Історію Олени Білої, котра приїхала в Івано-Франківськ з Криму після пів року життя в окупації розповідає ifPortal. Там вона жила у російськомовному середовищі, вчилася в російській школі та закінчила університет тією ж російською. Проте ідентифікувала вона себе, як українку. Тож, в якийсь момент почала чути погрози, з цим не змогла миритися, тому сіла в авто і через Чонгар поїхала до Івано-Франківська.
Тут у неї були знайомі. Подивилася, що місто подібне, за розміром, на її рідне – Севастополь. Оцінила ціни на квартири і вирішила залишитися.
У 2015 році в Україні відбулася реформа міліції. Олена пройшла відбір та потрапила у Патрульну поліцію, де пропрацювала 10 років. Зараз вона – капітан поліції у відставці, два місяці тому звільнилася.
“Україномовні класи у нас були, але я про це не знала, дізналася уже в 2014 році, після анексії Криму, – розповідає жінка. – Тоді я почала досліджувати, з якого я регіону, складати 2+2, тож дізналася, що українськість у Криму була, просто я жила в російському, пропагандистському середовищі і цього не помічала. Проте у нас були українські газети, телерадіокомпанія, де я проходила практику, була україномовною тощо”.
В Івано-Франківську, потрапивши на державну роботу, Олена розуміла, що слід говорити державною. З цим допомогли напарники. Люди говорили різними діалектами і їй цікаво було це досліджувати, переймати, що зіграло свою роль. Так, перейшла на українську, вона з комфортом, без агресії та зайвих зауважень.
“Українська мова у школі в нас була, – пригадує, – ми навіть диктанти писали, але говорили мінімально, і особливо не вчили. Більше того, батькам дозволяли відмовитися від української, для декого це могло бути на рівні факультативу. Букви я знала. Якщо аналізувати, то в мене не було баби-діда, куди б я їздила і чула українську в побуті, але я дивилася українські мультики на кшталт «Кіт Пес», реклама по телебаченню була українською, тому 25 кадром українська мова була в моєму житті”.
Олена Біла зізнається, що для неї був складним, як правопис, так і значення слів. Іноді вона слово не розуміла, іноді плутала якесь значення. Зокрема, коли вона здавала тести, щоб потрапити у патрульну поліцію, то не всі слова розуміла. Так, коли їй трапилося питання “як часто ви пліткуєте?”, вона підняла руку і спитала у кураторки значення слова “пліткуєте”.
Люди відповідали без жодної агресії чи утиску, підтримували. Звісно, могли пожартувати з того, що вона сплутала якесь слово, але це було по-доброму, тому вона не ображалася.
Олена акцентує, що перехід на українську не відбувається за один день: раз і ти говориш. На це треба час. Мовляв, були русизми, траплялися слова, яких вона не знала, проте у неї була підтримка, яка додавала мотивації, щоб вчити, а не зберігати у собі зросійщеність, незрозуміло для чого. Тим більше, що вона розуміла, що не одна: таких багато. Наприклад, в Івано-Франківську ще в 2014 році вона познайомилася з такими ж, як вона, севастопольцями, і вони теж говорили українською. Перейшли самі, свідомо, як і вона.
У 2022 році мовне питання в Україні загострилося. Біла зрозуміла, що все робила правильно. Тому, коли доводиться брати участь у дискусіях, то вона відповідає не агресивно, а м’яко підводить людей, до того, чому Україна така зросійщена, пояснює, що так було не завжди, і що на це були певні історичні обставини.
“В мене все, як Скринька Пандори, – ділиться експоліцейська, – до 2014 року було одне життя та інформаційне поле, а після – інше. Почало розвиднюватися. Бо слід розуміти, що в Севастополі я була дитиною, мені що давали, те я і споживала. Лиш потім почала відкривати історію та культуру”.
На думку Олени, усі можуть перейти на українську, проте не усі хочуть. По-перше, є люди, які заплуталися. По-друге, складно втрачати себе. Мовляв, переходячи на іншу мову, людині треба добровільно себе форматнути. Бо ти звучиш перший час по-іншому, сприймаєш себе інакше, а це глобальний внутрішній процес. Проте, наголошує вона, коли ти врешті наважуєшся це зробити, то потім дякуєш собі за вибір, нове звучання, нормальні думки та вивчення історії, яку ніхто не викладав.
