Білий скелет, намальованій на чорній дошці, раптом “ожив” і почав енергійно танцювати під музику. Мильні бульбашки, політавши деякий час у повітрі, самі собою склались у бездоганно рівну піраміду. Ці та інші дива мешканці Станиславова спостерігали сто років тому під час вистав “індійського чаклуна” Бен Алі Бея.
Його коронними номерами було також “оживлення” зображеної на папері гусениці, яка на очах у публіки перетворювалась на метелика, та зникнення зі сцени двадцяти осіб одночасно. Сучасники вважали його наймогутнішим магом. А ким же він був насправді?
Бен Алі Бей, якого насправді звали Макс Ауцінґер (на фото), не мав до Індії жодного відношення. Він народився в 1839 р. у Мюнхені й починав свою кар’єру з виробництва килимів. Згодом працював у театрі. В 1882 р. Ауцінґер спробував свої сили в режисурі й саме тоді відкрив для себе “принцип чорного кабінету”. В одній з театральних сцен актор, загримований під негра, рухався на фоні чорного драпування. Ауцінґер помітив, що з глядацьких місць чорну постать на чорному фоні розгледіти неможливо, тож вона стає наче “невидимою”. Цей ефект посилюється, якщо задрапувати сцену чорним оксамитом, який не відбиває світло. Ауцінґеру спало на думку використати це спостереження у театральних постановках. В 1885 р. він узяв собі сценічний псевдонім Бен Алі Бей і суттєво змінив зовнішність. Шкіру загримував так, щоб вона здавалася смуглою, відростив довгу бороду й одягнувся у розкішні східні шати. Так з’явився “індійський чародій”.
“Ефект чорного кабінету” давав можливість організовувати дивовижні фокуси, адже досконало приховував усе “зайве” від очей глядачів. Постановки Ауцінґера часто відзначалися тонким гумором, і це ще більше захоплювало публіку.
Як бачимо з реклами в газеті “Кур’єр Станиславівський” від 13 жовтня 1901 р., знаменитий театр Бен Алі Бея запрошував мешканців міста на останню виставу перед від’їздом, що починалась о восьмій годині вечора. На рекламі “чародій” зображений зі зміями, якими він начебто керує за допомогою чарівної палички. Дійство мало відбутися в залі театру (нині Обласна філармонія), а квитки можна було придбати з десятої години ранку в день вистави і аж до її завершення. Реклама повідомляє, що кожен пан, який придбав квиток на виставу, міг привести з собою одну даму чи дитину й посадити поряд із собою. Оплати за таке додаткове місце не вимагалося. Дві жінки чи двоє дітей могли зайняти два місця поряд, а заплатити лише за одне. Такими ж пільгами користувалися й студенти, тобто учні гімназій. Лише на місця в ложу потрібно було купувати окремий квиток для кожної особи. Очевидно, засновник театру непогано знався ще й на маркетингу.
В 1905 р. Бен Алі Бей знову завітав до Станиславова і був дуже задоволений касовими зборами. Хоч нічого чародійського у його виставах не було, Макс Ауцінґер увійшов в історію мистецтва як талановитий ілюзіоніст і фокусник. Він виходив на сцену навіть у 75 років і помер у 1928 р. в Берліні. “Ефект чорного кабінету” і в наші часи успішно використовується в театральних і циркових виставах.
Мабуть, чудові заробітки театру Бен Алі Бея надихнули інші театральні трупи, бо всілякі “чародії” посипались на Станиславів, як горох з мішка. В місті давав гастролі “чоловік-вуж” Еско, який вирізнявся дивовижною гнучкістю й пластичністю тіла. Він також був черевомовцем, тобто імітував мовлення без розкривання рота й руху губів. В 1910 р. вистави в Станиславові давав “чародій і спіритист” Балтазар. “Кур’єр Станиславівський” зауважував, що Балтазар був словаком, а його номери справді дивували й справляли враження якихось чарів. Станиславівська публіка віддячила “чародієві” не лише хорошим заробітком, а й гучними оплесками.
Складається враження, що наші прадіди й прабабусі дуже любили різноманітних магів і чарівників, а насправді вмілих фокусників. Судячи з газетних повідомлень, великим успіхом користувалися й ворожки та ясновидиці. Їх часто запрошували на “венти” – так колись називалися передсвяткові виставки-продажі. Ці заходи переважно супроводжувались розважальною програмою і збором коштів на благодійні цілі. Проте до всіляких чарів мешканці міста переважно ставились не надто серйозно, тобто сприймали їх лише як розвагу. І цим вигідно відрізнялися від багатьох наших сучасників.
