Франківський художник Петро Буяк, відомий своїми проектами та перформансами на “Молочному кафе”, серією поштівок “Пригоди пана Потоцького”, галереєю “ГАК” та іншими арт-проектами у інтерв’ю для “Галки” розповів про себе, провокації і мистецтво, владу і вміння заробляти, культуру і Франківськ.
Чи пам’ятаєш, коли вперше почав малювати? Чим займався до того?
– Почав малювати три роки тому, бо просто хотів малювати. А чим займався до того? Ой, та чим я тільки не займався. За все своє життя в мене було багато різного. Я працював на 20, може й навіть на 22 роботах. І це були різні професії: від грузщика на базарі, до менеджера по продажу китайських болгарок. Всякого перепробував. Але попри все те, я завжди цікавився якимось іскуством.
Спочатку фотографував собі. Як чотири роки жив в Києві, то постійно ходив на виставки, презентації. Там вже був непоганий рівень. І я собі після роботи так гуляв.
Ще зі школи щось таке мене приваблювало, тоді не знав що саме я б мав від себе робити, але хотілось щось робити, щось створювати. Тому намагався і фотографувати, і брав участь у слемах літературних, вірші свої читав, і музикою трохи з друзями займалися. От це все варилось-варилось в феєрії виставок, п’яних куражів, подорожей.
Потім пересів на мотоцикл на пару років. Почав дуже серйозно з технікою дружити. Захотів мати свій транспорт і зібрав сам собі мотоцикл. На ньому помандрував до Монголії. Коли повертався назад то вже думав, чим я мав зайнятися, назрівало мені що би я робив від себе. Так я спробував по приїзду перші малюночки зробити. То були маленькі магнітики. Мене заперло страшно. Я почав їх продавати, трошки навіть заробляв на цьому на життя. Мені йшло всяке дурне в голову і я то відразу малював.
А потім колега по цеху, Тарас Кеб зі Львова, художник, каже: Петро, а ти не хоч перейти на більший формат, ніж просто 5х7? І це була його помилка (Сміється). І вже, як перейшов на більший формат, то почалось… Почались формати такі дурні, що вже й на «Молочці» робив малюнки. Потім в такому дусі – те, що перло – почали створюватися проекти.
Першим проектом була серія «То було ще тогди…» про їжачків. Тоді ще видав поштівочки. Потім почав розвивати цю історію, зробив виставку в Франківську. Далі придумав з Буржуєм, він підказав мені тему фразою «доберем віків», коли разом випивали, і я зробив проект «Доберем років». Його якраз на «Молочному кафе» зробив, після цього і почав «Молочку» бомбити злосно власними малюнками. Паралельно робилися малюнки, доповнювали проект «То було ще тогди…». Вже минулого року зібрався з думками і зробив «Пригоди пана Потоцького», видав поштівки. І якось так одне за одним, так воно зайшло, зайшло і понеслось. Є проекти довгорічні, є одноразові.
Зараз робимо з Мох Перкалаба два спільних проекти – «Глибока Гуцулія» і «Вся правда про рок-н-рол». Була виставка «Вся правда про рок-н-рол» у Львові. Зараз зі мною є дві кінцеві роботи, якщо все буде добре, 14 травня в Києві в галереї «P.art.com» робимо виставку.
От так воно все закрутилось. На роботу не ходжу це і є моя робота, моє всьо зараз.
На роботу не ходжу, малювання і є моя робота, моє всьо зараз.
Чи вважаєш ти себе професійним художником, професійним митцем?
– Хай цими штампами, цими назвами бавляться критики. Хай вони вирішують хто є хто. Чи вважаю я себе професійним? Ні, не вважаю. Чи вважаю себе художником? Я швидше назвав би себе образотворцем. В нас поняття образотворчість сильно спаплюжено советською владою, бо слова «образотворче мистецтво» віддають запахом 60-их років, спілками художників України. Такий запах непривабливий, але слово прекрасне. Образотворець – тобто людина, яка створює образи. Образи можна створювати і малюючи, можна створювати їх роблячи інсталяції, скульптури. Була в мене скульптура, але то скоріш інсталяція. На 8 березня минулого року зробив Камілу Йосипівну, то був проект «П’яна жінка радість в хаті». Це також образ, образ п’яної жінки на 8 березня.
Художник- це той, хто малює. Я малюю, то значить я художник.
