Сьогодні Андрієві Гусіну могло б виповнитися 43 роки. “Футбол 24” пропонує зворушливе інтерв’ю із батьком знаменитого динамівця – про дитинство і перше авто свого сина, доленосну роль Лобановського і особливий сон.
“Міг принести квитки і сказати: “Сьогодні летиш у Париж”
– Леоніде Володимировичу, у п’ятницю Андрієві виповнилося б 43 роки. Як проведете цей особливий день?
– На кладовищі.
– Які подарунки полюбляв Андрій?
– Андрієві більше подобалося самому робити подарунки, аніж отримувати.
– Ваша дружина Валентина колись розповідала, що син дивував несподіваними сюрпризами. Можливо, пригадаєте один із випадків?
– На проспекті Перемоги, біля будинку, де він жив, стояв рекламний щит. І на тому щиті з нагоди дня народження своєї дружини Христини замовив її портрет. Упродовж цілого місяця цей портрет там красувався. Це був такий несподіваний і пам’ятний сюрприз.
– Напевно, і вам робив приємні дарунки своїм несподіваним приїздом у гості?
– Не тільки це. Він міг принести квитки і сказати: “Сьогодні летиш у Париж”. І таке бувало.
“Сидячи за партою, діставав бутерброд і їв”
– Для розуміння того, які гени дісталися вашому синові, пропоную, щоб ви розповіли про себе і свою дружину. Обоє ж займалися легкою атлетикою…
– Так, дружина була майстром спорту міжнародного класу з легкої атлетики – у п’ятиборстві, а потім у семиборстві. Готувалася до Олімпіади 1980 року в Москві, але посіла четверте місце. Так сталося, що не всі проходять. Фактично її цілеспрямованість і її гени передалися Андрієві на всі 100 відсотків. Решту він здобував сам: психологія, праця, самовіддача і віра в те, що у нього все вдасться.
– Ви скромно змовчали про себе, хоча були спринтером, бар’єристом. Які вершини підкорилися особисто вам?
– Був призером чемпіонатів України і кандидатом в майстри спорту. Ну а далі дуже серйозна травма не дозволила займатися. Спортсменом високого рівня я так і не став.
– При яких обставинах познайомилися із дружиною?
– Ми навчалися в Івано-Франківську, у технікумі фізичної культури. Поступали в один рік і на Різдво серйозно познайомилися. З того часу у нас – подружнє життя.
На фото: Леонід і Валентина Гусіни
– Зі скількох років ви почали серйозно підпускати Андрія до занять спортом?
– З четвертого класу. Він починав з футболу, з клубу “Карпати”. Там займався у Карімова Андрія Османовича один рік. Потім, попрацювавши в інституті, я вирішив, що треба йти в школу. Пішов у загальноосвітню школу, сформував там групу і забрав Андрія до себе. Тож він п’ять років займався ще й легкою атлетикою.
– Ваш син був непосидючою дитиною? Можливо, розбивав м’ячем вази, вікна?
– Ні, до такого не доходило. От те, що він міг, сидячи за партою, дістати бутерброд і його з’їсти, нікого не запитавши дозволу, – це правда. Як і те, що міг сказати “мені вже важко, мушу кудись вийти”.
– Тобто, вам не доводилося його карати за якісь огріхи?
– Так. Про покарання не могло бути й мови.
– Які оцінки приносив у щоденнику?
– До третього класу Андрій йшов відмінником. Потім був “золотою парою” у танцях, активно ними займався. Після того, як у нього з’явився стимул у спорті, танці відпали.
“Двері туалету заклеєні футболістами і машинами”
– Свою кар’єру Андрій Гусін розпочинав, як форвард. Хто визначив його позицію на полі?
