Вже другий рік поспіль ми прокидаємось і засинаємо з новинами про бойові дії у нас в країні. Переглядаючи сюжети про АТО, будні солдат, втрати — ми розуміємо наскільки це страшно.
Але ми й уявити не можемо — як бути у самому вирії найстрашніших подій. Тому ми маємо пишатись не тільки нашими чоловіками, але й не менш мужніми жінками, що зараз захищають нас на Сході. Іванофранківчанка Травінська Вікторія, військовослужбовець окремого загону спеціального призначення ЗТУ НГУ — не так давно повернулась з ротації на Сході, і погодилась трішки розповісти про життя тих, хто зараз нас береже.
Травінська Вікторія
Війна не обійшла стороною нікого.
Моя ротація на Схід тривала два місці. Спершу, звичайно, було страшно їхати — ніколи з таким не стикалась і усвідомити, що війна прийшла і на нашу землю — було складно. І, хоча, я й військова — повірте це не рятує. Все ж — свою поїздку вважала обов’язком.
Коли збиралась їхати — рідним не сказала куди — просто на навчання до Харкова. Не хотіла, щоб вони зайвий раз переживали за мене. Хоча, в мене така сім’я, що у нас немає поняття — «тікати». Та й до спецназу я прослужила у міліції близько 5 років. Тому у мене такий бойовий та вольовий характер.
Про ротацію на Схід
Коли безпосередньо потрапляєш у зону АТО — не одразу можна зрозуміти, що ж відбувається. У Івано-Франківську — ти знаєш, що йдуть бойові дії, ти знаєш, що там війна, але не розумієш усього жаху. Коли я була вдома – здавалось, що все настільки далеко від нас. Люди тут живуть іншим життям – зі страхом.
Ми їхали не на конкретне місце. Я бувала і в Донецькій, і в Луганській областях — багато «гарячих точок». Складно описати словами свої відчуття, коли вперше виїжджали на завдання — зізнаюсь, що було страшно — ти усвідомлюєш, що можеш і не повернутись. Але, з кожною новою поїздкою — ти звикаєш, і опановуєш себе.
Коли ми їхали на завдання — наші чоловіки намагались мене не пускати наперед, тільки позаду під наглядом. Я відчувала себе захищаю серед них — одна жінка, як не як, і вони берегли мене як могли.
Одного разу ми були на виїзді і знайшли маленьку сову, що впала з гнізда. Хлопці думали, що вона помре, але все ж підібрали її, щоб спробувати «виходити». Так знаєте, ми її ще й привезли до Івано-Франківська у нашу частину де вона й досі є. Це наш талісман.
Травінська Вікторія
Життя в зоні АТО
Будні там проходили звично для армії: шикування зранку, дисциплінована поведінка, завжди фізичні навантаження. Адже, для прикладу, моя екіпіровка важила близько 30 кг, а це сильне навантаження на хребет. Ще, коли я тільки потрапила до спецназу — одразу записалась у спортзал. Звісно, я не тягала великі навантаження, але постояти за себе та просто бути у формі — могла.
Морально там перебувати — важко. Хоча, наш підрозділ був дуже дружнім: завжди підтримували один одного, спілкувались, але намагались вести нейтральні розмови — не зачіпати тему війни. Чоловіки ніколи не дозволяли собі вживати алкоголь: всі спортсмени та відповідальні, адже знають, що може бути раптова тривога.
Офіцер-психолог намагався морально «розвантажити» хлопців: літературу для читання підбирав, проводив бесіди. Ще у нас був священник та своя капличка — кожного ранку молитви, а в неділю — маленькі служби. Завжди перед виїздом хлопці заходили до каплички помолитись.
Я мала свою «кібітку» — бо кімнатою її важко назвати, жила сама та якось привела її в кращий та комфортніший вигляд. Але ми завжди збирались на вечерю в одному місці — ніхто не сидів собі окремо. І, коли комусь щось з дому передавали — то завжди ділились між собою. Раніше волонтери більше продуктами забезпечували, тепер не так. В нас був період, коли були одні макарони та картопля, але хлопцям вдавалось і з того щось придумати смачне.
Через цю війну — чоловіки стали загартовані, адже вони на ротації ще з квітня минулого року і в них немає вибору, як навчитись самостійно справлятись зі звичними для жінки справами. Це добре, з одного боку, але й погано, що сім’ї не бачать своїх чоловіків так довго. Вони приїжджають додому тільки на кілька днів — відпочинуть і знову повертаються на фронт.
Травінська Вікторія
Повернення додому
Перший тиждень, по приїзді додому, було дуже важко. Нам дали час для відпочинку, і я майже цілий тиждень пробула дома: нікуди не ходила і просто пролежала та просиділа на дивані, обмірковуючи все, що побачила там.
Тепер, я зовсім по-іншому дивлюсь на всі речі. І стає дуже шкода, що люди думають, що це кінець. Мабуть, просто вже звикли і немає такого відношення як раніше. Але люди так само гинуть, є багато поранених — нічого не припинялось.
Бувало приходиш кудись де стоять у черзі хлопці у формі, а люди «а, що ви там воюєте» — це так боляче слухати. Я була там, і знаю, наскільки це важко.
А рідні дуже переживали по моєму приїзді. Я вирішила зізнатись де я була, адже все рівно міг хтось сказати. Почувши правду — мама і бабуся плакали, навіть, першу ніч майже не спали, адже обдумували, що там зі мною могло трапитись.
Можливо це моя не остання ротація на Схід — я не знаю, коли буде наступна, але я зрозуміла, що тепер я думаю про все це зовсім по-іншому.
