Тамара Крамаренко народилася в родині військових. За шкільні роки змінила п’ять шкіл, де вчила українську, бо вдома говорили російською. Повномасштабну війну вона застала в Москві, тоді як її батьки були на Сумщині й опинилися в окупації.
Про це повідомляє ifPortal.
«Ти що, з села?»
«Мама моя з Харківщини, батько з Сумщини, а через їх військову службу ми жили в різних місцях, — розповідає Тамара. — Я народилася в Оренбурзі, на Уралі. А дитсадок і в першу школу пішла вже у військовому містечку, що знаходилося у Лебедині на Сумщині. Там були татари, узбеки, молдавани, ми між собою всі спілкувалися російською».
Пізніше батьки знову переїжджали. Мама наполягала, щоб Тамара вчила українську, хоч сама говорила російською. А у бабусі в Краснопіллі, що на Сумщині, дівчинка чула суржик.
Найбільше зросійщення, каже Тамара, сталося в університеті. Переїхавши до Сум, вона зрозуміла, що місто «змушує» говорити російською. Люди робили зауваження на кшталт: «Ти що, з села?», «Разговарівай нормально». Дев’яносто відсотків викладачів були російськомовні, хоч закони вимагали вести документацію українською. Після закінчення вишу жінка працювала музичним керівником у дитсадку, а згодом поїхала на заробітки до Москви.
«З чоловіком розлучилася, були борги — от і поїхала на заробітки, — пригадує Тамара Крамаренко. — Працювала музичним керівником у дитсадку, отримувала копійки. Це був 2013 рік, тоді ще ходив прямий поїзд Москва—Суми. Одна жінка спитала: “Треба гроші?” І я поїхала нянею».
Потрапила у складну сім’ю: двоє дітей із ДЦП, постійні сварки між батьками. Зрештою звільнилася й почала шукати іншу роботу. Потрапила в родину опозиціонера, який у 2014 році ходив на мітинги й кричав: «Крим — це Україна».
Пів родини залишилося в Росії
Тамара каже, що покинути Росію у 2014 році не могла — ще не стояла твердо на ногах, трималася за заробіток. Хоч чудово розуміла: Україна має бути цілісною, а російська експансія — це несправедливість. А от у 2022 році залишатися в Росії було вже неможливо. Її донька тоді жила з бабусею й дідусем на Сумщині, і вони раптово опинилися в окупації.
«Цього разу все перейшло межі дозволеного, — каже вона. — Надто агресивно, надто жорстоко. Тому ми з теперішнім чоловіком навіть не вагалися: продали машину, роздали меблі та речі й з двома валізами покинули Росію».
Їхали додому через Латвію. Наприкінці березня росіяни вийшли з Краснопілля, де жили її близькі, тож Тамара змогла забрати доньку до Латвії. Батьки ж залишалися вдома ще два роки.
«У Росії в нас лишилася половина родини, — зізнається Тамара Крамаренко. — Двоє дядьків по татовій лінії, мамині родичі та родина чоловіка. Він у мене з Чернівецької області. Його рідня хоча б розуміє, що війна — це зло, але кажуть: “Ми маленькі люди, нічого не змінимо”. А от мої родичі “підтримували спецоперацію”, ідеологічно пропитані, телевізор лізе з вух — тож ми просто обірвали з ними всі контакти. Не знаю, може, колись “прилетить”, тоді дійде».
Тамара наголошує, що Москва — це не Росія. Мовляв, у столиці мало тих, хто вірить, що «війна — це добре», а от у глибинках — таких вистачає. Коли вона сказала родині, в якій жила, що виїжджає, її зрозуміли. «Всі все розуміють, — каже вона, — але через незгоду з владою міняти життя й виїжджати не планують».
Батьки довго трималися
У Латвії Тамара одразу знайшла роботу: стала керуючою в хостелі для українських біженців. За цей час вивчила латвійську до рівня А2, трохи говорить англійською, але найчастіше спілкується рідним суржиком. Визнає: багато українців у Латвії досі користуються російською.
Зараз у хостелі живе близько 300 українців. Частина має пільги: діти, люди з інвалідністю, пенсіонери мешкають тут за кошт держави. На початку 2024 року до неї приїхали й батьки. Каже, вони вже психологічно не витримували. А зараз їхнє селище взагалі стало непридатним до життя: у березні цього року росіяни знищили майже всю інфраструктуру.
«Мама важила, напевно, кілограмів сорок, — пригадує Тамара. — Вона так реагувала на звуки вибухів, що почався розлад травлення — їжа не засвоювалась, після кожного обстрілу вона бігла до туалету. Наш дім — за сім кілометрів від кордону. Усі артобстріли було чути. Виходиш на город — росіяни стріляють, а в мами слабкість у ногах, тремор у м’язах… Психіка почала через тіло кричати: “Роби щось, я більше не можу”».
Тамара каже, що батьки довго трималися. Вони служили у ракетних військах, бачили ядерні боєголовки власними очима. Мама завжди повторювала: «Російська ядерка далі Росії не долетить». Бо ще за часів розквіту імперії все те “добро” було в жахливому стані.
Тепер мама стала справжньою націоналісткою. Ні з ким не переходить на російську, вчить нові українські слова та конструкції — попри те, що їй уже 71.
А от Тамара каже: на російську переходить лише тоді, коли сердиться. «Мозок відключається, — сміється. — Коли треба швидко “вставити словечко”, воно саме виривається».
До слова, мовне питання в Латвії нині досить гостре. Є частина населення з паспортами «негромадян», які часто не володіють латиською. Більше того, дехто відмовляється вчити мову до рівня А2, тому обговорюють можливість депортацій. Зазвичай ідеться про літніх людей, тож у країні виникають протести на їхній захист — бо вчити мову вони не хочуть.
«Я з одного боку розумію і державу, і тих пенсіонерів, — каже Тамара Крамаренко, — але в цьому випадку більше підтримую державу. Та я вже нікому нічого не доводжу: у нас в Україні свої проблеми — з нашими би розібратися».
