, щоб не було образливо. Не можеш же їх спитати: “Як вас називати?” Для мене вони всі умовно моделі. Серед них є цікаві, талановиті люди. Це для них така форма ескапізму. Переважно йдеться про людей, яких прийнято вважати «асоціальними», – вони навмисне опускають до мінімуму перше враження про себе, а потім плавно виходять з нього при ближчому знайомстві, як равлик з мушлі, для того, хто на це «ближче знайомство» з ними піде. Така у них розвага. Тобто улюблена робота.
– Диваки потрапляють у твій об’єктив випадково, як, скажімо, цікава архітектура, чи ти свідомо фотографуєш і розказуєш їхні історії?
Архітектура архітектурою. Мене найбільше захоплюють люди. Все, що робиться, робиться людиною і для людини. Я постійно знімав людей, і через це мене й помітив свіжостворений журнал «Просто неба». Ми почали співпрацювати, і так виникли ці серії “Без.Ознак.Мистецького.Життя”. Мені нудно лише фотографувати, хочеться створювати більш об’ємні матеріали, фотокіно з текстами. Тому я зараз не просто фотографую, а фотографіями ілюструю те, що намагаюсь ще й описати якимось іншим чином.
Це моя спроба з’ясувати, що приховано за поверхнею явища. Документувати таких людей не менш потрібно, ніж мільйонерів. Це моделі, і якщо зібрати всі фото і тексти про них, вийшла би збірка “Модельний ряд”, таке собі «фотокіно». Якщо хтось вивчає технології особистісного зростання і розуміється на них, то хтось мав бидосліджувати технології особистісного падіння. Принаймні, суспільство повинно навчитись м’яко стелити, щоб це падіння зробити менш болісним, бо за кожною такою людиною стоїть якась трагедія.
– Що їх об’єднує, на твою думку?
Будь-яке володіння, будь-які стосунки, впливи — це, перш за все, взята на себе відповідальність. А це люди з обнуленою відповідальністю, які відмовились від неї, вважаючи, що не існує нічого такого, за що варто відповідати. Відмовились на користь невтішної свободи. А той, хто навчився втішатись свободою, не вміє втішатись владою – навіть власною.
Я бачу цікавість у тому, щоб прожити все життя в одному місті – хоча б тому, що можеш мимохідь спостерігати, як змінюються люди і перспективи. От іноді ті, хто знає цих моїх героїв зблизька і здавна, прочитавши репортажі про них, “не вірять”, намагаються виплеснути негатив досвіду спілкування з ними в коментарях. Причина — незацікавлене попереднє сприйняття. Про багатьох людей, які стали відомими всьому світу, їхні знайомі з молодих літ відгукувались як про щось сіре й незначне, не підозрюючи, який потенціал криється за ними – від Гітлера і Путіна до Буковскі й Антонича. Хоча після цих моїх репортажів критично налаштовані люди потроху переконуються, змінюють своє ставлення. Бо охочіше вірять чомусь модерованому. Тобто на те, що ти сам чув і бачив, можеш не звернути уваги взагалі, а на те, що хтось тобі переказав слова цього декласованого знайомого і розповіді про нього, – обов’язково увагу звернеш. Ставлення людей до людей потребує змін впродовж життя, треба дати йому це право.
– Для більшості цих “моделей” одяг є надзвичайно важливим. Вони ніби реалізують свої таланти, добираючи собі костюми нащодень.
Так. От як Парфьон себе поводив — це взагалі крутий фешн. В його доборі одягу не було випадкової речі. Коли він ще був менш хворий, то перевдягався по п’ять разів на день. Кожного разу щось інше. Це було ціле дефіле: вийти в місто, пройтись, повернутися додому, переодягнутися, вийти знову. Він ходив, ніби опускаючи голову, але насправді дивися по сторонах. Він розумів, що він якась знаменитість.
– Як ти познайомився з Пане Дайте Пару Копійок?