– Фактично, він був непоганим форвардом. Загальнофізична, спортивна і спринтерська підготовка дали йому швидкісні якості. Він міг втекти від захисників, як це сталося в першому матчі у Вищій лізі. Андрій тоді у Львові залишив “з носом” двох опікунів і забив два м’ячі за “Карпати”. А вперше його помітив Володимир Журавчак. Спочатку він був тренером “Газовика” (Комарно), куди запросив Андрія. Мій син там забив за півсезону 9 м’ячів. Згодом Журавчак пішов тренером у “Карпати” до Мирона Маркевича і взяв Андрія з собою. Маркевичу це сподобалося, він вирішив дати Андрієві шанс показати себе. Тож син був форвардом. Тим паче, при зрості 188-189 сантиметрів він дуже добре грав головою. Плюс – у нього була швидкість.
– Чи роздумували ви, ким міг би стати Андрій, якщо б у нього раптом не склалося з футболом?
– Резервні варіанти завжди є. Легкоатлетична сім’я народжує тих, які, працюючи, досягають високих результатів. Він у свій час був призером України у піонерському чотириборстві. Думаю, якби син пішов іншим шляхом, у нього б усе було в порядку. З таким характером, волею і працездатністю можна досягати будь-яких результатів.
– Початок професійної кар’єри Андрія співпав із важкими матеріальними часами в українському футболі. Якими у нього були заробітки? Доводилося читати, що він навіть дефіцитні продукти привозив із Польщі…
– Так, були такі моменти в нашому житті. Андрій тоді ще грав у “Карпатах”, а клуб не мав чим оплачувати працю своїх футболістів. Тому хлопців возили у Польщу. Вони доставляли туди один товар, а привозили інший. Таким чином отримували хоча б якусь компенсацію за свою працю.
– У той час ви також працювали в “Карпатах”. Що входило у ваші обов’язки?
– Я був віце-президентом із спортивної роботи. Займався питаннями, які стосувалися футболістів, їх проблем. А ще слідкував за молоддю, яка претендувала на основний склад.
– Як часто Андрій радився з вами? У яких випадках шукав професійної поради?
– Професійна порада завжди була. Ми спілкувалися дуже часто. Але в плані футболу Андрій віддавав пріоритет тим тренерам, які з ним працювали. Проте був такий період часу, коли, потрапивши в “Динамо-2”, йому не вистачало фізичної роботи, тож він звернувся до мене. Ми практично рік самостійно працювали над відновленням фізичних кондицій, адже у професійному клубі з тобою не займаються, а просто використовують. Задатки, які є, розвивати дуже важко, адже це треба робити упродовж певного часу – рік, два, три. Якщо півроку ти їх залишив за спиною, то повертаєшся на попередній рівень, а це вже не прогрес.
– На початку 90-х ваш син міг стати гравцем московського “Асмарала”. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цю не настільки відому сторінку біографії Андрія. Можливо, ви особисто спілкувалися із знаменитим Костянтином Бєсковим?
– Так, в нас була із ним зустріч. І не одна! Є такий оглядач “Спорт-Експресу” (не називатиму його прізвища). Він розповів своїми статтями на Україну і Росію, що у “Карпатах” грає молодий і перспективний футболіст, який може вирости у хорошого виконавця. До нас приїхав представник Бєскова і запропонував поїхати на оглядини. У той час Андрій лікувався від травми (після матчу із Хорватією). Ми поїхали туди травмовані, але, дякувати Богові, син почав працювати і Бєсков був задоволений. У партнери до Андрія він поставив Юрія Гаврилова – це мозковий центр, людина, яка могла не бігати, не викладатися, але вміла робити таке, чого ніхто не міг. Бєсков таким чином проводив індивідуальні тренування, щоб подивитися, на що Андрій здатний.
В принципі, тренер залишився задоволений. Між “Карпатами” та “Асмаралом” тоді існував умовний контракт, що Бєсков залишає Андрія в Москві. Але в ті важкі часи президенти не змогли домовитися. Я не хочу розповідати про нюанси. У підсумку Андрій повернувся в “Карпати”, провівши три місяці у Москві.