Я швидше назвав би себе образотворцем. В нас поняття образотворчість сильно спаплюжено советською владою, бо слова «образотворче мистецтво» віддають запахом 60-их років, спілками художників України. Такий запах непривабливий, але слово прекрасне. Образотворець – тобто людина, яка створює образи.
Тебе у Франківську нарекли «мистецьким провокатором». Як ти до цього ставишся?
– Нарекли провокатором? А що я такого провокативного роблю? Просто у Франківську не звикли до таких речей. Може їх тут мало роблять. Був рік чи два тиші в Франківську в плані таких штук прикольних мистецьких. І, можливо, ці події, що я створював, вони були для когось бомбою, але я так не вважав. Просто робив собі, та й робив. Я не розумію в чому тут провокативність. В наш час люди колонізують Марс, а ми в Франківську дивуємося простим речам.
Ну нарекли, то нарекли. То хай їм так буде, може, це їм доповнює щось своє.
В наш час люди колонізують Марс, а ми в Франківську дивуємося простим речам.
Ти сказав, що окреслив би себе словом «образотворець», то як з’являються в тебе образи?
– То все від Бога. Так і запишіть (Сміється). Вся шизофренія в голові вже давно живе і найкраще вона проявляється, коли я в навушниках музику слухаю. Навушники зараз поламались і це дуже страшна біда. Бо я чую багато непотрібного з боку від людей, які плачуться на своє життя. Але зараз не про це. То абсолютно якось само собою виходить. Є, звичайно, теми, які виникають з фраз. От є якась фраза сказана ким-небудь в оточені чи ще десь. Наприклад, сиділи з Мохом говорили-говорили, шукали таку штуку і я сказав: має бути кончено, а не бичо. І все. І вийшло так, що Стінг то такий музикант, який захищав дисертацію і основна теза теорії випадковості, яку він захищав – має бути кончено, а не бичо. Таке от вискочило.
А вчора в «Делікатесі» сидів і почув дуже класну штуку від якихось биків: «жінка, то не фалімія, фамілія, то є діти» або «Андрійко, то ще є той х*й, бл*дь». І на цьому можна вже робити все. Все є між нами, все, що лізе в голову, це все йде зовні. Всі люди є творцями чогось. Вони можуть це утримувати, або відпускати. І поки воно в повітрі літає можна його хапнути і вже щось з того зробити.
А по всіх фольклорних, гуцульських штуках, то було трохи інакше. То вже придумувались персонажі, напрацьовувалися.
Все є між нами, все, що лізе в голову, це все йде зовні. Всі люди є творцями чогось. Вони можуть це утримувати, або відпускати. І поки воно в повітрі літає можна його хапнути і вже щось з того зробити.
Чи відрізняється робота і процес роботи у випадку, коли це замовлений проект, коли тебе просять щось зробити, намалювати і коли ти щось «хапаєш ззовні», робиш своє?
– Мені завжди подобається робити так, як мені подобається. Щоб на замовлення так, то лише один раз пробував робити. Мене попросили зробити картинку на замовлення і це було надзвичайно важко. Бо ти починаєш думати не про те, що ти хочеш зробити, а про те, чи ти вгодиш цій людині. Тому на замовлення я ніколи нічого не роблю. Ті всі роботи, які в мене є, які в мене купують, я їх роблю сам, виставляю у Фейсбук, за ці роки вже зібралася певна аудиторія, котра то собі вподобала, і вони вже вибирають. Але такого щоб «намалюй мені ото і ото», не буде, я зразу відхрещуюсь від того, то є не моє, просто не виходить.
Малювання йде мені по настрою, можу місяць технічні штуки робити, вирізати фрагменти, клеїти з якогось матеріалу і не хочеться нічого робити, але є технічна робота. Голова мусить відпочивати. Але нема такого, що ти мусиш пахати цілодобово, годинами. Вигадав пару штук, вони прийшли в голову і далі це вже робота суто техніки і ліні, наскільки ти можеш її побороти, встати і піти стати до роботи, і суто технічно зробити. Цього, як його дуже розписують романтики натхнення, нема. Це всьо брєд. Цього не існує, насправді. Є лінь, з якою треба боротися щодня. Ідеї в голові завжди є, цікаві ідеї, думки, тексти, то є завжди, а от встати, піти і почати, то це є найважче. Це не просто немає натхнення, просто впадло свою сраку підняти з ліжка. Всі ці художники, музиканти, які кажуть, що в них нема натхнення, то я вам не вірю, пацани, то все відмазки, тупо аби тьолок зняти і все.
