Анна Корж із Запоріжжя переїхала на захід України ще задовго до того, як почали їхати переселенці. Вона не втікала від війни. Вона лише захотіла говорити українською. І сталося це у 2010 році. Історію жінки публікує ifportal.net.
Викладачі зазвичай питали
Анна навчалася на «видавничій справі та редагуванні». У 2006 році куратор повіз студентів на видавничий форум у Львів. Тоді вона вперше побачила захід України й почула, що всі навколо говорять українською. Їй це сподобалося. Адже вже на той момент вона дивилася українське телебачення і любила цитувати українські переклади.
«На парах студенти спілкувалися українською, а на перервах — російською. В університеті було досить патріотичне оточення, викладачі зазвичай питали, якою мовою викладати, — студенти обирали українську. Був, щоправда, один прокацапський комуняка — він принципово читав російською, а я принципово перекладала конспекти і відповідала українською», — пригадує Анна.
У 2009 році вони знову поїхали до Львова на форум. Тоді дівчина повернулася додому й почала говорити в побуті українською. Друзі підтримали: мовляв, ти молодець, а от ми поки що не готові. Лише одна подруга сказала, що для неї це незвично, попросила Анну з нею говорити російською, проте та відмовилася. Мовляв, це принципово.
«Хтозна, можливо, багато хто подумав, що я пограюся і заспокоюся, але я не заспокоїлася, — аналізує зараз Анна Корж. — Конфліктів у мене не було, за мову ніхто не бив. Однак, коли я просила зупинитися в маршрутці, мені могли не стати. Та й озиралися всі пасажири щоразу — не дуже приємно було».
Все це зациклилося
У вересні 2010-го Анна Корж виїхала до Львова. Основною причиною було те, що вона шукала комфортнішого оточення. До її української у Запоріжжі було надто багато уваги — вона переймалася тим, що про неї думають інші. Мама сприйняла переїзд позитивно, адже бачила, що дочка серйозно налаштована: знайшла роботу онлайн, відкладала гроші тощо.
Анна — копірайтерка. Уже багато років вона працює онлайн. Спершу писала повністю російською, а з 2014 року російські замовники почали відпадати. Анна продовжувала писати російською — просто вже для українських замовників. І лише після 2022 року українські сайти стали двомовними.
Зараз Анна виконує замовлення двома мовами й чекає, коли у Верховній Раді ухвалять закон про заборону російської версії сайтів.
«Все це зациклилося. Люди шукають у Google російською, а сайти пишуть статті з російськими SEO-ключами, бо люди так шукають, — пояснює Анна. — І дуже складно це якось змінити. Лише у 2022 році люди потроху почали шукати українською, і щось почало змінюватися. Але, звісно, це непросто, бо в Одесі, Києві, Запоріжжі є сайти російською, яким по 20 років, і українською, яким по три».
«Ми же не маскалі»
Анна каже, що бабуся все життя говорила суржиком. Десь 85% слів у її лексиконі були українськими, а 15% — російськими. Сама вона родом із села Скельки, що на Запоріжжі. Каже, у 1932 році прадідусь вивіз із села до міста всю сім’ю — так вони пережили Голодомор.
«Мама пішла до школи у 1959 році. Тоді в Запоріжжі не було жодної української школи, — ділиться Анна. — Тому бабусі сказали: “Либо ви рєбьонка научітє рускому, либо рєбьонок в школу нє ідьот”. Так маму перевчили на російську».
Анна Корж розповідає, що в неї патріотична родина. Не лише найближча сім’я, а й двоюрідні та троюрідні завжди мали чітку проукраїнську позицію — підтримували Помаранчевий Майдан, голосували за Ющенка. Проте колись їх штучно перевели на російську, і, живучи багато років у Запоріжжі, вони мали нав’язаний страх, що їх не зрозуміють. Також у суспільстві тоді панувало розуміння: «Єслі гаваріш на украінськом, то значит ти с калхоза».
Проте це не завадило мамі віддати Анну до школи з українським класом — при тому, що під домом була школа з повністю російськими класами. Анні доводилося ходити до школи щодня 15 хвилин, щоб учитися українською. Аргументація була проста: «Ми же не маскалі».
На момент повномасштабного вторгнення Анна переїхала зі Львова до Франківська. Мама залишалася у Запоріжжі. Анна панікувала, а мама її заспокоювала: «Анічка, візьми себе в руки, ти ж козачка». Мама й досі там. Запоріжжя не покидала за ці роки жодного разу. Проте життя в окупації не уявляє. Каже, покине місто лише тоді, якщо фронт наблизиться настільки, що жити стане неможливо. Натомість зараз мама Анни каже про себе так: «Я — казачка, у мене тут дачка».
Оточення має значення
Анна Корж лояльна до людей, які в Харкові чи Запоріжжі продовжують говорити російською. Мовляв, там таких багато. Комусь важко, бо доводиться в голові перекладати, комусь бракує часу, комусь просто лінь, а хтось далі не бачить потреби. Її мама теж іноді забувається й говорить трохи однією мовою, трохи — іншою.
«Слід врахувати, що в багатьох були родини напівросійські, — міркує вона. — Їм справді тяжче. Поки наші їздили у село Садове, вони — у Бєлгород. Одні з дитинства чули українську, а інші взагалі її не чули, тому їм складно».
Проте, до тих, хто говорить у Львові чи у Франківську російською, у неї є питання. Адже українську ти чуєш довкола — і поглинути її, підлаштуватися значно простіше.
Більшість її запорізького оточення уже заговорила українською. Затятих російськомовних навколо нема. А якщо серед знайомих і є поодинокі історії, коли хтось виправдовує російську, то, зізнається Анна, це не дуже хороші люди — у них ні розуму, ні цінностей. Хіба що намагаються привернути до себе увагу.
Може жити, де хоче
Анна розповідає, що під час повномасштабного вторгнення вперше поїхала відпочивати за кордон. Проте дуже скоро захотіла додому — під тривоги та вимкнення світла. Тож у той час, коли люди бідкалися, що знову без електроенергії, вона святкувала своє повернення.
«Моя менталка тут у безпеці, — підсумовує вона. — Я багато років працюю онлайн, могла б жити, де хочу, але не хочу ніде, крім України. До слова, мій хлопець уже кілька років живе у США й пропонував мені переїзд. Але я розумію, що не буду там щаслива. І не уявляю собі моменту, коли доведеться виїжджати з України».
Тетяна Соболик