– Бєсков дуже шкодував?
– Він говорив тільки одне: “Я більше нічого не можу зробити. Все, що я можу тобі запропонувати: коли у тебе закінчиться контракт, приїжджай знову”.
– Якими були кумири в Андрія? На кого він рівнявся, роблячи перші кроки, як форвард?
– Я вам чесно скажу, що коли ми заходили в туалет нашої львівської квартири на вулиці Стрийській, то там згори й донизу висіли фотографії буквально всіх провідних клубів і гравців, з яких брав приклад. Там двері 220 сантиметрів заввишки і 80 – завширшки. Усе було заклеєно гравцями і машинами.
– Автомобілі він любив ще з ранньої молодості?
– Так, він уже в 14 років водив автомобіль – ВАЗ-2101, “копійку”.
“Лобановський сказав: “Ця людина мені потрібна”
– Як відбувся перехід у “Динамо”?
– Там була вже зовсім інша історія. У мої обов’язки входило не лише забезпечення гравців інститутом, а ще й службою в армії, яка паралельно йшла. У Винниках розташовувався батальйон зв’язку “Динамо”, де працювала людина, яка відповідала за спортсменів Львівської області. Цей чоловік подав заявку на те, що у батальйоні служать Гусін, Бойчишин, Кардаш і ще кілька футболістів “Карпат”. Суркіс, почувши цю інформацію, одразу перевів їх всіх у Київ. Але це відбувалося зі згоди хлопців: хочеш їхати – їдеш, ні – то ні. З шести гравців поїхав лише Андрій.
– “Карпати” не перешкоджали цьому переходу?
– А як вони могли перечити, якщо це “динамівські” війська? Згодом Кардаш теж опинився в “Динамо”, але це вже інша історія.
– Андрій – у Києві, ви – у Львові. Як пережили перший серйозний період розлуки? У ті часи не було інтернету, скайпу…
– Телефонні розмови велися постійно. Ніяких проблем не було. Увечері, коли в Андрія закінчувались тренування, він брав у руки телефон і дзвонив батькам. Розмовляли на всі теми.
– Як пройшла адаптація у середовищі українського суперклубу?
– Він адаптувався дуже швидко. Через півтора роки став найкращим нападником “Динамо-2”, куди його поставили, як молодого гравця, щоб підвищував свою кваліфікацію. Але шансу не було ніякого. Чому? Та тому що на чолі “Динамо” були такі тренери як Сабо, які не хотіли бачити молодь. У них на першому плані був результат. Молодь не давала результату, тому на неї вони не звертали увагу. В цьому плані було дуже скрутно.
Через 2-3 роки Андрій почав хвилюватися. Ну як так – не дали жодного шансу, навіть не взяли із собою на збори. Але знайшлися люди, які підтримували мого сина. Це був адміністратор команди Кашпур, це були масажисти, які сказали: “Андрію, терпи! Працюй і все вдасться”. У ті часи в нападі грали Шевченко, Ребров… Як міг на щось розраховувати нападник Гусін?
На фото: Андрій Гусін у складі “ЦСКА-Борисфен”
У “Динамо-2” Андрій забив за сезон 23 м’ячі і став найкращим бомбардиром, а його однаково не беруть в першу команду. Очевидно, зіграло свою роль НЕбачення тренерів, де можна його поставити. Тож у 1995 році, коли Фоменко прийняв “ЦСКА-Борисфен”, Михайло Іванович попросив “Динамо” про оренду Андрія. І він одразу почав забивати м’ячі. За півсезону записав на свій рахунок 8 голів. Але отримав нову травму і його тут же повернули в “Динамо”.
