Коли ми говоримо про реабілітацію ветеранів, на думку найчастіше спадають фізіотерапія, психологічна допомога та медикаментозна підтримка. Але бувають випадки, коли дієвим виявляється несподіваний інструмент — середньовічна реконструкція боїв, яка в Україні набуває нового сенсу як форма адаптивного спорту і психотерапії.
Проєкт «Бугуртна Січ» — одна з таких ініціатив: команда ветеранів, спортсменів і науковців пропонує занурення в колективні контакні бої як шлях фізичного відновлення й соціальної реінтеграції. Олена Кречет, одна зі засновниць руху, розповіла МІСТУ, як усе починалося і чому це працює.
Візіонер і перший імпульс
Історія «Січі» почалася не з готового плану, а з розмови — однієї з тих, що змінюють напрямок життя.
«До мене прийшов Ігор Партенців — він у нас візіонер, класні ідеї вигадує, — згадує Олена. — Сказав: є друзі в Америці, вони знімають фільм про те, як середньовічний бій допомагає американським ветеранам із ПТСР. Ми сіли й побачили: це дійсно допомагає. Але ми не знали, як. З цієї розмови все і почалося».
Проєкт зареєстрували наприкінці 2021 року, але повноцінно працювати довелося вже з перервами:
«У лютому 2022-го засновники пішли захищати — і на рік ми призупинилися. Відновилися на початку 2023-го і познайомилися з професором Віктором Досенком — патофізіологом, який п’ять років вивчає ПТСР. Він сказав: це буде працювати. Я знаю як».
Ця наукова опора дала старт системній роботі — і невдовзі до «Січі» долучилися державні та громадські структури.
Наука за дією: як це допомагає при ПТСР
Олена пояснює просту, але ключову ідею: у людей, які пережили бойовий стрес, порушена гормональна відповідь на стрес — «стресовий коктейль», у якому, зокрема, часто недостатньо кортизолу.
«Мозок реагує на тригер, виділяється адреналін, а кортизолу немає — і організм застрягає у стані надмірного збудження. Бугурт дає механізм «бігти або бити» — дозволяє тілу реалізувати фізичну реакцію, вивільнити адреналін і відрегулювати систему», — каже Олена.
Пояснення підтверджують і запити, які команда «Січі» проводила разом із науковцями та лікарнями: учасники після серії тренувань відчували полегшення симптомів, стверджує засновниця. А співпраця з державним закладом «Лісова Поляна» МОЗ та клінічними психологами допомогла адаптувати тренування під потреби ветеранів.
З практики: перші тренування й історії, що змінюють життя
Перше тренування виявилося показовим не лише фізично, а й людяно.
«До нас прийшов хлопець, 21 рік, з 18-ти воює. Він казав: “Я не знаю, на що жити. Сім’ї нема, освіти нема — все, що я знаю, це війна”.
Після тренування він підходить і каже: “Я хотів піти в ліс і застрілитись — але тепер я не хочу. Я можу тусуватися з вами”», — розповідає Олена.
Саме таких історій у «Січі» багато: люди знаходять місце, відчувають, що їх розуміють і можуть бути «своїми» у безпечному середовищі. Олена підкреслює:
«Наша аудиторія складна. Хтось хоче спокою, хтось — ні. Але є категорія людей із заблокованими емоціями й агресією, яким це підходить і дуже допомагає».
Як організовано тренування і що потрібно технічно
Алгоритм запуску осередку «Січі» відносно простий, але вимагає відповідального підходу.
«Зал можна знайти в багатьох організаціях — ветерани часто надають приміщення безкоштовно. Потібні м’які обладунки; ми купуємо їх по собівартості, допомагаємо писати грантові заявки, надаємо методматеріали. Принцип — ми даємо обладнання безкоштовно, і тренування для ветеранів теж безкоштовні», — пояснює Олена.
