Колись гуцульські кептарі шили майже в кожному карпатському селі. Сьогодні майстрів, які володіють традиційними техніками їх виготовлення, залишилися одиниці.
Про це пише Місто
Однією з них є Наталія Щербина (Кіщук) —художниця декоративно-прикладного мистецтва, викладачка Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва і майстриня, яка вже понад десять років створює кептарі вручну.
На один виріб вона витрачає щонайменше місяць роботи. Ескізи, лекала, ручна вишивка, аплікації, металеві оздоби — кожен елемент проходить через її руки. У час, коли більшість речей виготовляють серійно, Наталія продовжує працювати так, як це робили покоління гуцульських кушнірів до неї.
За роки роботи вона створила десятки кептарів для інших людей. А от власного досі не має. Він лежить у майстерні вже кілька років — викроєний, частково вишитий і незавершений.
«Я весь час кажу собі, що цього року точно його дороблю, — усміхається майстриня. — Але потім дивлюся на нього і думаю, що вже хочу зробити трохи інакше.»
Можливо, саме тому її роботи ніколи не бувають однаковими. А можливо, тому що кожен кептар для Наталії — це не просто одяг, а спосіб зберегти ремесло, яке колись жило в кожному карпатському селі, а сьогодні тримається завдяки кільком відданим своїй справі майстрам.
Випадковість, яка стала справою життя
За фахом Наталія — художниця декоративно-прикладного мистецтва. Під час навчання вона вивчала народні техніки, їздила на етнографічні практики, досліджувала орнаменти та традиційні вироби.
Втім тоді вона ще не здогадувалася, що колись сама шитиме кептарі.
«Я цікавилася цим ще студенткою. Ми вивчали різні техніки, вишивку, аплікацію. Але серйозно почала займатися кептарями вже тоді, коли працювала самостійно.»
Почалося все з одного замовлення.
«Прийшов чоловік і каже: «Я дуже хочу копію такого кептаря». А я відповіла: «Я ніколи цього не робила».
Можна було відмовитися. Можна було пояснити, що це не її спеціалізація. Але Наталія вирішила спробувати.
І з того все почалося.
Минуло понад десять років. Сьогодні майстриня вже не порахує, скільки кептарів створила за цей час. Були дитячі й дорослі, традиційні й авторські, для виставок та приватних замовлень. Але той перший виріб пам’ятає досі.
«Напевно, він для мене найтепліший. Бо саме з нього почалася вся ця історія.»
«Колись це робили в кожному селі»
Гуцульський кептар — одна з найвпізнаваніших речей традиційного карпатського строю. Та за його красою стоїть складне ремесло, яке сьогодні опинилося на межі зникнення.
Я вивчала досвід народних майстрів, які робили кептарі раніше. Таких людей практично вже не залишилося.»
Колись кушніри працювали майже в кожному гірському селі. Знання передавалися від покоління до покоління, а виготовлення кожуха чи кептаря було звичною частиною життя громади.
Сьогодні ситуація інша.
«Можливо, ще хтось працює в Космачі. Але загалом таких народних майстрів уже майже немає. Колись це робили в кожному селі, а тепер практично ніхто не хоче цим займатися.»
Причина проста: це ремесло неможливо поставити на потік. Воно потребує часу, терпіння і великої любові до своєї справи.
«Мені здається, що найважливіше зараз — зберегти те, що вже є. Робити сучасні інтерпретації можна і потрібно. Але важливо не втратити саму традицію.»
Наталія не створює точних копій старих виробів. Її роботи — це авторські інтерпретації, у яких зберігаються традиційні пропорції, мотиви та характер гуцульського мистецтва.
Місяць роботи над одним кептарем
На створення одного виробу потрібно щонайменше чотири тижні.
Усе починається з ескізу.
«Спочатку малюєш. Потім ще раз малюєш. Потім ще.»
Далі створюються лекала та картонні шаблони.
Шкіра не терпить неточностей.
«Якщо працюєш із тканиною, то десь можна підправити. А тут так не вийде. Тому спочатку робиться повнорозмірний картонний шаблон. Усе має бути дуже точним.»
Лише після цього починається робота над орнаментами та декоративними елементами.
Кожна деталь вирізається окремо. Кожен елемент орнаменту переноситься вручну. А вже наприкінці всі частини збираються в єдине ціле.
