Зіновія Шкутяка мешканцям Івано-Франківська особливо представляти не потрібно, адже саме він з 1998 по 2006 роки був міським головою нашого міста.
Саме за часів його головування обличчя Івано-Франківська почало змінюватися в кращий бік. «Версії» зустрілися з паном Зіновієм, щоб поговорити про успіхи та невдачі, про проблеми сьогодення, про культуру й комуналку, про минуле й майбутнє.
Ви були міським головою Івано-Франківська з 1998 по 2006 рік (дві повні каденції). Яке своє досягнення на цій посаді ви вважаєте найсуттєвішим?
В той час нам вдалося підтримати малий та середній бізнес, а з допомогою тих людей, які розпочали свою справу (в тому числі й в будівельній галузі) вдалося місто зрушити з місця. Бо до того, певною мірою, був застій, була певна невизначеність. Мені здається, що саме в той період вдалося започаткувати деякі речі, котрі в подальшому дали можливості для розвитку міста.
Я недарма почав з цього питання, бо більшість мешканців Івано-Франківська вашим найзначнішим досягненням вважають реконструкцію центру міста…
Справа в тому, що реконструкцію центру нам ніколи б не вдалося зробити, якби ми не розробили комплексну програму співпраці з бізнесом. Ділові люди побачили, що їм це вигідно. Згадайте перші поверхи будинків на вулиці Галицькій біля ратуші. Вони довгий час були загороджені зеленим парканом, їх ніхто не хотів брати. А коли ми почали реконструкцію площі Ринок, почали люди там більше ходити, то бізнесмени побачили, що їм це вигідно, вони почали включатися в роботу по реконструкції міста. Тому я вважаю, що нам вдалося об’єднати зусилля як ділових людей, так і громади міста – вдалося залучити певні кошти.
Як тоді було з коштами?
Коли ми починали реконструкцію, то коштів взагалі не було в бюджеті міста. Ті копійки, які ми могли зібрати, ми збирали, щоб виплатити заробітну плату. А решта – був своєрідний бартер. Скажімо завод не має грошей заплатити податки в міський бюджет, то ми просили, щоб допомагали матеріалами. Хтось труби міг дати, хтось ще щось. А будівельники тоді дуже довгий час сиділи без роботи. Тому їм потрібно було лише дати матеріали і трохи грошей людям на зарплату. Вже коли все запрацювало, то почали складатися кошториси і так далі.
Раз ми вже згадали площу Ринок. Особисто в мене склалося враження, що у вас була мета – перенести центр міста до міської ратуші. За вашого головування перестали встановлювати ялинку на Вічевому майдані, народ потягнувся до площі Ринок, там збиралися на новорічно-різдвяні свята… Був такий намір?
Був такий намір. Чому? Це ж європейська традиція. Схід України не має таких традицій – ратуша, площа Ринок навколо неї. Наше ж місто збудоване в типовій європейській традиції. Воно проектувалося значно пізніше за більшість європейських міст і тому вдалося врахувати все. Не дарма кажуть, що це мало бути місто-зірка, місто-зразок. Інша справа, що виконання, можливо, підвело, плюс майже 50-ть років совєцької окупації з зовсім іншими традиціями – все це дало певний перекос…
Чим тоді пояснити, що ваш наступник, Віктор Анушкевичус, перекреслив вашу спробу перенести центр міста до ратуші, поверненням до традиції встановлювати ялинку на Вічевому майдані?
Ідея в нас була така. Є сакральна площа – майдан Шептицького, є Вічевий майдан – це віче, це демонстрації, політична складова, і є площа Ринок – центр міста, де громада може збиратися для світських розваг, в тому числі святкувати і новий рік, і Різдво. Певною мірою воно зберігається й сьогодні. Інша справа, що повернулися до радянської традиції – встановлювати ялинку на Вічевому майдані. Але це така справа – в кожного можуть бути свої думки з цього приводу.
Раз ми вже заговорили про вашого наступника Віктора Анушкевичуса, то трішки про нього. Після того, як він обійняв посаду міського голови, ви з ним спілкувалися?