Цього, як його дуже розписують романтики натхнення, нема. Це всьо брєд. Цього не існує, насправді. Є лінь, з якою треба боротися щодня. Всі ці художники, музиканти, які кажуть, що в них нема натхнення, то я вам не вірю, пацани, то все відмазки, тупо аби тьолок зняти і все.
Кажеш, що малювання це зараз твоя основна робота. Чи вдається тобі на цьому заробляти, чи може художник в Франківську жити виключно за гроші з свого мистецтва?
– Художник, якщо він стає на стежку тільки малювати і нічим більше не займатися, то він мусить на своє життя заробляти своїм ремеслом. Тому що, можливо, нас в пострадянських країнах сприймається так, що художник то є так, фігня якась, і музикант теж якась фігня. Ну нехай собі так і сприймають, але рано чи пізно суспільство дійде до того, що буде серйозніше сприймати людей, які щось роблять не тільки фізично, копаючи траншею, але й щось інше, культурно розвиваючи простір, в якому вони живуть і за це треба платити гроші. Кожна річ, яку ти робиш від себе і, якщо вона оцінюється і сприймається кимось, дає розвиток. Всі матеріали коштують зараз немалі гроші. Потрібно їздити кудись, щось дивитися і все це теж гроші. Зрештою треба їсти і свої побутові проблеми вирішувати. Це все гроші. А вже наскільки людина може своє ремесло спрямувати так, щоб воно приносило гроші, щоб людина в кайф робила свою справу і отримувала за це винагороду і продовжувала далі , то це вже залежить від кожного особисто. І тут вже діло кожного, як хто хоче, так і робить.
Ти питаєш чи мені вдається? Ну останній рік і тільки з цього і живу. Картинки, які роблю я переводжу поштівки, поштівки продаю.
Художник, якщо він стає на стежку тільки малювати і нічим більше не займатися, то він мусить на своє життя заробляти своїм ремеслом. Наскільки людина може своє ремесло спрямувати так, щоб воно приносило гроші, щоб людина в кайф робила свою справу і отримувала за це винагороду і продовжувала далі , то це вже залежить від кожного особисто. І тут вже діло кожного, як хто хоче, так і робить.
От власне про продаж, майже всі твої проекти мають свої варіанти для продажу і поширення. Чи думаєш ти одразу, коли з’являється ідея чи в процесі реалізації ідеї, про те, як ти будеш її продавати, доносити до людей?
– Не завжди то є так, що в голові є ідея і зразу думаєш про гроші. То якби було так, то би вже було всьо. «Потоцького» коли робив, то зразу хотів що буде з того виставка і будуть поштівки. Перші нормальні, ах*єнні поштівки в Франківську. Тому що все те, що продають в наших магазинах, то є фігня повна. І хотілося долучитися, хотілося, щоб в місті почали народжуватися нормальні штуки, нормальні поштівки. Щоб людина, турист, яка приїхала до Франківська вивчала історію, цікавилась і побачила таке, що воно в нас є. Звичайно, що десь переймав досвід від львівян, бо там є купу легенд, всі цінують своє місто. В нас Франківськ, дай Боже має кількасот років, і в нас є безліч легенд і також можна над цим працювати і не треба на когось рівнятися, ні за ким гнатися, ми можемо створити своє особливе. І я вирішив почати з Потоцького. Зараз продовжую працювати з такою серією про легенди. Вже є перша картинка про трамвай в Станиславові, а так буде добірка легенди Станиславова. Ось так, робиться проект, потім з’являються поштівочки.
«Пригоди Пана Потоцького» це не перший твій проект з поштівками. Першими були поштівки з серії «То було ще тогди…», вони з’явилися, бо виникла така ідея чи була потреба продати її?
– Була просто ідея намалювати казочку і презентувати її по Україні. І ця казочка лягла на поштівочки, вони презентувалися, люди купували хто хотів і воно допомагало рухати цей проект далі.
Тобто з початку думок «зроблю це, щоб заробити» нема такого в мене. Звичайно, що спершу йде роблення проекту кайфово, від душі повністю, а потім по завершенню з’являється думка, як, куди його подіти і що з ним зробити далі. І це є нормально, це не є щось нове від чого потрібно дивуватися. Я роблю своє в задоволення, а потім думаю, що з тим дальше робити.
Спершу йде роблення проекту кайфово, від душі повністю, а потім по завершенню з’являється думка, як, куди його подіти і що з ним зробити далі. І це є нормально, це не є щось нове від чого потрібно дивуватися.
