Що сьогодні потрібно Порошенкові для того, аби вийти із ситуації, яка склалася у стосунках з Росією?
Події 14 червня 2014 року біля посольства Російської Федерації у Києві, а також ескалація бойових дій на Сході України, внаслідок яких кількість загиблих громадян нашої країни обліковується вже не сотнями, а тисячами, змушує навіть найгарячіші голови задуматися над виходом із ситуації, яка сьогодні здається безвихідною.
Ми не називаємо речі своїми іменами, а саме: в Україні вже давно не ведеться антитерористична операція. Україна перебуває у стані громадянської війни. Зводити всю ситуацію виключно до вторгнення російських військ на територію України чи до діяльності нечисленних терористичних груп, які взяли в заручники регіон чисельністю у понад сім мільйонів осіб, – безглуздо. Більше того: Україна балансує на грані повномасштабної війни з Російською Федерацією – і події біля посольства Росії у Києві могли стати casus belli (приводом до війни) – особливо зважаючи на фактичну бездіяльність правоохоронців і далеко не дипломатичну поведінку керівника зовнішньополітичного відомства України.
Напад на дипломатичну місію держави рівносильний нападу на саму державу – це правило діє вже дві сотні років, ще з часів Віденського конгресу. Україна пройшла за 23 роки складний шлях від вибудовування системи балансів і рівноваг до системного балансування на межі великої війни.
Як не дивно, в державі є чимало тих, хто цієї війни щиро прагне – хтось з ідеологічних міркувань і шапкозакидательських настроїв (деякі наші сайти ледве не щодня постять бравурні тексти про те, що Україна “ось-ось” переможе Росію, що Росія перебуває на грані розпаду і занепаду, а окремі “експерти” сперечаються про те, коли у сусідів станеться переворот, спровокований перемогою звитяжної української армії над деморалізованими “москалями”), хтось – із політичних міркувань (розглядаючи загострення стосунків із Росією як різновид “активної прозахідної політики”). У когось ще не вивітрилася постмайданна ейфорія – будь-яка революція у випадку перемоги спонукає її адептів до продовження “банкету” і ідей світової революції (“И в битве упоительной лавиною стремительной даешь Варшаву, дай Берлин и врезались мы в Крым!”).
Хтось мислить категоріями швидкого і успішного ґешефту. Для когось священними є категорії захисту територіальної цілісності та державного ладу. Тобто мотивація у кожного своя. Інша річ, що лише меншість усвідомлює програшність конфлікту з Росією для української економіки та української державності. Держава, яка формувалася з урахуванням наявності потужного російського впливу на економіку, культуру, світогляд майже половини населення, держава, у якій культивовано таку кількість спільних з Росією історичних міфів, не може одномоментно і безболісно оголосити Росію ворогом і відмежуватися від сусідки потужним муром імені Коломойського чи ровом імені Тарути.
Президент Порошенко зіштовхнувся з суворою реальністю. З одного боку – вимоги радикалів “приборкати Донбас”, розірвати стосунки з Росією, “добити ворога”. З іншого – здоровий глузд і тверезий розрахунок. Уявімо, що завтра в Донецьк і Луганськ кинуть усі наявні сили – у результаті знищено сепаратистів, затримано їх ватажків та віддано під суд, кордон з Росією закрито міцніше, ніж кордон між Північною та Південною Кореями – і кожен, хто відвідає Росію, буде пожиттєво позбавлений права в’їзду до України.
Чи буде вирішено питання Донбасу? Досвід подібних конфліктів показує, що зазвичай доведені до відчаю інсургенти йдуть у підпілля і починають вдаватися до акцій помсти. Війна, виграна у Слов’янську чи Маріуполі, може обернутися трагедіями у Дніпропетровську, Києві, Львові, інших містах України. Ми готові до такого повороту подій? Ми готові запевнити своїх співгромадян у тому, що подібні сценарії можливі будь-де у світі, лише не у нас? Уявімо, що завтра ми повністю розриваємо контакти – в тому числі економічні – з Росією.
У нас є відповідь на питання: що зробити для того, аби безболісно замістити традиційні ринки збуту та традиційні економічні зв’язки з Росією? Європейські ринки не здатні стати адекватним замінником російського ринку. Чимала кількість підприємств орієнтовані виключно на російського споживача. Додайте енергозалежність України від Росії.