Пане Дайте Пару Копійок – найгоноровіший і найосвіченіший жебрак Франківська. Він не дає нікому інтерв’ю, попри численні пропозиції, і не тому, що не має що сказати. А тому, що дорожить своїм секретним реноме «збоченого паяца», боїться, що якщо вийде з образу, то втратить актуальність, стане нецікавим. Коли ж розговорюється – починає «палитись», мимоволі переходячи на серйозні розмови. А це його засмучує, довга розмова засмучує надовго, він любить короткий обмін жартами. І все ж розкручується на розмову, якщо відчуває, що ти надаєш ваги чутому від нього. Від камери відвертається. Отже, переказувати його можна лише по пам’яті.
Він хоче бути паяцом, але насправді він дуже серйозний, відслідковує новини через газети й телевізор. Сказав, що телевізор викинув, бо він його злить. А потім почув, що є якісь ледь-телевізори – нові ледь-телевізори — то, може, б такий менше злив, якби хтось подарував. Вперше він мене колись сам впізнав на “сотці” після того, як я був людиною тижня в “Репортері”. Питав, чи я можу якісь фотографії принести показати. Він знає всіх «знаменитостей», має до них якийсь особливий пієтет – до тих, хто йому зустрічався в газетах. Хто такий Андрухович, Прохасько, Єшкілєв — він в курсі. Коли я йому сказав, що помер Парфьон, – дуже перейнявся, знає, хто це.
Я дав йому “Галицький кореспондент” з останнім інтерв’ю Парфьона. Він те все прочитав і потім передав через Тараса Прохаська і Василя Іваночка, щоб я з ним обов’язково зв’язався. Поспілкувалися. Але коли я хотів щось біографічне дізнатися, то він постійно збивається на політику. Знаю, що він вчився в нафти і газу, правда, не знаю, чи закінчив. Звати його, здається Василь Парфан. Він з 1959-го чи з 56-го. Живе в селі десь у Богородчанському районі.
– Дуже нетиповий жебрак.
Він взагалі розбиває всі шаблони, бо, на відміну від інших жебраків, не випиває взагалі. Вважає, що горілка – це стрес, складений з антистресових кроків. Каже, що не п’є, бо шкода грошей на дороге, а шмурдяк, навіть якщо з ним відвідати церкву, від того не стане “Кагором”. І каже, що Бог – це не той, хто приймає роботу церкви чи нашу роботу, Він не замовник. Він приймає нас невпинно, він завжди на прийомі. В людині природою закладений потяг до Бога, і доказом цього є те, що релігія виникала на кожному острові чи материку, у кожного племені чи народності, незалежно одне від одного. І якщо сексуальний потяг закладено в людину для продовження роду, то релігійний потяг – для збереження роду. А те, що закладено в людину, не є обманкою: на кінці сексуального потягу є життя, на кінці потягу до Бога є вічність буття. Говорить скрипучим хрипким голосом. Якби голоси мали назви, як кольори автомобілів, то його б, мабуть, називався “відлипання широкого скотчу”.
– Це правда, що він не у всіх бере гроші?
Це жебрак, якого інколи треба просити, щоб взяв. Кожним зі своїх очей він дивиться на тебе під різними кутами і ніби бачить більше, ніж інші. Тому багатьом відмовляє у прийнятті. А якщо прийняв, то вважається, що тобі пощастило. Тобто пощастить. Гроші для нього є символами, тобто не втратили первинного задуму.
На питання, чим вони є для нього, відповів таке: «Щоб давати раду з грішми і розуміти, чого вони хочуть від нас, треба зважати, що гроші створені за образом і подобою степового звіра. Вони люблять брудну їжу, не гребують падлом, принюхуються, йдуть на найниціші запахи, полохливі, никаються в нори, шукають нагоду втекти, линяють, оскалюються, вичікують стрибка, бояться вогню, мають чуйку на біду господаря, гризуть його, зле розмножуються в неволі, на прив’язі – недобрі, а якщо вони є під столом, то скоро опиняються на столі. І намагаються збиратись у стада, більші пожирають слабших, кожен вид має свою територію. І які людські очі би їм не вкладали, всі ті Вашингтони, Сковороди і Сухе-Батори можуть зіграти лише ту роль, що й ікони на стінах людей: прикривати боковий зір, поки фронтальний працює, тобто цілиться».
