Ще влітку минулого року, в розпал «першої хвилі» боїв на Донбасі, склалася тенденція: про бійців Збройних сил України – або добре, або нічого.
Ну просто як про мерців. Тенденція переросла в традицію, визначення «наші герої» стало синонімом до «учасників АТО», і ось уже це сприймається в ЗМІ як норма, і ця норма переноситься в суспільну свідомість. Але це неправильний і шкідливий підхід!
Дивімося на речі реально: надмірна глорифікація й сакралізація – зло. Позитивне ставлення до війська не означає, що слід безумовно прославляти кожен конкретний багнет нашої армії.
На правах того, хто був мобілізований, служив і трохи знає ситуацію зсередини, маю сказати: дуже, дуже багато «багнетів» та моментів армійського життя на глорифікацію категорично не заслуговують. Навпаки, якщо ми хочемо подолати негативні явища в ЗСУ, їх не потрібно замовчувати – про них треба говорити. Ставити діагнози й різати гнійники. Інакше будуть неможливі справжні реформи в українській армії, її подальше оздоровлення та одужання від старих болячок.
Відповідно, завдання ЗМІ – усвідомити цю проблему, знизити градус пафосу, натомість знайти баланс між створенням позитивного іміджу Збройних сил і викриттям армійських вад та недоліків.
У чому коріння проблем, які перестали помічати
Є підстави вважати, що з початком АТО, коли половина особового складу армії поїхала з військових частин у тимчасові місця дислокації на Сході й Півдні, і без того слабенька система інформування та виховної роботи в ЗСУ значно погіршилася. Важко утримати дисципліну в підрозділах, коли ті роззосереджені по невеликих таборах, блокпостах, взводно-опорних пунктах тощо.
Також слід враховувати, що з початком мобілізації абсолютну більшість війська тепер складають не безвусі юнаки, а дорослі чоловіки, дядьки зі своїми поглядами на життя й підпорядкування, із власними нахилами й звичками, зокрема шкідливими. Такого 40-річного мобілізованого вже навряд чи перевиховаєш.
При цьому переважна кількість мобілізованих на нижчі посади прибуває із сіл, тож зріз солдатів пересічної роти – це, вважай, зріз українського села з його процентним співвідношенням алкашів, ледарів, голоти, інтелігенції й міцних господарів.
Зауважте також, що голодранця чи пияка рекрутувати значно легше, ніж громадянина зі статками, бізнесом та сім’єю, які потребують догляду. Із кожною чергою мобілізації (а наступна, до речі, очікується в січні 2016 року) тих, хто бере повістки і зголошується у військкоматах, стає дедалі менше. Якість призову знижується. Хто був свідомий або просто не проти – вже своє відслужив і демобілізувався. А щодо інших, то до страху втрати життя чи здоров’я тепер додається все більше уявлення про цю війну як нібито «безсенсову», «непотрібну», «таку, на якій наживаються олігархи».
Описані реалії набору та існування українського війська є лише додатковими чинниками, які пояснюють його ґанджі нинішнього періоду. Основний пласт проблем – організаційні й начальницькі – сягають корінням у сумний спадок нашого шматка Радянської армії, руйнування та розкрадання ЗСУ за часів незалежності.
Пияцтво, порушення дисципліни, крадіжки військового майна та зброї, ухиляння від служби, дезертирство – усе це є. Але ви майже ніколи не почуєте про ці явища в телерепортажах з АТО. Всуціль – «наші герої». Доходить до того, що центральні канали показують картину «бойових» буднів, складаючи її з синхронів осіб із явними ознаками вчорашнього перепою на обличчі.
Парадокс: ще два-три роки тому армія в суспільному сприйнятті була упосліджена, до солдатів-призовників ставилися як до недолугих, відсталих, найбідніших та найменш успішних хлопаків, переважно вихідців із сіл. І ось тепер бачимо в ЗМІ пафосний образ «війська кіборгів». Але так не буває, щоб усі старі проблеми й вади вмить розсмокталися. Подоланою є хіба що дідівщина, тоді як інші проблеми зменшилися ненабагато. А деякі – як алкоголь, крадіжки – розцвіли ще буйнішим квітом.
Чому ж у таких умовах відбувається повальне піднесення військових на постамент? Мабуть, тому, що наші люди та ЗМІ звикли жити без близької війни, не знають усього її бруду й реалій.
Останньою війною, на обставинах якої начебто добре обізнана українська аудиторія, донедавна була Друга світова. Протягом тривалого часу фільми, книжки, телепрограми й статті в друкованих ЗМІ творили кліше визначної армії-переможниці та героїчного чину радянського народу. Але ж, визнаймо, навіть у контексті тієї далекої, наскрізь міфологізованої війни визначення «герой» присвоювали лише обраним її учасникам.