Оскільки робота з людьми після травм має свої ризики, «Січ» тренує на м’яких обладунках:
«Сталеві обладунки й залізні мечі — це важко й травматично. Ми починаємо з м’яких, щоб люди могли безпечно вивільнити напругу. Якщо хтось хоче професійно займатися — тоді вже індивідуально підбираються матеріали й параметри, після допуску лікарів і фітнес-тестів».
Крім безпосередньо боїв, у програмі — історичні лекції та майстер-класи: готування традиційної їжі, каліграфія, ознайомлення з українською військово-історичною культурою.
«Це більше, ніж спорт: культурна опора, деколонізація свідомості, відновлення наративу про нашу історію», — підкреслює засновниця.
Локації, масштаби та попит
За словами Олени, за кілька років «Січ» вийшла за межі Києва: нині діють локації в Дагілі, готується зал в Івано-Франківську, а також очікуються осередки у Вінниці й Одесі.
«У Києві в нас черга: стоїть близько 200 людей, які хочуть потрапити на тренування», — каже вона.
Популярність пов’язана не лише з цілющим ефектом спорту, а й із тим, що ветерани самі знаходять проєкт:
«Ми їх не шукаємо — вони нас знаходять». Про співпрацю з наукою та медиками Ключовим для «Січі» стало залучення науковця Віктора Досенка та фахівців із «Лісової Поляни».
«Він як учений підтвердив: це працює, і показав механізми. Психологи «Лісової Поляни» допомогли нам адаптувати вправи й підхід для груп з ПТСР», — констатує Олена.
Такі колаборації дозволили проводити вимірювання результатів і обґрунтовувати програми грантодавцям.
Виклики та інфраструктура — фінанси, обладнання, кадри
Створення осередку в іншому місті вимагає базового набору: місце для тренувань, м’яких обладунків, інструкторів і підтримки з боку місцевих громадських організацій.
«Ми допомагаємо з написання грантових програм, надаємо матеріали й консультації, підбираємо донорів. Іноді бізнес приходить і допомагає, іноді — волонтери», — каже засновниця.
Важливо також навчити тренерів: троє франківців уже проходять школу бугуртних тренерів, яку команда проводить разом із «Лісовою Поляною» й Українським ветеранським фондом.
«Паралельно виготовляється обладнання — все майже на фінальному етапі», — додає вона.
Соціальний і культурний ефект Олена наголошує: бугурт — не лише терапія, але й спосіб відновлення історичної пам’яті.
«Ми проводимо історичні лекції, майстер-класи з приготування традиційних страв, каліграфії. Люди часто не знають, що в Україні теж були свої лицарі, що наша історія значно інтегрованіша з Європою, ніж про це говорили раніше. Для ветеранів цей культурний контекст дає додаткові опори: вони краще розуміють, за що боролися».
Для кого це підходить і як долучитися Олена чесно зауважує, що підхід не універсальний:
«Хтось хоче спокою після війни, хтось — активності. Але є цільова група — люди з заблокованими емоціями й накопиченою агресією — для них бугурт дуже пасує».
Водночас у програмі є вправи, придатні навіть для тих, хто має обмежену рухливість: починають із простих рухів, невеликих навантажень, поступово підвищують інтенсивність. Щоб долучитися або відкрити осередок, Олена радить звертатися до організаторів «Січі», шукати їхні локації в містах або писати на сторінки партнерів. Команда готова допомогти з обладунками, методичними матеріалами та грантовими заявками.
«Ми надаємо обладнання й тренування безкоштовно для ветеранів і членів родин», — підкреслює вона.
Підсумок: більше ніж спорт Бугурт у виконанні «Січі» — це комплексна програма: фізичні навантаження й контактні бої + науково обґрунтований підхід + культурні ініціативи й соціальна підтримка.
«Ми побачили, як люди повертаються до життя. Хтось знаходить друзів, хтось — відчуття сенсу, хтось — контроль над емоціями. Це реабілітація, що працює тілом і душею», — резюмує Олена Кречет.