Чи є розуміння того, чим наповнювати державний бюджет і куди подіти велетенську армію безробітних, яка утвориться в країні? А на фоні соціальних негараздів і взятих Україною зобов’язань перед нашими кредиторами захистити потоки знедолених (безробітних, біженців, постраждалих, інвалідів, сімей, що втратили внаслідок війни годувальників тощо) для держави буде нереально.
Соціальні негаразди, як правило, призводять до росту злочинності. Чи готова наша міліція до боротьби зі злочинними угрупованнями, які будуть докорінно відрізнятися від бандитських утворень початку 90-х – насамперед рівнем жорстокості? Країною гуляє неймовірна кількість зброї. Відморозки, що прикриваються Майданом з одного боку, і відморозки, що діють від імені “ДНР” і “ЛНР” з іншого, тероризують населення.
Що буде тоді, коли повністю “ляже” економіка і соціальна сфера? Сподіватися, що нам на допомогу прийде хтось із Заходу? Саме тому Петро Порошенко і говорить про необхідність переговорів і мирного врегулювання ситуації на Сході. Скільки би його не критикували за це “гарячі голови” у політиці, Порошенко знає, що Україні потрібен мир. І декларує схильність до миру. Наразі – лише декларує.
Як представник бізнесу, він розуміє необхідність збереження стосунків з Росією – нехай навіть в урізаному вигляді, нехай навіть без тих 34 мільярдів доларів товарообігу, які ми мали з Росією минулого року. Але фактор Росії сьогодні неможливо не враховувати – як би цього комусь не хотілося.
Що сьогодні потрібно Порошенкові для того, аби вийти із ситуації, яка склалася у стосунках з Росією?
По-перше, розробка комплексної стратегії нормалізації стосунків, яка би передбачала в тому числі і розуміння межі компромісу, і план припинення бойових дій у Донецькій та Луганській областях, і поетапний вихід із інформаційної війни, і навіть вирішення проблеми Криму (наприклад, як території подвійного підпорядкування – за аналогією з Саннінгдейлськими угодами чи Угодою Страсної п’ятниці для Белфасту). Це жодним чином не означає “лягти під Росію” – однак подібна стратегія повинна передбачати саме прагматизацію стосунків між Україною та Російською Федерацією.
Зрештою, давно потрібно усвідомити, що Україні потрібна не політична, а ринково мотивована ціна на газ – політичні ціни залишилися в епосі Кучми і Януковича. Та ціна, за яку у 2009 році критикували, а згодом і переслідували Тимошенко, вже не буде лякати – перед нами намітилися обрії значно жорсткішого цінового пресу – і йому потрібно протиставити свої аргументи. Потрібно усвідомити, якими є інтереси Росії та її бізнесу на українській території.
Потрібно провести аудит інтересів – українських в Росії та російських в Україні. Тобто, стосунки з Росією потрібно привести у рамки певної системи, а не у відповідність від настроїв політиків.
По-друге, потрібен новий міністр закордонних справ – людина, яка не просто зможе бути сприйнятою в Москві як переговорник (мова йде не про проросійського міністра, а про людину, яка може розмовляти з тим же Лавровим на рівних). Чи може бути такою постаттю Дещиця? При всій повазі до нинішнього міністра – ні. Його не сприймають всерйоз як сторону, яка може домовлятися, і Женевські переговори у квітні цього року це показали. Чи є такі люди в обоймі нового Президента? Звісно, є. Але від Порошенка залежить, чи зможе він зробити правильну ставку в кадровій політиці.
По-третє, план переговорів на Сході і розуміння того, з ким вести переговори. Суворі крики щодо “неможливості ведення переговорів з терористами” наштовхують на зустрічне запитання: “А з ким вести?” Хто може гарантувати, що зброю буде складено і військові дії – припинено? Тільки той, хто тримає в руках цю зброю і веде бойові дії. Переговорний процес між державними інститутами і польовими командирами – це практика, прийнята в усьому світі. Головне – досягти розуміння цілі.