Спілкувався. Ми, загалом, контактували з ним протягом обидвох його каденцій.
Вже, як, певною мірою, сторонній спостерігач, як ви можете оцінити роботу пана Віктора на посаді міського голови? Що він зробив не так і в чому його досягнення?
З мого боку було б негарно критикувати наступників. В мене принцип – я нічого поганого про своїх колег не говорю. Що ж до досягнень, то Віктор Анушкевичус відновив більшість плавальних басейнів у школах. Принаймні, наскільки я чув.
Насправді, не можна назвати щось одне – будь-який міський голова має масу проблем, а чарівної палички ні в кого нема. Дуже важко психологічно працювати, проблем дуже багато виникає постійно.
Тоді поговоримо про те, що не вдалося зробити вам, як міському голові?
Мені здається, що не вдалося досягти об’єднання громади. В ідеалі, я хотів, щоб по місту ходили усміхнені люди. А для цього потрібно дуже багато. Не достатньо, щоб тротуар був зроблений, щоб чисто було (хоча мести вулиці теж треба, звичайно). Потрібно ще щоб кожен відчував себе в місті господарем. Кожен окремо і вся громада разом. От цього зробити не вдалося.
Вічна біда наших міст – комуналка. Що змінилося в комунальному господарстві міста, якщо порівнювати з періодом ваших двох каденцій?
Почнемо з того, що це єдина галузь, за яку повністю відповідає міська влада. Всі інші галузі є делеговані – взяти ту ж освіту, чи охорону здоров’я. За прем’єрства Юлії Тимошенко, коли Василь Куйбіда був міністром комунального господарства, вони перетягнули на себе функцію встановлення тарифів. Це неправильно. Місто має кошти? Будь-ласка, най знижує тарифи. Я свого часу добився, щоб теплоелектроцентраль (яка виробляла 40% тепла), що знаходиться на території «Обленерго» перейшла у власність міста. Щоправда згодом «Обленерго» відсудило її назад, але решта котелень у власності міста. То чому б місту самому не регулювати тарифи? Але держава відібрала цю функцію в місцевої влади. Янукович хотів, щоб всі тарифи, по всій Україні, були однаковими. Хоча, навіть теоретично, так не повинно бути. Взяти для прикладу наш «Водоканал», який стоїть на вході в місто й вода там поступає фактично самоплином, а в Галичі, воду потрібно з Дністра качати нагору. То чому тарифи мають бути однаковими, якщо в Галичі – це більш затратно? Але хотіли усереднити тарифи й усереднили так, що тепер всі незадоволені.
Тим не менше комунальне господарство – це стовідсоткова відповідальність міста, і тому на нього місто повинно найбільше звертати увагу.
Можливо децентралізація змінить щось в питанні формування тарифів? А взагалі, на вашу думку, децентралізація потрібна?
Децентралізація дуже потрібна, але варто було проводити її більш жорстко, а не запускати демократію в цьому питанні. Є села (їх десь 80%), де сидять – сільський голова, секретар, паспортист, ще хтось і на їхній території, в їхній бюджет жодної копійки не поступає Їхня основна функція – дочекатися, щоб в касу прийшли гроші їм на заробітну плату. Вони отримують стовідсоткову дотацію. Той сільський голова не має своїх коштів і не може нічого робити. Та він і не хоче нічого робити. І зараз такі сільські голови чинять опір децентралізації. В Польщі свого часу подібну реформу провели адміністративними методами і все працює.
Під час вашого головування ви дуже помітно підтримували митців (письменників, художників, тощо). Чому?
Не хотілося б виглядати патетичним, але щоб хто не говорив, але митці – це сіль міста. Це люди, які творять. Творять те що залишиться. Все те, що ми зробили, все одно колись доведеться переробляти, а, скажімо, картина, яку намалював художник – вона буде вічна. Не можна правильно щось робити в місті, не розуміючи митців і не враховуючи їхньої думки. Можна не розбиратися в тому, що вони роблять, але потрібно йти до них і допомагати. Не можна не хотіти розуміти.
