Від пластуна до віце-прем’єр-міністра України. Які перешкоди, виклики і труднощі потрібно пройти на цьому шляху та які приємні призи і перемоги очікують витривалих? Про це та інше ми поспілкувалися із Олександром Сичем – головою Івано-Франківської обласної ради.
– Олександре Максимовичу, які нестандартні нововведення Ви б хотіли впровадити серед свого робочого колективу?
Я по можливості роблю ранкові пробіжки, раз в тиждень з колегами-депутатами та деякими співробітниками апарату граємо у волейбол та й взагалі намагаюся вести здоровий спосіб життя. Ви знаєте, в розвинених країнах світу корисні звички пропагуються не просто словами і настановами, а й грошовими винагородами. Так, на підприємстві чи в установі, якщо працівник займається будь-яким видом спорту та слідкує за своїм здоров’ям – йому доплачують до зарплати премію. Зокрема у США я спостерігав, як велика кількість людей не тільки зранку, але й протягом робочого дня, а особливо в обідню пору, бігає в парках, на спеціальних бігових доріжках, в скверах чи на стадіонах. Прояви такого явища я бачу і в нашому місті. Хоча, на жаль, воно ще не набрало масового характеру. От і я б запровадив в нашому маленькому колективі такі традиції і навіть готовий за це премії доплачувати. Але поки що не знаю, які критерії ведення здорового способу життя підібрати і як їх контролювати (посміхається).
– В цих розвинених країнах обидві сторони (роботодавець і підлеглий) розуміють, що хворіти не вигідно і дуже дорого, тому і піклуються про себе. Як би такі нововведення сприйняли у нас?
Рано чи пізно мода на здоровий спосіб життя прийде і до нас, ми в усьому відстаємо на кілька десятків років. А от щодо сприйняття – думаю, воно, як мінімум, було б неоднозначним. І не тому, що ідея хороша чи погана. А тому, що влада пересічно сприймається у суспільстві, як ворожа інституція. Це я називаю «синдромом чужої влади». Історично склалося так, що наш народ дуже довго був під владою чужинців. За ті століття бездержавності у психології вкоренилося переконання, що влада – це ворог, загарбник, грабіжник і диктатор. Уже майже 25 років ми живемо у власній державі, українці мають можливість самі собі обирати владу, але відношення до неї так і не змінилося.
– Чому так?
На жаль, політична свідомість нашого люду перебуває на дуже низькому рівні. Як і сотню років тому, українців потребують елементарної просвіти чи не у всіх сферах життя, а зокрема у політичній. В нас же ніби всі найкраще розуміються на двох речах – на футболі і в політиці. Але як в державі побудована система влади, якими повноваженнями володіють ті чи інші її органи на різних рівнях, якими функціями і обов’язками наділені народні обранці та які механізми моніторингу їхньої діяльності і впливу на них – знає далеко не кожен. Тому й ідуть люди до мене з питаннями, які у більшості випадків зовсім не належать до компетенції обласної ради.
– Враховуючи цю ситуацію, чи готові українці до децентралізації влади? Чи справляться із відповідальністю за свій добробут?
Життя заставить! Та й нове покоління вже підростає, яке не так сильно «заквашене совком» і володіє гнучким мисленням.
– Думаєте молодь справиться? Та й чи дадуть, чи уступлять місце «старики»?
Світом рухають фанати, а не прагматики. Правда, фанати в моєму розумінні – це не засліплені особи, які прямолінійно й агресивно домагаються свого. Натомість це люди, які одержимі ідеєю і для її досягнення використовують найвитонченішу зброю – інтелект. А щоби нею володіти – невтомно працюють над собою. Саме з таких і формується еліта нації, якої в нас так катастрофічно бракує. З французької «elite» – це вибрані, найкращі, провідна верства. Розуміння еліти – це зі сфери духу і високих цінностей, а не зі сфери утилітарних статків. В нас же себе елітою називають залишки компартійної номенклатури, тіньові ділки пізнього совєтського періоду і кримінальні авторитети, які, користаючись атмосферою «керованого хаосу» буремних 90-х, розграбували країну, а тепер хизуються награбованим і завдяки награбованому заправляють політичним балом. А ще в мізерній частці цей мікс розбавляють ті зі справжньої і недонищеної у совєтський період української еліти, хто зумів пристосуватися, а тепер психологію пристосуванства передає новому поколінню. Говорити про це можна дуже довго.
– Багато людей бояться якось проявляти себе, бояться відповідальності, бояться помилитися і виглядати недолугими перед іншими.
Якщо так міркувати, то можна прийти до логічного висновку, що взагалі жити небезпечно (посміхається). Може в такому разі варто просто лежати на дивані і навіть не виходити на вулицю.
– Тоді атрофуються м’язи і людина буде інвалідом.