Усе просто: герой – це той, хто здійснив героїчний вчинок. Не більше й не менше. Це правило мало б працювати для всіх воєн. А дякувати захисникам країни можна і без героїзації кожного без розбору.
Утім, в Україні 2014-2015 років на хвилі патріотичного підйому сакралізація оновленої армії – як сили, здатної «за замовчуванням» вберегти мирний устрій тилу – вилилася в постамент для кожного військового.
Переваги «втомленого лицаря в берцях»
У тилу прийнято вважати, що мобілізація до лав ЗСУ – це однозначно «на війну», «в АТО». Це помилкова думка. Адже чисельність Збройних сил – 250 тисяч осіб, із них на Донбасі стоять близько 100 тисяч, а ще стільки ж військовослужбовців сидять у своїх частинах на «великій землі» і не мають бажання та/або змоги їхати на Схід з огляду на специфіку своєї посади, призначення свого підрозділу.
Армія – це ж не лише перший ешелон і не лише звитяжні стрільці. Є безліч ремонтників, штабістів, писарів, бухгалтерів тощо. Є цілі роди військ – скажімо, льотчики і протиповітряна оборона – використання яких в АТО недоцільне або марне. Є частини постійної дислокації, зокрема ближче до західного кордону, котрі не беруть участі в ротації або лише частково ротують «атошників». Однак постамент приготований для геть усіх вояків.
Знаю по собі з минулого року, коли був мобілізованим: на втомленого чоловіка в камуфляжі й берцях у мирному місті цивільні (особливо дівчата) дивляться по-особливому. Іноді підходять, дякують, дарують фрукти, квіти, сувеніри, гроші… Байдуже, що це може бути і не учасник АТО. І зовсім не сумлінна людина.
Створився жупел: у військовій формі – значить, «воїн», «учасник АТО», «наш герой». А «героям» – усе. Від просто пошани до земельних ділянок і безплатного проїзду в транспорті (хоча для цього мають бути особливі підстави й конкретні документи).
Знов-таки, знаю з торішнього армійського досвіду: публічна слава, хоч би якою солодкою вона була, потрібна далеко не всім військовим. По багатьох «глорифікаційних» заходах полюбляють ходити лише деякі. Це особлива, найменш сором’язлива й найбільш марнославна категорія чоловіків. Часто такі служиві не те що не здійснювали подвигів, а й узагалі не були на «передку».
«Будьте пильні й уважно придивляйтесь до тих, хто кричить про свої подвиги найгучніше. Справжні ветерани не люблять говорити про це з цивільними взагалі», — свідчить мобілізований Роман Кулик , молодший лейтенант ЗСУ, описуючи приклад фізичної розправи у своєму підрозділі над одним із таких марнославних брехунів. Та одна річ – коли йдеться лише про оплески, слова захвату й символічні презенти. Інша річ, коли безпідставну героїзацію свідомо намагаються конвертувати в матеріальні блага.
Довідка учасника АТО видається всім, хто хоч пару днів формально побув на території проведення антитерористичної операції, а ці терени сягають дуже навіть глибоких тилів. Водночас «довідка АТО» — це прямий шлях до отримання статусу УБД (учасника бойових дій) з усіма його пільгами та привілеями. Хоч як це прикро, подекуди фальшиві «герої АТО» перетворюються на рекетирів, які зубами виривають у місцевої влади ласі шматки землі. І якісь глухі, віддалені ділянки не беруть – бажано в місті, під самим Києвом абощо.
Військовий репортер та активіст партії «Сила людей» Тарас Корніюк свідчить : «Сьогодні безпосередньо на земельній комісії Бориспільської міської ради зіштовхнувся з ганебними заявами так званих «атошників», які претендують на 10 соток землі нашої громади. На перший погляд, підкопатися до документів цих військових не можна, але, уважно їх переглянувши, розумієш, що люди не воювали, а поїхали в АТО лише за статусом УБД… Наприклад, за випискою з військової частини боєць у 2014 році «аж» два дні перебував у селі Велика Новосілка – це дійсно Донецька область, але західна її частина, майже на самому кордоні з Дніпропетровською й Запорізькою областями. Ніяких бойових дій там не було, але на землю цей «атошник» претендує. В Борисполі він прописався 6 листопада 2015 і відразу подав заяву на отримання землі нашої громади. Попереднє його місце реєстрації — в Закарпатській області. Чи мають моральне право депутати міської ради Борисполя надавати такому «бійцю» земельну ділянку, при тому що в місті й так землі немає?»
І таких прикладів «монетизації» липового героїзму дуже багато. Але ще більше – просто негативних проявів у Збройних силах, які знову і знову засвідчують: не всі, хто в АТО – герої.