Андрій збирався йти геть. Казав: “Скільки я ще буду чекати? Мені вже 23 роки, а я досі не спробував, що таке “Динамо”. Тоді адміністратор йому повідомив, що в клуб повертається Лобановський: “Дочекайся і ти гратимеш”. Так і сталося. Лобановський прийшов, на першій же грі побачив Андрія і сказав: “От ця людина мені потрібна”. Поставив його опорним. З цього все й почалося.
Тож не гравці винні у тому, що не годяться. Винні ті люди, які не бачать і не хочуть бачити когось десь. Дітей поганих немає, є погані вихователі. Так і у великому спорті. В мене давно є бажання сказати тренерам: не шукайте причину в гравцях, шукайте її в собі. Якщо не бачиш – покажи іншому, може він побачить. До речі, це було кредо Андрія, коли він вже сам став тренером.
– Чи були у вас особисті зустрічі із Лобановським?
– Ніколи я з ним не зустрічався і ніколи в нас не було жодної бесіди. У “Динамо” велася бесіда тільки між гравцями і тренерами. Все. Ближче ніхто нікого не хотів бачити, бо це неправильно. Яке мають право тато чи мама втручатися в професійну діяльність?
– Але, напевно, ви завжди відчуватимете вдячність Валерію Васильовичу…
– Не тільки я, а й всі ті хлопці, які були разом з ним.
“Матчі дивився з корвалолом і валідолом”
– Слава якось вплинула на Андрія, коли він досягнув піку своєї кар’єри?
– Змінилось тільки одне – відношення до людей. Він чим міг, тим і допомагав усім, хто хотів, хто працював. От дивіться, такий приклад. “Динамо-2”, перший рік, 18-19 років хлопцям. Президент каже: потрібно віддати того і того. Андрій відповідає: “Нікого не потрібно віддавати. Через 2-3 роки у вас в основній команді гратимуть кілька моїх хлопців”. Йому не повірили, згодом Андрія звільнили з посади головного тренера команди. А зараз Макаренко де грає? В основі? В основі. А на нього ніхто не розраховував. А його хотіли віддати. Андрій наполіг: потрібно залишити. Буяльський – те ж саме.
Бачите, Андрій дуже уважно слухав і ретельно виконував те, що йому сказали тренери, які в ньому побачили щось. А чому Андрія не послухали ті, які дали йому це доручення? А потім взяли і звільнили його. За що?
– Вам часто доводилося отримувати замовлення від друзів і знайомих щодо автографу Андрія чи пам’ятного сувеніру?
– Іноді просили, зверталися. Але в основному це був пріоритет Андрія. У нього в салоні авто завжди лежало 10-15 футболок. Куди б не їхав і хто б не попросив – він спокійно виймав, ставив автограф і віддавав. Ті його машини, які залишилися… У них досі зберігаються вимпели, значки. Це щирість і признання.
На фото: Андрій Гусін у складі “Динамо” в сезоні 1998/99
– Як ви переглядали трансляції матчів “Динамо” і збірної України, в яких на поле виходив ваш син? Сильно хвилювалися?
– Дивився з корвалолом і валідолом.
– На який матч у вас пішла рекордна кількість нервових клітин?
– Як професійний спортсмен, я до кожної гри, якою б вона не була (чи то чемпіонат України, чи Кубок чемпіонів, чи збірна), ставився однаково. Знав, що там буде повна самовіддача. Тому хвилювався завжди.
– Після матчу Росія – Україна, в якому Філімонов пропустив знаменитий гол від Шевченка, ваш син вийшов до російських журналістів і так іронічно сказав: “Не я ж у вас на воротах стою”. Які можете пригадати випадки, коли Андрій з гумором реагував на робочі або життєві ситуації?
– Були такі моменти, коли він виступав за самарські “Крилья Совєтов”. Тренер Гаджиєв його запитав: “Де ти хочеш грати?” – “В нападі” – “Ну то йди в напад”. Андрій пішов у напад і забив гол. Це був перший такий випадок, коли тренер сказав: де хочеш, там і грай. Другий випадок стався у тих же “Крильях”. Андрій: “Тренере, пенальтистом буду я”. “Ну, якщо хочеш, то будеш”, – відповів Гаджиєв. Син у тому сезоні забив сім пенальті. Промахнувся лише з восьмої спроби і більше до “позначки” не підходив.