Як тобі середовище мистецьке в Франківську, чи є воно і в якому воно стані?
– Мистецьке середовище в Франківську? Чи є воно? Воно є. Воно є дуже потужне. Я знаю зі слів людей з інших міст України, що Франківськ кладе всіх на лопатки.
Здавалось би, тихе спокійне місто. Тут немає потужних інститутів по мистецтву. Я не буду казати, що все так погано, є базовий інститут в Прикарпатському, я ніколи там не вчився, не знаю, що там робиться, тому свою оцінку давати не можу, але йдуть туди люди. В Косові щось теж є. Базові знання отримують ті, хто хоче з нуля навчитися правильності.
Якщо говоримо про андеграунд, то багато людей в Франківську виявляється пишуть, малюють, фотографують і роблять музику цікаву. Як для такого невеликого міста, це дуже круто. І ці люди зараз навчилися десь їздити і показувати своє за межами міста і казати, що вони з Франківська. До Франківська йде вже увага, що це місто, яке дає хорошу енергетику.
Зараз у Франківську йде підготовка до чогось великого. Мені здається, що Франківськ має на протязі трьох років майбутніх дуже бомбанути по туризму. Всі це відчувають, всі це розуміють. І всі, ті, хто більш-менш активний у своїх справі, намагаються підготуватися якомога більше аби не дати цьому місту загнутися повністю. Можливо, зараз не так видно це по галерейній діяльності чи по потужних тусовках, коли збираються 30-40 людей і гарують, чи є якесь тусовочне місце. Хоча, тусовочне місце насправді є, це бар «Bar Duck». Всі люди, котрі там тусуються, всі чимось займаються. Це вже класно. Дійсно дивившся так, ніби місто не велике, а сотня людей набереться на місто, що реально роблять прикольні теми.
Але зараз, кажу, йде підготовка. І по архітектурі, може будуть міняти щось, і з Палацом Потоцьких і так далі. І, можливо, місто культурно бомбане. Просто підготовчий процес він завжди є повільний і непомітний. Коли за ним слідкуєш, то є хибна думка, що все дуже повільно йде або взагалі нічого не робиться. Але воно робиться, бо кожен сидить в хаті і готує. А самі бази, де це буде показано, скоро з’являться, просто треба ще почекати. В кожного свої завдання в цьому ділі.
Зараз у Франківську йде підготовка до чогось великого.
Власне, про бази, де це можна було б показати. Чи є в Франківську зараз місце, яке б слугувало для цього? Питаю в контексті твоїх проектів на Молочному кафе. Чим вихід до «Молочки» був спровокований: відсутністю місця, де можна було б показати свої роботи чи занедбаністю кафе в центрі міста?
Як нема де показати? «Молочка» – це якраз і було де показати. Центр міста, порожні вікна, заліплене галімою рекламою. Краще хай будуть малюнки. Зробив малюнки, як зумів, як мені перло і вже рекламу туди не клеїли, два роки вже ніхто туди рекламу не клеїв. Приємно ж.
Хто хоче вступати в якісь спілки, спільноти і угрупування мистецькі, він собі це знайде, створить і буде вступати. А загалом, то в нас все творилося за барними стійками, все життя і у всіх народів, які пропагували мистецькі штуки.
Взагалі не люблю слово «мистецтво». Чесно. І слово «творчість» не люблю. Останні роки з усіма цими перекладами, цими арт-…, сучасність…Аж до тошноти зіпсували всі нормальні слова. Настільки всі почали «умнічати» і козиряти цими темами, що просто через край. Не хочеться ці слова використовувати. Замінника їм я ще не знайшов, я кажу просто – кльові теми. Є багато порожніх людей, які козиряють «розумними» тезами в плані культурних тематик, а ці теми вже так заїжджено виглядають… Люди надають більше значення формулюванням тез і філософствуванням, аніж справі, реальним діям.
Чи співпрацював ти коли-небудь із франківським Центром Сучасного Мистецтва? І, як вважаєш, чи потрібен він у Франківську?
– З ними я не працював ніколи. Не було такої потреби, чи нагоди, чи ще чогось. Не намагався туди потрапити, влазити в їхнє життя. Більш люблю інтернет простір, коли щось роблю, для мене він більш розширений, мені більш подобається в інтернеті поширювати свої штуки.