Тому це такий довгий процес.Саме тому два абсолютно однакові кептарі практично неможливі.
«Я не людина шаблонна»
Коли мова заходить про повторення одних і тих самих виробів, Наталія сміється.
«Якби мені треба було зробити п’ятнадцять однакових кептарів, це було б дуже важко. Причина проста. Бо мені було б скучно.»
Навіть коли замовляють схожий виріб, майстриня все одно шукає можливість щось змінити.
Трохи інший відтінок. Трохи інший орнамент. Трохи інша композиція.
«Я просто не людина шаблонна. Навіть коли робиш подібний кептар, хочеться щось переосмислити.»
Саме тому кожен її виріб має власний характер.
Ручна праця, яку неможливо замінити
У своїх роботах Наталія використовує лише натуральні матеріали.
«Це річ, яка створюється на роки. Тому хочеться працювати якісно.»
Для аплікацій використовують натуральну шкіру, для вишивки — якісні нитки, переважно вовняні або DMC. Акрилові матеріали майстриня застосовує вкрай рідко.
Колись шкіру для кептарів вичиняли вдома. Сьогодні така практика майже зникла.
«Для мами я робила кептар зі шкіри, яку ще обробляли старим способом. Це був найближчий варіант до того, як працювали народні майстри.»
Тепер майже всі використовують фабрично виготовлені матеріали.
«Домашня вичинка — це дуже складний і тривалий процес. Думаю, багато в чому ця технологія просто втратилася. Незмінним залишається головне — ручна робота. Ми практично не використовуємо машинної вишивки. Ручна робота має зовсім інший вигляд.»
Гуцульський кептар поєднує одразу кілька технік: аплікацію, вишивку, металеве оздоблення, різні способи з’єднання деталей.
«Ти постійно вчишся. Освоюєш нові шви, нові техніки. Іноді навіть придумуєш власні рішення.»
Найцікавіші виклики
За роки роботи Наталія виконувала найрізноманітніші замовлення. Одним із найпам’ятніших став великий чоловічий кожух.
«Замовник був дуже високий, майже два метри зростом. Для мене це був справжній виклик. Незвичним було й художнє рішення. Усе було виконано білим по білому. Абсолютна монохромія.»
Для майстрині це стало справжнім експериментом.
«Я раніше в такому форматі не працювала. Але результат мені дуже сподобався.»
Відроджувати традицію разом зі студентами
Кілька років тому Наталія зрозуміла: щоб ремесло вижило, його потрібно передавати далі.
Так у Косівському інституті з’явився курс кушнірства.
«Ми почали вводити це в програму. Робити курсові та дипломні роботи. Хотілося, щоб студенти теж мали змогу вивчати ці техніки.»
За словами викладачки, інтерес молоді до української культури сьогодні лише зростає.
«Насправді свідомих дітей було багато і до війни.»
Особливо добре вона пам’ятає студентку з Мелітополя.
«Для неї все це спочатку було абсолютно чуже. Вона приїхала з іншого середовища. Але за кілька років навчання дівчина настільки перейнялася українською культурою, що створила дипломну роботу, яка вразила навіть викладачів. Вона була дуже українська за духом. І тоді я вкотре переконалася, що якщо людина відкрита до культури, вона обов’язково її відчує.»
Саме тому викладання для Наталії стало не менш важливим, ніж власна творчість. Адже ремесло живе доти, доки є кому його перейняти.
Щоб це не вмерло зовсім
Сьогодні вартість одного кептаря може зростати залежно від складності роботи, кількості орнаментів та використаних матеріалів.
Але оцінити таку річ лише грошима складно. Бо в кожному кептарі є те, чого не можна порахувати.
Тижні ручної праці.
Роки досвіду.
Техніки, які колись знали в кожному карпатському селі.
І бажання не дозволити їм зникнути.
Наталія не говорить про свою справу гучними словами. Не називає себе берегинею традицій і не говорить про особливу місію. Вона формулює це значно простіше.
«Ми намагаємося хоча б, щоб це не вмерло зовсім. Можливо, саме завдяки таким людям старі ремесла залишаються не музейними експонатами, а живою частиною української культури.»
І поки в майстерні Наталії Кіщук народжуються нові кептарі, ця історія триває.