– І все-таки чому декому він відмовляє і не бере милостиню?
Він пояснив, що гроші – то не пальне, а енергетичний шлях, дао, найважливіше у них – куди вони рухаються і куди ведуть. Тому брати їх можна не у всіх: є багато доріг, на яких стояти не можна. Не можна стояти на шляху “швидких грошей”. Також він не бере застряглі гроші, каже, що «той, хто має таку проблему, має сам знайти для них спасіння, розрухати їх, я то не можу робити за кожного. Навіть молитва, якщо завжди просити Бога одне і те ж, одними і тими ж словами, з часом перестає діяти, треба щось змінювати, всьо хоче змін: і молитви, і гроші, і прагнення. А те, що потребує задовго однакових зусиль Бога, набридає Йому. Бо Він не надто любить повторюватись, тому й кожну людину створює інакшою. Зрештою, кого Бог любить – того винаходить весь час по-новому. Шкода лише, що люди використовують віру як спосіб списати свої заблуди. Але немає нічого невблаганнішого за правду, і скільки б ми не присягали на Біблії говорити неправду і нічого, крім неправди, правда все одно прорветься і очі виїсть, і мозком зап’є. Недаремно майже всі люди з роками втрачають зір і розсуд: це “вона працює”, це – правда…»
Крім того, що в нього є свій підхід, в кого брати гроші, а в кого ні, я сам бачив, як якось на “сотку” вийшли двоє дівчат з табличкою “Допомога на АТО”. Вони не знали, куди притулитись, і стали напроти нього. Включили мелодію з мобілки і почали співати, такі маленькі. Він роззирнувся, подивився, коли нікого не було – а я якраз сидів і пив каву навпроти – підійшов і дав їм паперові гроші.
– Чула, що він часто купує книжки, зокрема у «Лілеї-НВ» на тій самій “стометрівці”.
Для нього книжковий магазин – це духовний гастроном. Каже, що ті книги, які почав, але не дочитав – як несповідані гріхи, вони приходять до нього у снах. І взагалі, він є копією Канта, «реінкарнацією».
– Франківський Кант? Аргументуй.
Крім портретної схожості, низького зросту, принципової безшлюбності, в обох – різновеликі плечі на різних висотах, сутулість, що перейшла межу горбатості. Кант ламав стереотипи, Пане Дайте Пару Копійок руйнує погляди на жебрацтво. Кант вважав обмін речовин між зовнішнім світом і світом організму шкідливим для обох «світів», джерелом поганого досвіду. Тому мало що в себе впускав і з себе випускав: це стосувалось повітря, їжі, сперми й інших тілесних секретів та рідин. Для цього їв лише раз на день, спав завжди на холоді – щоб не пітніти, і не вступав у тілесні зв’язки. Щось схоже і з Пане Дайте Пару Копійок. Він дуже самотній, ніколи не мав сім’ї. Каже, що не кожен так може, це ще треба вміти так жити.
Обидва прожили все життя в одному місті. Кант для рідного Кенінсбергу – це як Гауді для Барселони, тільки вплинули вони за допомогою різних механізмів, створюючи дух. По-своєму впливає на наше місто й Пане Дайте Пару Копійок.
Кант виходив з дому і повертався щодня в один і той самий час, а якщо за ним йшов прислужник з парасолею під пахвою, значить буде дощ. Пане Дайте Пару Копійок завжди стоїть точно на одному й тому самому місці, в ті самі години, пританцьовуючи: відступає «в тил», коли нема нікого. А в ті дні, коли не з’являється, напевно буде дощ.