Чи потрібне ЦСМ в Івано-Франківську? Якщо він є тут, у Франківську, значить він тут потрібен, інакше його б тут не було. Комусь він потрібен, хтось на нього не звертає уваги. Вже наскільки те, що там буде відбуватися буде відповідати назві цього закладу, це вже є проблема тих людей, які там керують. Дай Боже їм сил, щоб вони не збивалися з свого шляху і робили. Бо все-таки для Франківська це є приємно, що є така штука. Комусь воно заходить, комусь не заходить. Але воно є і це вже є різновид. Наприклад, коли людина до тебе приїжджає в гості і ти водиш її по місту і тут є вибір, є різне всяке, можна з чогось і щось вибрати. Хтось до того ближчий, хтось до другого. І людина, котра чужа цьому місту і сюди приходить, вона бачить, що місто є різне, місто є цікаве. І це дуже класно. Нехай буде, нехай розвивається, нехай «качає» потужно. Нехай ще таких центрів десять відкриється. Звичайно, я не люблю такі назви – центр чогось, когось, мені більш подобаються назви більш незалежні, наприклад, в Києві є галерея «Карась», більш простенькі такі штуки. Але це моє бачення. Кожен, як хоче так собі й керує.
Чи потрібне ЦСМ в Івано-Франківську? Якщо він є тут, у Франківську, значить він тут потрібен, інакше його б тут не було.
В нас у Франківську останнім часом люблять все покритикувати. Звичайно, дуже легко піддатись цій хвилі критики і свої думки висловлювати проти чогось. Тому важливо тиснути на тормоза і утримувати свої думки. Якщо хочеш щось зробити для міста, то береш і робиш, якщо не хочеш – не п*зди. Бо багато людей нічого не роблять, а просто п*здять. Якщо подивитися на роботу людей, які роблять такі речі, навіть якщо говорити про прості організаторські функції, то це є велика робота і люди вірять в то, працюють і люблять. Якщо тобі таке не подобається, то ти туди не йдеш, не підходиш і все. Якщо подобається долучаєшся і розвиваєш. А як ні, то робиш своє, розвиваєш.
Чи можна вважати альтернативою до звичної системи твоє ідею з галереєю «ГАК»?
– Ну «ГАК» спочатку не дуже сприйняли деякі люди. Скажемо, тусовка, яка тусується в барі‘’Bar Duck’’ сприйняла на «відмінно». «ГАК» існує з минулого серпня. Народився він 21 серпня минулого літа. Сьогодні буде вже 22 виставка там. Впринципі мені завжди хотілося відкрити галерею. Точніше хотілося відкрити невеличкий бар, генделик, в якомусь підвальчику на десять осіб. І в тому генделику, щоб по одній картині відкривалося кожен тиждень. Щось таке дуже дрібне, тісне. Але, то дуже важко відкрити такий заклад, як гендель чи забігайлівку свою. Тому дуже тішусь, що Антон, власник ‘’Bar Duck’’ погодився, щоб йому на стіні висів гак – Галерея Ах*єнної Картини.
Це класно, це галерея однієї картини, раз в тиждень по одному художнику. Тішуся страшно, що дуже потужні художники України, коли я до них звертався по Фейсбуку прийняти участь, долучитися до розвитку цього, висилати по одній картині, вони погоджувались і ніхто не морозився. Наприклад, Віктор Буравкін, він московський художник і музикант, картину дав на «ГАК». Також Семесюк, той, кого жлобологія і жлобарт, він також передав картину на «ГАК». Це люди, які реально чогось досягли в своєму житті і вони передають свої роботи в якийсь Івано-Франківськ, в якусь «Галерею Ах*єнної Картини», в якийсь «Bar Duck», щоб якісь три людини пришли на то подивиться. Але вони то цінують, вони бачать в тому якийсь прикол. Тобто воно подобається їм, відповідно воно додає сильної енергії мені, щоб то діло продовжувати.
Звичайно, деякі мистецтвознавці, не будемо називати імена, люди старшого віку, дуже негативно віднеслись до того: «нічо собі, галерею відкрив, галерею, ади, галерист, ще один». Ну і прапор вам в ж… Йдіть ви всі до сраки (Сміється). Але то таке, то все моя злість на них.
Звідки злість в тебе на цих людей?
– Бо то є стара, советська система, стара советська закалка, яка запрограмована не сприймати нічого нового від молодих людей. Абсолютно в ні яких напрямках. Має бути так і не інакше. Як я вже казав, світ колонізує Марс, ракети в космос запускають, а в нас далі в Франківську узурпаторське ставлення. Я вважаю, що то все комплекси. Я вважаю, що Галичина – це можете записати – затята страшними, страшними комплексами і вся ця ненависть, заздрість, все це зло, всі ці плітки – все це є ваші комплекси, яким ви не можете дати раду і не знаєте, що з цим робити. І це все проявляється через ваш тупий п*здьош один до одного. Займіться собою краще.