Бойовики говорять про те, що вони вже не погоджуються на автономію в складі України – лише на незалежність. Український уряд говорить, що не погодиться на федеративний устрій – лише на унітарний. А може все-таки оголосити припинення вогню і сісти за стіл переговорів? Історія знає чимало прикладів того, як колишні запеклі вороги ставали союзниками, а колишні повстанці займали високі посади у владних структурах після нормалізації стосунків і встановлення миру.
Я у попередній статті наводив приклад Моїза Чомбе. Можу навести приклади Кадирова у Чечні чи Хун Сена у Камбоджі.
По-четверте, Порошенко повинен мати серед своїх союзників структуровану політичну силу, яка би відображала насамперед інтереси Сходу і Півдня, а не лише інтереси Майдану, або інтереси Заходу чи Центру України. Зі Сходом і Півднем потрібно розмовляти мовою, яка зрозуміла місцевим мешканцям. Це має бути сила, яка би могла поступово заживити рани на державному тілі і ліквідувати недовіру між Центром і бунтівним Сходом.
Можна довго культивувати гасла про необхідність люстрації, недопущення донецьких у владу, остракізму щодо представників Партії регіонів та фільтраційних таборів для мешканців Донбасу. Але чи приведе це до стійкого миру? Чи можна ламанням через коліно досягти бажаного ефекту? Впевнений – ні. Демонстрація сили призведе до того, що ми втратимо Донбас – якщо не зараз, то через покоління-друге.
Потрібна політична сила, яка могла би стати надійним комунікатором між Києвом та Сходом України – з числа неодіозних, найменш заплямованих політиків, що мали дотичність до здійснення влади у минулому.
Серед таких партій і політиків можна розглядати і Сергія Тігіпка з “Сильною Україною”, і Наталю Королевську. Менше шансів на відродження є у Партії регіонів – але історія знала ситуації, коли з’являлися політики, які могли відродити стару славу занедбаних партійних брендів (наприклад, Бенджамін Дізраелі у Британії, який відродив Консервативну партію).
Наразі найбільше шансів на те, щоби посісти цю нішу, має нова політична сила, очолювана Сергієм Ларіним та Юрієм Мірошниченком – її контури вже намітилися і вона ось-ось має заявити про себе. Тим більше, що в її складі прогнозується не лише поява представників колишньої “демплатформи” в Партії регіонів, а й чимало націонал-демократів і навіть деякі представники Майдану.
Враховуючи, що чимала кількість людей, заявлених у ініціативній групі зі створення партії, підтримала Петра Порошенка на виборах, можна прогнозувати, що новому президенту буде доволі комфортно працювати з цією політичною силою в справі врегулювання східної політики.
По-п’яте, Порошенко повинен сформувати нову національну ідею, яка би давала стимул для внутрішнього розвитку країни, а також чітко визначала наші геополітичні орієнтири. Леонід Кучма сформулював головне гасло, яке формулювало національну ідею протягом десяти років: “Україна – не Росія”. після останніх подій стало очевидно, що Україна – і не Європа.
Принаймні, у плані політичної культури, толерантності, вміння вести внутрішній діалог, прагматизму, стратегічного бачення. Сьогодні, на жаль, нас відкинуто на рівень Африки чи Афганістану. І ми повинні виборсатися з цієї ситуації. І часу у нас надто мало. А головне – варто зрозуміти, що не у всіх наших бідах винна Росія. Звісно, Росія – ідеальний об’єкт для переведення стрілок. Тим більше, що вона дає приводи для звинувачень. Але принаймні не треба звалювати на Росію і на Путіна те, що хтось не злив за вами воду у туалеті.
Невеличкий постскриптум.
Я не прихильник нинішнього президента і завжди відверто про це говорив. Але сьогодні кермо держави у його руках. І дуже хочеться, щоби в країні нарешті закінчився бардак. Тому – як і тисячі громадян – чекаю на компромісні рішення та відновлення стабільності. Бо завтра відкриються очі у тих, хто скандував “Хто не скаче – той москаль!”, і під тиском соціальних проблем і економічних негараздів почнеться зворотній процес – процес пошуку винних у наших негараздах.
Угоди, які Україна укладатиме з Росією (а вона їх буде укладати) потім, за півроку-рік, стануть абсолютно кабальними угодами. Чи варто доводити ситуацію до ручки?