Після перемоги Революції гідності минуло чотири місяці, але за цей час потужний потенціал громадянського суспільства, загартованого у вуличних боях із силами диктатури, використаний так і не був.
За відсутності Януковича громадськість втратила стимул до активної участі в політичному житті країни й повернулася до звичної пасивної ролі, віддавши ініціативу політикам.
Після втечі Віктора Януковича з України та остаточної перемоги Євромайдану над його режимом перед учасниками протестних акцій зими 2013–2014 років постала масштабна проблема: що і як робити далі. Зрозуміло, що перемога аж ніяк не остаточна. Але які мають бути наступні кроки? Розійтися й надати політикам можливість спокійно працювати? Вони ж начебто вже побачили на власні очі, що буває, коли диктатор узурпує владу та не поважає свій народ, тому більше не нахабнітимуть. Вимагати остаточного зламу всієї системи, тотальної люстрації, боротися проти всіх? Привабливо, але країна у глибокій кризі. До того ж через проблеми з легітимністю влади почав агресію Кремль. Дилема так і зависла. Уся увага громадян зараз прикута до подій на Донбасі, де триває боротьба з тероризмом.
Конспірологи вже активно обговорюють свою версію подій. Начебто довга війна на Сході навіть вигідна новій українській владі, щоб відвернути увагу від київських подій та мобілізувати людей на вибори в один тур. Але й без цієї конспірології зрозуміло, що Майдан виявися неготовим до створення якісно нової та монолітної політичної сили зі своїх активістів. Після закінчення активної фази революції масовий громадський рух розпався на кілька дрібних організацій та вичерпався. Більшість людей, що виявляли мужність а іноді й справжній героїзм, збираючись на головній площі під кулями, повернулися до буденних справ, полишивши політику та громадську діяльність. На жаль, величезний потенціал, яке українське суспільство виявило взимку, навесні розтанув як сніг.
Одні лідери Революції гідності пішли у владу за так званою квотою Майдану, але не обійняли ніяких ключових посад, інші взялися створювати власні політичні проекти й перейшли в опозицію до Яценюка та Порошенка, але не спромоглися на щось потужне чи помітне, треті повернулися до громадської діяльності або взагалі відійшли від справ. Поєднує їх усіх тільки одне: жоден із лідерів Майдану не став справжнім народним героєм. Не з’явилося українського Ґарібальді. Ним за певних обставин міг би стати Дмитро Ярош, але радикальний націоналізм і потужна російська антиреклама, яка демонізувала його та заснований ним «Правий сектор», не зробили його надією нації.
Революція не запалила на політичному небозводі нових зірок. Якщо, звісно, не вважати такими сотника Парасюка, який перетворився на бабу Параску зразка 2014 року, чи лідера Автомайдану Дмитра Булатова, що мав непоганий потенціал, але швидко погодився на другорядні ролі. Дмитро Ярош, попри фантастичний піар, здобув на виборах близько 1% підтримки. Результат, аж ніяк не гідний перспективного та авторитетного політика, свідчить про те, що він став радше зіркою шоу-бізнесу, ніж державним діячем. Його «Правий сектор» – це щось на кшталт російської НБП, бо так само романтизує насильство та підлітковий вуличний екстремізм, замішаний на правих ідеях. Юнакам та їхнім дівчатам подобається, але вважати це політикою як мінімум наївно.
Більшість керманичів Євромайдану були вже добре відомими людьми в політиці та мали досвід участі в Помаранчевій революції. Події 2014 року підвищили їхні рейтинги, але не зробили лідерами нації. Парадоксально, але найбільшу популярність внаслідок зимових подій здобули люди, які особливо не світилися та не лізли на барикади в Києві. Президентом став досвідчений важковаговик української політики Петро Порошенко, серед парламентаріїв помітно посилив свої позиції одіозний популіст Олег Ляшко, партія якого несподівано для всіх очолила передвиборчі рейтинги.
Ті, хто мав шанси на хвилі народного повстання вирватися у найвищі політичні ешелони та стати альтернативою давнім політикам, не знайшли сил для вирішального ривка та пробуксували на місці. Молода та перспективна партія «Демальянс» дістала 3% підтримки в Києві; молода й перспективна Леся Оробець – трохи більше, але все одно недостатньо, щоб порівнювати свій успіх із тріумфом Ляшка; Єгор Соболєв та Вікторія Сюмар заснували нову партію «Воля», але на «партію Майдану» ця політична сила поки що також не тягне. Багатотисячні маси активістів, що були готові вмирати за те, щоб зробити країну європейською, не пішли ані до «Правого сектору», ані до «Нового Життя» Лесі Оробець, ані до «Демальянсу». Величезний потенціал прибічників реформ досі залишається невикористаним, хоча саме він міг би стати головним фактором запровадження в країні реальних змін.
Той факт, що в Україні досі не створена масова громадянська партія, сформована знизу, а не зверху, вже викликає подив, тому що за всіма показниками стало видно, що суспільство вже дозріло до появи такої сили. Українці виявили чудові здібності до самоорганізації та самовіддачу, що межує з героїзмом. Навчилися вирішувати навіть головну проблему – брак грошей. Збір коштів на підтримку армії довів, що громадяни можуть збирати величезні суми, яких було б достатньо для створення та фінансування потужної політичної партії. Віковий принцип «Моя хата скраю» більше не є визначальним у поведінці української нації. Вона змінилася, але чомусь досі не стала суб’єктом політичного життя України.
Чому? Головним чинником неспроможності громадян до самоорганізації є тотальна недовіра і навіть огида до політики, яка в порядних людей асоціюється з брудом, зрадою та злочинами. І за іронією долі через небажання порядних громадян йти в політику вона справді залишається шахраям. Замкнене коло…
Вочевидь, саме подолання недовіри людей до політики та громадських організацій і є головним завданням покоління Майдану, політиків нової формації. Якщо вони зможуть довести своєю працею, що справді заслуговують на довіру та є не такими, як їхні попередники, в Україні дійсно виникне якісно інакша політична реальність. Поки що ж народ ставиться до новоутворених рухів вельми скептично та тримає дистанцію, вичікуючи, коли ці «нові та чесні» спаляться на корупції чи почнуть сваритися між собою. Їхня неспроможність домовитися вже посилила ці скептичні очікування. Навряд чи хтось може доступно пояснити, у чому полягає принципова ідеологічна різниця між партіями «Воля», «Демальянс» та «Нове Життя», окрім постатей їхніх лідерів, які не змогли порозумітися та створити якийсь спільний проект, що ґрунтувався б на ідеалах Євромайдану. Тому сподіватися на швидкий успіх цих проектів поки що зарано. Їхнім ватажкам доведеться важко попрацювати, щоб заслужити довіру та визнання.
Разом із тим, незважаючи на невпевнені перші кроки, очевидно, що українська політика рухається у правильному напрямку. Суспільство проходить певні метаморфози, розвиваючись за тим самим алгоритмом, за яким розвивалися суспільства європейських країн. Це означає, що роль населення у формуванні політичних сил та громадських організацій надалі тільки зростатиме, а підтримка штучно створених партій-франкенштейнів на кшталт УДАРу, Партії регіонів та її клонів – Сильної України та Партії розвитку України – відповідно зменшиться. Тож вибір у тих, хто брав участь у Майдані, невеликий. Або створювати зі свого середовища істино народну політичну силу для досягнення своїх вимог. Або збиратися та відтворювати революцію знов і знов, адже самоусунення гарантовано призведе до повторення трагічних уроків.