На фото: Гусін дискутує з Гаджиєвим
– Андрій був дуже світлою і товариською людиною. І все ж, хто вважався його найближчим другом у “Динамо”?
– Найближчими друзями були двоє – Саша Головко і Вася Кардаш.
– Читав, що новий 2001 рік ви зустріли у Мілані разом із сім’єю Андрія Шевченка. Чим вам запам’яталася ця поїздка?
– Мілан – чудове місто. Тим паче, ми туди поїхали не просто так. В той час у Мілані проходив реабілітацію батько Андрія – Микола Шевченко, якому зробили пересадку серця. Справа в тому, що коли це все сталося на Кіпрі, ми також були разом із сім’єю Шевченків. Коли певний період часу пройшов, ми вирішили його провідати і поїхали в Мілан.
Я вам скажу так, що у нас дружні стосунки з ними – з мамою, з батьком. Андрій – більш зайнята людина, бачимося з ним нечасто, але все ж іноді зустрічаємося. В будь-якому випадку той “Мілан” епохи Шевченка кардинально відрізняється від теперішнього. З розповіді батьків і свідків – там же Резо Чохонелідзе тоді працював – знаю, що Шевченко досягнув результату, завдячуючи своїй працездатності і великій самовіддачі. Якби він цього не зробив – надовго б там не затримався. Вони ж не люблять чужих, тож потрібно було доводити. У перший рік Шеві довелося дуже важко. І мама, і тато розповідали, як він переймався тим, що в нього не все клеїться. Але завдяки Резо він там і залишився. Той його увесь час підтримував, казав: “Терпи і працюй”.
“Якби відпустили з “Динамо”, може була б інша доля”
– В якийсь момент у вашого сина розрісся автопарк – “Ягуар”, “Бентлі”, “Субару”, “Феррарі”… Чи поділяли ви його пристрасть до швидких автомобілів?
– Знаєте, якщо дитина хоче і має можливість отримувати задоволення від того, що в неї є, то це вартує того. Немає ніяких причин забороняти. Що більше забороняєш, то більше це буде сприйнято, як негатив. Тому в цьому питанні у нас не виникало великої проблеми. З’являлися іноді якісь маленькі застереження, але заборони з нашого боку не було ніякої.
Спортсмену, який досягнув певної вершини, здається, що після закінчення кар’єри йому не вистачає адреналіну. Виходячи на матчі Ліги чемпіонів чи збірної України, вони отримували скажений адреналін. Займаючись 10-15 років такою справою, спортсмен вже не може без цього. Тому він знову шукає гострі відчуття, щоб зробити організму розрядку. Хтось на катері гасає, а Шумахер любив швидкісні спуски. В цьому плані заперечувати не можна, тому що будеш ворогом №1.
– Свій головний м’яч Андрій забив у ворота збірної Греції, коли промчав, наче “Феррарі”, до чужого штрафного майданчика і фактично приніс Україні путівку на чемпіонат світу-2006…
– Упродовж стількох років відчуваєш, звичайно, гордість за те, що зробив твій син. Повірте мені: ми всі завжди казали, що це не тільки його заслуга. Ще ж потрібно було йому той м’яч віддати на хід. Це була командна перемога. А те, що він правильно діяв у тому моменті, це вже інше питання. Далася взнаки майстерність, яку він не загубив з того часу, як грав нападником.
– Ви їздили на німецький Мундіаль?