Тоді, принаймні, буде візуально видно, що це кімнатна рослина. Перепрошую за нетактовність. Але є достатньо людей, які не розвивають свій інтелект, він також атрофується, проте цим мало хто переймається. Якою може бути влада, або які є якості влади? Влада сили – дієва, але короткотермінова. Сила рано чи пізно закінчиться і поневолена людина припинить підкорятися. Влада грошей – хоч дієва, але теж короткострокова. Рано чи пізно гроші закінчаться і люди відвернуться, підуть шукати інше джерело прибутків. Влада розуму – це влада найвищої якості. Це не я видумав. Так пише Елвін Тофлер. Адже знання – це невичерпний ресурс, який можна поповнювати протягом всього життя. Правда, це достатньо важка праця. Багато хто обирає шлях найменшого опору. Але цілі досягнуть озброєні інтелектом і одержимі ідеєю фанати.
– Звідки візьмуться ці фанати, якщо «совок» виховується уже в маленьких дітях: в сім’ї, в школі, у ВНЗ?
Добір – в природі, чи у суспільстві – завжди здійснюється природнім шляхом. Верх беруть ті, хто найкраще може зреагувати на існуючі виклики. Саме таким шляхом рідкісні суспільні паростки формуватимуть ту провідну верству, яку ми називаємо елітою. Я не люблю наголошувати на слові «виховувати». Виховання здійснюється без зайвого наголосу на здійсненні цього процесу, а в підтексті і в контексті атмосфери та прикладу. Колись у молодості, вже маючи дружину та двох діток, я був активним пластуном – постійно брав участь у вишкільних таборах, гірських походах, політичних мітингах і демонстраціях початку 90-х тощо. Коли їй допікало, дружина робила зауваження, що вихованню чужих дітей я приділяю значно більше часу, аніж своїх. І я навіть трохи потерпав, що дійсно зі своїми дітьми не веду якихось спеціальних виховних бесід. А потім якось раптом і майже зі здивуванням зауважив, наскільки вони вже сформовані і, найголовніше, наскільки ми світоглядно перебуваємо з ними на одній хвилі. І як це сталося? Діти просто жили моїм життям і формувалися під його впливом. Тож у природному доборі кращих виграватимуть ті, хто мав змогу формуватися у кращій сімейній, шкільній та університетській атмосфері.
– Запитання до Вас як до викладача: що варто змінити у системі навчання, аби після вишу у нас були справжні спеціалісти, а не власники «пластикових карт»?
Я не буду зараз глибоко про це судити, бо на сьогоднішній день це не моя професійна сфера. Проте на думку спадає два фактори, які можуть вплинути на якість молодих спеціалістів. В першу чергу – це батьки. Вони мають зрозуміти, що сам по собі диплом, як красивий розмальований папірець, сьогодні вже нічого не значить. Нині кожен роботодавець прагне отримати професіонала, який своїми здібностями дозволить йому наростити прибуток. Й вже на десятому місці для нього стоїть питання, чи попри професійні здібності цей спеціаліст ще й має розмальований папірець під назвою диплом. Тому батькам не слід лізти зі шкіри добрячих п’ять років лишень для того, аби їхня дитина мала такий папірець. У мене на посаді голови обласної ради був випадок, коли мама прийшла просити, аби я допоміг працевлаштувати доньку. Вони живуть в селі у віддаленому районі нашої області. Питаю, на кого вчилася дочка, а мама з гордістю відповідає, що на політолога. От яку роботу з таким фахом можна їй знайти в отому селі чи й на території всього району? Питаю про досвід: може десь брала участь у підготовці виборчих кампаній, може була помічником якогось депутата на волонтерських засадах, може стажувалася чи проходила практику в аудиторських чи консалтингових компаніях, може мала досвід співпраці із ЗМІ? Виявляється, що жодного практичного досвіду. Постає питання, то про що думали і мама, і донька протягом п’яти років навчання?
Другий фактор – викладачі. Пригадую, як мій товариш, професор Іллінойського університету в США, розповідав про те, як під завершення навчального року викладачі для своїх навчальних курсів набирають групи студентів. Якщо не зумів таку набрати – а для цього твій предмет і якість його викладання мають користуватися авторитетом – то, хоча формально й залишаєшся у професорсько-викладацькому складі університету, але без відповідної платні. Я й сам дещо перейняв із закордонного досвіду. На своїх лекціях в університеті принципово ніколи не роблю переклички, не сварю за пропуски – ходять ті, кому цікаво слухати мої лекції. Й не заставляю щось робити, а просто стараюся донести матеріал у цікавій формі і вести діалог зі студентами, обговорювати його та дискутувати. Головне, щоб студенти були готові до екзаменаційного іспиту. Можуть відвідувати мої лекції, а можуть вчитися в бібліотеці. Я надаю їм право вибору.
Принагідно знову наведу приклад «Пласту». Всі, хто в ньому займаються із дітьми, не отримують за це платні. Адже за гроші людина може вдавати старанний вигляд і просто виконувати рутину. Проте з дітьми це не проходить. Вони швидко відчувають фальш. Можливо, тому із пластунів виростають успішні бізнесмени, політики, дипломати, письменники та інші відомі особистості.
– Олександре Максимовичу, що Ви найбільше цінуєте в людях?
Думаю, що в першу чергу унікальність. Я поважаю людей, у яких є внутрішній стержень, сила характеру і внутрішня харизма. Також ціную принциповість, відповідальність і порядність.
Мар’яна Циганин