«Вони ганьблять захисників України»
…Із вищих штабів у підрозділи регулярно спускається по спеціальній електронній пошті такий собі «Інформаційний бюлетень». Цей продукт для внутрішнього користування, його мало хто читає – армія слабо комп’ютеризована, тим більше в АТО. Хоча почитати цікаво – і для політінформації, і щоб знайти там згадки про своїх знайомих.
Приблизно через півроку після початку бойових дій в «Інформбюлетені» з’явився розділ «Вони ганьблять захисників України». Типові повідомлення звідти:
«Такого-то числа співробітниками МВС були затримані військовослужбовці призвані за мобілізацією солдати ПІБ, які тоді-то самовільно залишили військову частину в районі виконання завдань за призначенням. Під час затримання у військовослужбовців були вилучені три гранати РГД-5. До Єдиного реєстру досудових розслідувань внесене кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 263 КК України «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами» (військова частина N, місто, область…)».
«Такого-то числа водій, військовослужбовець призваний за мобілізацією солдат ПІБ, в умовах ожеледиці, в стані алкогольного сп’яніння, не справився з керуванням та здійснив зіткнення із бетонною опорою освітлення. Внаслідок ДТП отримав травми солдат ПІБ…»
Головна проблема — «аватари». Пияки, в яких армійські будні – нескінченна вервечка алкогольних чаркувань. Для таких риють арештантські ями, ставлять клітки й дошки ганьби. Але викорінити пристрасть особового складу до алкоголю в ЗСУ майже неможливо. У того, хто був схильний до спиртного на «гражданці», ця вада лише посилюється в армійських умовах постійного сидіння на одному місці і майже-нічого-не-роблення.
Бухають і офіцери, і солдати, й офіцери з солдатами та сержантами. Часто добрий могорич командиру є умовою для позачергової відпустки або звільнення від служби.
Зразкові підрозділи – не ті, де не п’ють взагалі (хоча статут передбачає якраз сухий закон), а ті, де п’ють трохи менше, ніж у сусідів, не так явно або з меншими негативними наслідками.
А наслідки бувають дуже серйозні. Свого часу, з великим запізненням, я прочитав у «Інформбюлетені» стислий текст про подію в близькому мені підрозділі: солдат-контрактник у місті Курахове заволодів чужим авто, застрелив українського офіцера-прикордонника й був притягнутий до кримінальної відповідальності.
Без купюр ситуація виглядала ще більш дикою. Малєнький – так називали вбивцю за зріст і тихий норов (поки не вип’є) – поїхав із позиції в Курахове шукати бухло не сам, а вчотирьох, на чолі з комвзводу. Усі, звісно, зі зброєю. «Віджали» в місцевого таксиста старий «Жигуль». Каталися по місту «на підконтрольній території», пили. Коли машину на прохання таксиста наздогнав і зупинив майор-прикордонник, спалахнула суперечка, й маленький випустив смертельну чергу зі свого АКСУ. Комвзводу й ще одного товариша відмазали майже одразу. Третій після суду сидів недовго і вже вийшов, Малєнькому ж дали сім років. «Люди в камуфляжі», «учасники АТО»…
Скільки вже було постанов про заборону продажу алкоголю в місті такому-то зони АТО після 18-ї години – нічого не допомагає.
Ще був випадок, коли механік-водій бойової машини напідпитку зачепив на блокпосту бетонний блок і розчавив солдата з іншого підрозділу. Його побратими витягнули мехвода й лінчували тут же. Теж насмерть.
Пригадую, в перший же день бойового чергування, ще до АТО, коли ми виїхали на кордон у базовий табір, один із наших кадрів пішов у село в продмаг і здобув там пляшку горілки на шару – просто поклавши перед продавчинею як аргумент заряджений «калаш» і заявивши, що він її тут «захищає». Це було ще на Чернігівщині. Згодом «Інформбюлетень» писав про схожий випадок уже на Донбасі. Там український боєць прошив двері чергою з АК, убивши жінку, яка відмовилася його частувати пляшкою.
Роман Балан (псевдо – Сініцин), співзасновник одного з найбільших волонтерських об’єднань «Народний тил», серед причин, чому він у 2016 році більше не займатиметься волонтерством, у коментарі «Z» називає й таку: «Бойових дій менше, але їздиш по АТО, дивишся – а вони [солдати ЗСУ], бухають і лише прой*бують чи продають те, що отримують [від волонтерів]. Прикро. Зникає мотивація займатися волонтерством».
«Прой*бують чи продають», тобто крадіжки в армії – ще одна велика проблема. Часто техніка не може рушити з місця не через те, що немає пального, а через те, що банально злили й продали. І тут задіяна вся військова вертикаль, офіцери «стараються» наввипередки з солдатами, покриваючи один одного.