Як і Кант, він має чіпку пам’ять: тих, кого бачив у газетах, впізнає на вулиці і підкликає особливим жестом, спеціально розробленим для знаменитостей. І хоча Кант розробив власну систему фізичної культури тіла і чітко її дотримувався, а Пане Дайте Пару Копійок – навпаки, результат один, принаймні зовнішній. Каже, що люди пристосовуються жити з будь-якою зовнішністю, з якою б не народились.
На фото: Іммануїл Кант
– У нього доволі цікава філософія.
Зараз він одержимий ідеєю, що в кожному малому містечку чи великому селі має бути свій дім для престарілих. Бо старшу людину не можна відселяти далеко, вона має закінчувати життя в тому ж середовищі, де його прожила. А щораз більше сімей не в змозі утримувати своїх старих. І якби ці будинки були “під домом”, то стерся б наліт аморальності від того, що люди віддають родичів на опіку професіоналам, вважає він, і просить цю думку донести до депутатів. Каже, що тільки тоді ці пансіони можна буде називати «домами престарілих». Бо тоді вони будуть веселими і там можна буде престарівати наввипередки – хто кого престаріє.
На фото: Парфьон
Я б хотів підтримати таких людей, заснувавши «Фонд Парфьона» – одного з найпомітніших художників-«фріків», який помер у грудні. Фонд мав би започаткувати щорічну премію Парфьона. Вона вручатиметься тому, кого Рада Фонду обере найяскравішим живим «арт-об’єктом року», який цікаво і сміливо виявив себе в урбаністичному просторі. Початковим капіталом будуть 800 грн. – розмір інвалідної пенсії Парфьона. Добре було б створити механізм обороту цих грошей, щоб сума преміального фонду з кожним роком збільшувалась – такий собі місцевий міні-Нобель для бідняків. І добре б було, якби в середмісті виникло кілька критих вуличок: не лише машинам, а й людям іноді теж потрібні “парковки”.
На останньому фото: “бородата жінка”. Або чоловік.
– Яких ще колоритних персонажів відзначиш?
Місце Парфьона тепер займає Мер Перкалаби Вася Доронін. Цікаві також дві парочки – мами із синами. Ті, які дуже яскраво і нестандартно вдягаються — дуже цікава пара. Прізвище хлопця Ведмідь. Він має сторінку вКонтактах і там купа негативних коментів на все, що він робить. Але він їх не стирає і дуже розумно реагує. Він вдягається дуже виклично, часто в напівжіночий одяг. Фарбоване волосся, яскраві кольори. Це трансвестизм свого роду і це виклик для Франківська. В Амстердамі на це ніхто уваги би не звертав. Але тут в цьому є сміливість, він в якійсь мірі наближає нас до сприйняття, що може бути і так. Він робить добру справу, бо вже будь-хто інший на його фоні так виклкично не виглядає, навіть відверті гомосексуалісти. Можемо собі тільки уявити, що він чує на свою адресу, на нього всі дивляться. Але він це в собі поборов і нормально сприймає негативну реакцію. Хтось повинен це був зробити — такими радикальними методами, інакше це би було дуже повільно впродовж багатьох років — спочатку мешти на платформі, потім фарбоване волосся і так далі.
А щодо інших матері і сина, в якого дуже довге волосся, то знаю, що вони живуть десь у під’їзді. Здається, не мають власного житла. Є в місті така жінка-чоловік, вона з такою сивою борідкою. Кажуть, що вона гермафродит. Не знаю. Пробував її розговорити. Вона відповідає, точніше відгукується, бо нічого неможливо зрозуміти, не мова, а якась рафінована сигнальна система. Зате почала посилювати відповідь посмішкою на камеру. Це великий прогрес, бо зазвичай ходить дуже смурна.
Але найколоритніші – білочки в парку, і це – окрема історія.