Я вважаю, що Галичина затята страшними, страшними комплексами і вся ця ненависть, заздрість, все це зло, всі ці плітки – все це є ваші комплекси, яким ви не можете дати раду і не знаєте, що з цим робити. І це все проявляється через ваш тупий п*здьош один до одного. Займіться собою краще.
Як ти ставишсяя до думок, що держава повинна забезпечувати художників? Є європейський досвід, де держава надає стипендії, підтримку. Чи є така потреба в Україні і чи було б це на добре, чи мало б негативний результат?
– Вважаю за потрібне для себе, і для інших раджу, ніколи в житті не звязуйтесь з владою. Ніколи в житті не йдіть до цих придурків. Вони нічого доброго вам не зроблять, нічого доброго вам не допоможуть. Взагалі такі поняття як влада і мистецтво мають бути окремо. І що одні не мають до інших йти, що другі не мають йти до перших. Це край. Це остання клоака йти до влади і простити дозволу щось зробити. Пішли нах*й.
Ви вже зі свята ковалів зробили за чотири роки другий яремчанський базар. Ви зіпсували найкрутіше свято в Східній Європі. І цього року я чув, що має бути ще гірше, бо цей базар вже ковалям на голову висадять. Приїжджають сюди, в Франківськ, люди зі всього світу і бачать цю вашу убогість яремчанську, весь цей Китай з шаріками, яким засрали все місто. От це і є бачення владою краси. І ці всі шаровари і ця вся х*йня, яку ви показуєте на сценах – йдіть на х*й.
Після такої критики, мабуть, питати тебе що думаєш про роботу управління культури не варто?..
– Туди саме хай йдуть. Взагалі управління культури, міністерства культури, так само, як і міністерство спорту, я вважаю, що треба знищити, скасувати, демонтувати і відмініти, щоб таких міністерств взагалі не існувало. Такі міністерства ні до чого. Яке міністерство культури? Якої культури? Нема в нас в Україні культури.
Але ж є ти. І є такі ж представники нової, андеграундної культури. І, погодься, сьогодні, якби того не хотілося, ці інститутції: міністерства, управління і так далі мають все-таки інструменти впливу. Якщо уявити собі, що дзвонить тобі мер міста і каже: Петре, ходи до мене начальником управління культури. Якби ти відреагував і чи погодився?
– Та мені легше піти втопитися в річку, ніж з цими ідіотами сидіти в одних кабінетах. Так би йому в очі і сказав. Я від вас за 35 років життя нічого доброго не побачив. І весь цей брєд, що ви Європа – та йдіть ви нах*й. Ніхто ви, ніяка ви не Європа. Ви замахали зі своїми Європами. Вас не можна туди пускати. Я б не пускав. І їх, і Україну, і себе. Ми ще не готові, ми ще маємо переваритися, навчитися один до одного нормально відноситися, а ми вже хочемо вирватися, як звірі з зоопарку. Та ми потопчемо їм там всі газони! Не можна. Поодиночно вириватись десь під чи через паркан – це нормально, це можна. Але так, щоб цей наш зоопарк український випустити на волю. О, неа…Я б тим, хто за кордоном живе, не радив би. Пацани, ви добре подумайте перед тим, як щось підписувати, бо ви собі уявити не можете, що вас чекає.
Ми ще не готові до Європи, ми ще маємо переваритися, навчитися один до одного нормально відноситися, а ми вже хочемо вирватися, як звірі з зоопарку. Та ми потопчемо їм там всі газони!
Чи не хотілося тобі, як ти кажеш, «за паркан»?
– Чому не хотілось? Хочеться далі, але не їхав туди, бо не мав на то потреби, не мав на то цілі. Зараз думаю, що хочу доробити проект до кінця року «Життя Тараса Раківчака» про життя Тараса Раківчака, гуцульського такого персонажа, і цю виставку показати по Україні і десь там у них. Показати таку казочку від Івано-Франківська.
Чи не було бажання виїхати і жити десь за кордоном?