Пригадується, торік у Гончарівському, селищі при танковій бригаді, солярка з-під поли коштувала 7-8 грн. за літр – при ринковій ціні 14-15 грн.
Згодом, уже в таборі на чергуванні, траплялося й таке: після крадіжки дизпального з баків однієї бойової машини її екіпаж був змушений тихцем зливати соляру з наступної; ту, своєю чергу, заправляли за рахунок нічного грабування ще однієї… І так далі. Зрештою якось розсмокталося: десь дописали зайвий нуль у кілометражі пробігу, десь розвели водою.
З грошей, виторгуваних за перший злив, купили ящик «Ред буллу» — він в армії часто котується не нижче за горілку. По-своєму вставляє.
«Не секрет, що соляру масово крадуть по всьому ланцюжку – від машини до бази й вище», — каже «Z» волонтер Роман Сініцин, зазначаючи, що й система Міністерства оборони досі була заточена під «відкати» на постачанні армії.
Пальне крадуть, певно, найбільше, хоча й амуніція розлітається – будь здоров. Так було й тоді, коли облік був зовсім поганий, а армія – справді гола й боса, так є й тепер, коли держава значно поліпшила майнове постачання ЗСУ. Зайдіть на OLX і забийте в пошук берці «Талан» — побачите, скільки пропозицій продажу. Хоча ці сучасні, дуже якісні армійські черевики українського виробництва вартістю 1400 грн. є власністю Збройних сил, що протягом останніх кількох місяців надана під розпис кожному з військовослужбовців. Але ж так кортить «зрубати» зайву тисячу гривень. А держава чи волонтери потім ще дадуть…
До речі, комвзводу, замішаний одразу в кількох нехороших пригодах з числа описаних, тепер уже командує підрозділом рівня роти. Просто він «контрач», кадровий військовий. Більше на посаду ставити просто нікого. Не мобілізованих же, які за кілька місяців підуть на дембель.
Не сотвори собі кумира
Підсумовуючи сказане, хочу наголосити: мета цього допису – не заявити, що в армії все погано, а наші бійці не мають підстав називатися героями. Далебі. В армії дуже багато патріотів і свідомих громадян, багато військовослужбовців – контрактників і мобілізованих, які ще донедавна й уявити не могли, що здійснять героїчні вчинки в боях за незалежність України. Іноді – ціною власного життя.
Хоча залишається безліч організаційних проблем, за останні півтора року Збройні сили України зробили помітний крок до стандартів справді якісного, сучасного війська. Напрямок обрано правильно, зусилля докладаються, результат потроху видно – при тому що заскорузла система незаконного збагачення на армії чинить опір та саботаж зсередини.
Але водночас в армії дуже багато й негативу, який не можна не помічати. І варто погодитись зі словами волонтера Юрія Касьянова : «Ми придумали міфи про незбориму силу української зброї, про безстрашних всеперемагаючих патріотів, і відгородилися цими казками від реальних проблем та справжніх ворогів, які теж можуть бути сильними».
У цьому є велика провина українських ЗМІ, які часто не знають міри в гонитві за героїчними сюжетами. Як приклад, до чоо це може призвести, згадайте Донецький аеропорт.
«Із локальної тактичної ситуації створили культовий об’єкт, арт-інсталяцію, хай мене вже Бог пробачить за такі слова, — сказав свого часу в одному з інтерв’ю соціальний психолог Олег Покальчук. — Тому коли цей об’єкт фізично зникає з лиця землі, складається таке враження, наче з ним здулася і вся міфологія, яку ми там довкола нагородили… Є стара приказка: не сотвори собі кумира. Не треба створювати собі кумирів, в яких ми уособлюємо всю велич духу українського народу, бо тоді автоматично ми викликаємо вогонь на ті об’єкти. В тому числі, така злісна атака на аеропорт стала можливою тому, що ми його культивували, зробили з нього сакральний об’єкт. Звичайно, для противника питання престижу і успіху – знищити цей об’єкт в принципі».
Висновок: хоч би як ми бажали успіху своїй армії та перемоги у війні, а у висвітленні армійських реалій потрібно дотримуватись зваженості та об’єктивності.
Не фанфари, а дієві реформи, посилення якісними, дисциплінованими кадрами й сучасним озброєнням зроблять наше військо силою, здатною захистити незалежність і цілісність країни. Справжніми героями солдатів та офіцерів роблять не ярлики, а їхні вчинки. І не слід мовчати, коли вчинки та явища – негативні.
Ну і власне: коли ми називаємо героями всіх наших вояків, ми нівелюємо подвиги СПРАВЖНІХ героїв.
Джерело: zbruc.eu
