В більшості випадків, коли ми чуємо, що необхідно провести реформу децентралізації, це викликає у нас негативне враження.
Адже більшість українців чомусь вважає, що децентралізація – це визнання політиками федералізації через втрату Криму і Донбасу. Проте це не так… Головним каменем спотикання є плутання процесу децентралізації з процесом федералізації. Проте між ними є суттєві відмінності.
Федералізація – організація влади центральної федеральної влади над місцевими владами суб’єктів федерації. Складові частини федерації мають широку автономію, свої парламенти, конституції, тобто вони певним чином мають ознаки самостійної держави. Створення ЛНР і ДНР могло б стати передумовою для федералізації України, проте, як відомо, Україна не визнає дані утворення.
Ідея децентралізації в Україні виникла як реакція на збройний конфлікт в Україні. Розпочали говорити про децентралізацію ще навесні минулого року. Тоді ми думали, що за допомогою процесу децентралізації нам вдасться нейтралізувати сепаратистські настрої і вирішити конфлікт на Донбасі.
Ідея децентралізації пов’язана також з європейською політичною традицією та необхідністю демократизації системи влади в Україні. Децентралізація передбачає надання більших повноважень місцевому самоврядуванню. Відповідно реалізовується один із основних принципів державного управління в Європі – принцип субсидіарності, який передбачає, що центральна влада відмовляється від частини функцій і передає їх на місця. Місцеве самоврядування в Україні було запроваджено ще в 90-их роках, проте всі розуміють, що воно не реалізовується. Воно не може залишатися в такому стані і потребує реформування. Взагалі, на даний час система державного управління в Україні нагадує тоталітарну систему і не відповідає демократичним засадам, які записані в Конституції.
Ми часто можемо почути заяви місцевих політиків про те, що вони б зробили реформи, проте у них немає на це необхідних повноважень і вони чекають вказівки з Центру. Тому децентралізація є завершальним процесом відповідальності місцевих політиків. І саме це надає більше можливостей для розвитку міста, в такому випадку місцеві політики не повинні залишатися бездіяльними і все списувати на Центр. Проте чи потрібно їм це? Чи прагнуть вони такої реформи? Чи їм просто вигідно, щоб все залишалось так як є? Чи намагатимуться донести її суть для громадськості?
Важливо також зазначити, що реформа децентралізації нерозривно пов’язана з іншими реформами в Україні. Зокрема, з реформою територіального об’єднання громад. 5 лютого 2015 року був прийнятий Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад», який передбачає, що держава здійснюватиме фінансову підтримку об’єднаних громад шляхом надання їм коштів на формування інфраструктури згідно з планом соціально-економічного розвитку такої територіальної громади. Основна ідея – регіональний розвиток. Нові повноваження набудуть територіальні громади, рушійна сила – фінансова децентралізація. Проте знову ж таки ми чомусь боїмося реформ. За словами Дмитра Дзвінчука, керівника нещодавно створеного Офісу реформ, доктора філософських наук, професора ІФНТУНГ, є окремі громади, які вже на етапі встановлення і є ті, які не вірять в реформу, які немовби вичікують, що з того вийде. Тому ми повинні донести дану ідею кожному мешканцю через освітянську, медичну інтелігенцію, через громадські організації.
Варто пам’ятати, що ідеальних реформ не буває. Хтось буде завжди виступати за реформу, хтось виступатиме проти… Єдиної думки досягти неможливо. Проте позитивом є те, що Україна вперше за стільки років незалежності, хоч з великими зусиллями і невдачами, а також із гальмуванням даного процесу місцевими політичними елітами, проте починає здійснювати реформи. Також слід пам’ятати, що процес реформування є довготривалим. Значних зусиль та відповідної інформаційної політики потребуватиме формування думки пересічних українців про процес децентралізації.