– Так, ми були на всіх матчах нашої збірної – я, моя дружина, невістка Христина і старший онук Андрій. Отримали такі враження, що й не передати. Це було чудово – прийоми, поїздки делегації, все показували, розповідали. Щоправда, наші хлопці були трішки закритими, загальмованими. Вони не мали великої можливості спілкуватися із рідними, хоча в усіх інших збірних з цим не виникало ніяких проблем.
– Після повернення із чемпіонату світу Андрій закінчив кар’єру у збірній. Чи радився із вами, перш ніж прийняти таке важливе рішення?
– Тоді він був фактично готовий, щоб закінчувати ігрову кар’єру і розпочинати тренерську діяльність. Адже той адреналін, який отримує спортсмен, отримує і тренер. Але Андрій так одразу не зміг “перемкнутися”. Він продовжував шукати те, що б його стимулювало.
На фото: збірна України, розв’язка 11-метрової лотереї із Швейцарією
– …і тому поїхав у Росію. Але ж на піку слави йому надходили пропозиції від клубів із топ-чемпіонатів, правда ж?
– Так, надходили. Карти я вам не розкрию, але скажу так, що після Ліги чемпіонів-1999/00 половина команди повинна була розійтися по європейських клубах. Керівництво “Динамо” вирішило по-іншому. Шевченка відпустили в 22 роки, Каладзе відпустили в 23 роки, а інших тримали до 30-ти. Навіщо? Якщо є пропозиція, то навіщо забороняти? Може була б інша доля.
– У Росії Андрій надбав немало друзів. Чи не відвернулися вони від нього тоді, коли у 2014-му став закупляти аптечки для українських воїнів, які захищали державу на Донбасі?
– Ні, не відвернулися. На похорон приїхали і Гаджиєв, і його друг Андрій Каряка, який багато років живе у Росії. Справа в тому, що дагестанці люблять, коли люди роблять добро. Тож звідти прибула ціла делегація. А щодо війни… Думаю, що спорт і війна – це різні речі. Спорт об’єднує, а війна роз’єднує. Якщо спортивні зв’язки будуть міцнішими, то, може, воно все скоріше стане на свої місця.
“Я вибачаю Шевченка”
– Які задуми не встиг реалізувати ваш син?
– В нього була одна позиція: не загадувати наперед, а робити свою справу сьогодні. Оце я чітко знаю. В Андрія завжди все було визначено на один день. Коли він відпрацював той день, тоді увечері робив аналіз і планував день наступний.
– Чи часто сниться вам Андрій?
– (Зітхає) Один раз за рік було. (Після тривалої паузи) Каже: “В тебе старий телефон. Візьми мій”.
– Хто з динамівців і друзів Андрія підтримує з вами спілкування, цікавиться, як у вас справи, здоров’я?
– Друзів багато не буває. Їх зазвичай мало. Кардаш і Головко, а також Каряка. Це все. На матчі пам’яті були практично всі крім Каладзе і Шевченка. За два тижні до матчу я телефонував Шевченку і він запевнив, що буде. Але за два дні до початку сказав, що у нього сімейні проблеми. Я його вибачаю. Ну а Каладзе, як міністра, я не можу докоряти – державні справи. Всі інші приїхали – 99 відсотків з того складу “Динамо” 90-х років. Це – найголовніше.
На фото: Андрій і Христина Гусіни, а також їх сини Андрій (ліворуч) та Іван
– У вас підростає троє онуків – Андрій, Іван та Анастасія. Хто з них найбільше схожий на батька?
– Андрій і Настя. В Андрія зараз закінчився сезон і контракт у “Дніпрі”. Поки що ми не знаємо, чи запропонує йому клуб залишитися. Іван у нас трішечки інший. Думаю, з нього буде хороший футбольний менеджер. Для Івана знайти талановитого гравця – не проблема. Одного разу батько йому сказав: “Ваня, ти мені знайди на заході гравця 18-ти років, якого б я міг взяти в команду”. Ваня знайшов. Через рік той гравець опинився в “Аяксі”.
Олег Бабій, Футбол 24