– Не знаю. Це дуже важке питання. Спокуса і бажання виникає звідси втекти, але для чого я ще не знаю. Для того, щоб робити такі сміливі кроки, тікати, бо так, то якраз підходяще слово, тікати, то це має бути дуже обгрунтовано – чому, навіщо, для чого. В мене поки таких обгрунтувань немає. В мене ще багато не завершених справ є тут, в Україні, які хочеться зробити.
Звичайно, цікаво буде поїздити, подивитися досвід інших країн, людей, які розвиваються в цьому напрямку що й я, надихнутись чимось, вивчати щось нове, але щоб виїхати звідси… Не знаю, Франківськ це таке кльове місце. От виїжджаєш десь в Київ, чи Львів і розумієш, що це дуже комфортне місто. Мені просто тут добре.
От я, до речі, недавно робив опитування у Фейсбуці, питав людей, чому вони люблять Франківськ і чому це місто для них є кльове. І кожен давав різні відповіді. Переважно писали, що тому що мені тут комфортно, бо воно маленьке. А якщо запитати мене, чому Франківськ є для мене комфортний, то можу сказати, що Франківськ на свою невелику площину є дуже багатогранний і тут є впринципі для мене все, щоб існувати і розвиватися. Біля Франківська є прекрасна природа, 20-30 хвилин і ти біля гір. Впринципі, люди є різні, але тут вони для мене найрідніші. Вони розуміють мене, я розуміють їх. Тут вся органіка, яка є у Франківську і навколо Франківська вона живе в мені, я то як одне з тим всім.
Якщо я буду говорити зараз про архітектуру, кабаки, то це буде якась відмазка. Тут є щось більше, ніж «гарні вулички, кабаки»… Тут все рідне.
Був трохи в Києві, то важке для мене місто. Львів так само. Хоча Львів теж прекрасне місто зі своїми штуками, але відчувається, що то не моє. А тут є все те, що я би собі бажав. Жити тут супер, вмерти тут супер, народитись тут супер, а саме життя, воно може бути по всій планеті настільки зумієш. Мандрувати можна всюди, а повертатись додому сюди. Тут є дім, і де б не жив все одно дім тут від народження. Кайфовівсть і магніт тягне сюди.
Вся органіка, яка є у Франківську і навколо Франківська вона живе в мені, я то як одне з тим всім.
Франківськ для тебе – зона комфорту. Кажуть, що для того, щоб щось творити, треба виходити за межі цієї зони. Чи не заважає тобі такий комфортний Франківськ творити?
– Все, що творилось, то воно творилось в Франківську. В мене є майстерня, щоб відділити дім від такої роботи. Там приходжу і працюю, думаю над чимось, додому приходжу і відпочиваю. Хоча, безкінечно, навіть, коли сплю всеодно голова працює над якимись штуками, які хочеться втілити в життя.
На рахунок виходу з зони комфорту, от коли посидиш місяць чи два не виходячи з майстерні, чи з хати, з Франківська, то хочеться навіть виїхати десь за місто, до інших людей. Тобто всеодно хочеться якусь інформацію звідси віддати кудись далі , а звідкись сюди принести. Стреси, вони, до речі, теж є досить корисні час від часу. Він змушує мозок трошки рухатись і якщо дати раду йому, то легше дихати і це є своєрідний вихід з зони комфорту.
Ти працював на радіо, ти подорожував на мотоциклі, ти малююєш… Що ще ми не знаємо про Петра Буяка? Чим ти ще займаєшся чи хотів би зайнятись?
– А ви хочете щось ще про мене дізнатися? Нащо воно вам? Не лізьте туди. Там такий ліс (Сміється). Я ще сам про себе нічого не знаю.
Чим я хочу зайнятись? Я чітко для себе вирішив і роблю підготовчий процес до того – я хочу стати ілюстратором дитячих книжок. Вчусь, треную себе, вивчаю чи вірний я своїй справі, яку я собі понавигадував. Я хочу робити для дітей книжки.
Звідки з’явилась ідея про дитячі книжки?
– Коли ще казочку «То було ще тогди…» створив, то так і засіло в голові, що з того має бути дитяча книжка. А потім, як трохи походив по магазинах, подивився, які є книжки, познайомився з кількома людьми, які малюють до дитячих книжок, зрозумів, що воно мені, як мурашки по шкірі, а коли мурашки по шкірі, то я довіряю цьому почуттю, воно кайфове. До цього я йду. Хочу це робити, але всьому свій час.
Першою книжкою буде таки казочка «То було ще тогди…». Можливо, вже наступного року я почну над нею працювати. Я поки не бачу, як ця книжка має виглядати, а для мене це важливо. Для мене важливо знати, як то має на фініші виглядати: чи то має бути просто книжка, чи то арт-бук. Але арт-буків я в руках не тримав. Тому хочеться поїхати десь «за паркан», бо там таких арт-буків багато і книжковий ринок дитячий є дуже класний. Хочеться подивитися, як там це роблять.
Я хочу робити для дітей книжки. Воно мені, як мурашки по шкірі, а коли мурашки по шкірі, то я довіряю цьому почуттю, воно кайфове. До цього я йду.
До речі, у Польщі є цілий фестиваль наївного мистецтва. Він відбувається десь місяць. Тисячі учасників звозять туди свої роботи, всякі каляки-маляки, черв’ячки, просто тоннами звозять. Туди хотілося б поїхати, подивитися, як воно є. Мені подобається наїв-арт. Через те, що я не вмію малювати так, щоб як живопис, як фотографія, я собі бавлюсь так, як воно мені йде. Звичайно цікавлюсь, десь щось підчитую, підглядаю, щоб мої персонажі ставали більш об’ємніші, більш пропорційні. Але особливо тим не парюсь, все одно роблю так, як воно мене пре.
За чиїми роботами, за ким підглядаєш, за ким взагалі слідкуєш?
– Та є інтернет. Є така платформа, той же Фейсбук, в якому я підписаний на купу сторінок, в тому числі ілюстраторів. Там тоннами таких малюнків. Розумієш, що доганяти то не варто, бо не встигнеш вже за світом, бо в ньому вже стільки всього, що нема чим вимахуватись, але підгледіти, подивитися чи воно так чи не так зроблено, щось навчитись, то варто. Не особливо вивчаю історію мистецтва і так далі. Я просто собі роблю і мені так прикольно.
Хто для тебе є авторитетом чи наставником в мистецькому середовищі Франківська?
– Наставником тут для мене є кожна людина. Не тільки та, яка відноситься до мистецтва, кожен для мене є наставником, кожна людина, з якою я спілкуюсь. З авторитетів є кілька людей, які дійсно вплинули на формування за роки спілкування з ними, або спостереження за ними, вони сформували моє бачення і те, чим я є зараз. Це була стара, а потім й нова тусовка «Перкалаби». Тобто це не є лише музичний склад гурту, це є ціла тусовка, в яку входили десятки людей. Ці люди, коли я ще в школі був, просто рвали українську культуру, як сорочку на фестивалях, качали. І з багатьма зараз колегуєм, вітаємося і я дуже їх всіх толерую.
Чи є в тебе людина чи люди, з якими ти ділишся ідеями, обговорюєш їх, чи ти довіряєш в цьому лише собі?
– Я скажу чесно, якщо я невпевнений в тому, що я би хотів зробити, то я завжди раджусь. Я не соромлюсь піти і порадитись як зробити краще і потім вибрати той варіант, який мені більше підходить. Я ніколи не соромлюсь піти і сказати: в цьому я бадиль, а щоби було тут краще? Є в різних мінінапрямках люди, які можуть дати пораду. Але якщо воно мені кайфує, а хтось каже що це фігня, то все одно він ніколи не зломить в мені тої впевненості, що воно мені кайфує.
Як думаєш, в чому секрет твого успіху?
– А хіба я успіший (Сміється)? Просто я в себе вірю. І я не сумніваюсь в тому, що я роблю. І все. Далі з боку видніше. Я не знаю, як там з боку. Я хворію цим, і це є хвороба, яка розвивається. І я хочу, щоб вона ще більше розвивалась. Чи займатимусь я цим все життя чи шукатиму щось інше? Не можна ні від чого в житті зарікатись. Не можна зарікатись від п’янок, бо буде зранку будун. Не можна зарікатись від любови, бо любов вона може зненацька прийти. А що буде далі, то буде як буде, час покаже. Хто його знає. Спланувати наперед не можна нічого. Плани є, але як буде, так буде.
Не можна ні від чого в житті зарікатись. Не можна зарікатись від п’янок, бо буде зранку будун. Не можна зарікатись від любови, бо любов вона може зненацька прийти.
Є впертість своя, своя впевненість і головне в це вірити. Кожна людина сама собі будує свій світ. Просто треба жити і х*йні не робити.
Просто треба жити і х*йні не робити.
РОЗМОВЛЯЛА: Софія ДЕЙЧАКІВСЬКА / ФОТО: Андрій ГРИНЬКІВ