Я пригадую, ви ввели ще одну традицію – до дня міста в краєзнавчому музеї проводились художня виставка. А потім все це затихло…
Ну, окрім художніх виставок, ми домовилися з Києвом (з тодішнім київським міським головою Олександром Омельченком) і в нас цілий рік йшов обмін творчими колективами. І дуже багато тоді приїхало зі столиці колективів, які Івано-Франківськ не бачив ніколи. Наприклад, хор «Київ», яким керує наш земляк з Биткова Микола Гобдич. Це також дало змогу нашим артистам виступати в Києві. Я, коли прийшов, то ситуація була наступна – виділялися гроші лише на заробітну плату артистам і ні про які гастролі мова не йшла. Артист, коли не виступає, не показує себе, свої досягнення – він не реалізовується, він ображений ходить. Копійку взяв наче, повинен мовчати, а він не мовчить, він хоче показати свою творчість. Артисту не цікаво так жити – взяв зарплату і все.
В нас дотепер залишається відношення до культури, як до чогось обслуговуючого. Не лише на рівні Івано-Франківська, але й на рівні держави. Як переломити таке відношення?
Ще після Помаранчевої революції (на хвилі заінтересованості, яка виникла в світі щодо України) я задумався, що ця заінтересованість не буде вічною, потрібно чимось світ дивувати. Зрозуміло ж, що, скажімо, якимись досягненнями в автомобілебудуванні ми світ не здивуємо в найближчі кілька десятків років. І ще тоді я зрозумів, що єдине, що ми можемо дати світові – це наша культура. Але для цього потрібно збільшити фінансування на культуру, як мінімум, разів в десять. Візьмемо Францію, яка потягом тривалого часу вкладала в свою культуру величезні кошти. І тепер Франція є великою державою, не в останню чергу, саме завдяки своїй культурі. Так само й ми повинні робити – пропонувати світові свою культуру. Але це стане можливим лише тоді, коли наша культура не буде жебраком.
В нас дійсно біда з українською культурою. Особливо, якщо врахувати той факт, що після Революції Гідності значно посилились процеси русифікації. Що з цим робити?
Закон Ківалова-Колісниченка, який до сих пір не відмінений, насправді спрямований не на захист російської мови, а проти української. Та на тлі тієї війни, яку розв’язала Росія на сході України, вже не так багато залишилось тих, хто проти української мови. То чому б цей закон не відмінити? Закон продовжує діяти і мене це дивує. До війни в парламенті, якщо хтось виступав російською, то кричали «українською!». А почалася війна і прем’єр-міністр виходить на трибуну й починає виступати російською, щоб його, мовляв, зрозуміли люди на сході. І вже ніхто не вимагає виступати українською. Так не повинно бути. Захист української мови має бути послідовним. Не повинно такого бути, щоб в Україні державний службовець не розмовляв українською мовою. Нащо він тоді взагалі йде на державну службу, якщо він не хоче знати мови корінного народу цієї держави. Але що говорити, коли з усіх українських президентів (з теперішнім включно) в родині українською спілкувався лише Ющенко.
Що ж до закону Ківалова-Колєсниченка, то його потрібно відміняти, бо закон нечесний.
Від справ загальнодержавних, повернемося до наших місцевих питань. Міський голова Руслан Мацінків – вже можна говорити про якісь його досягнення, чи ще рано?
Те що сьогодні очевидні речі робляться – цей факт ігнорувати не можна. Про це потрібно чесно казати. Навіть така, здавалось би, дрібниця – я вийшов в центр, все чистенько, прибрано. Те, що їм потрібно ще багато чому вчитися – це само собою. Будуть хлопці вчитися, будемо контролювати, будемо підганяти, будемо сварити – буде в місті порядок. Дбати за місто повинен не лише міський голова – ми всі повинні дбати.
Яку б пораду ви дали Руслану Марцінківу?
Він молода людина, в нього мислення вже інакше, ніж у мене. Тому я б не хотів йому якихось особливих порад давати. Але в таких випадках людині на такій посаді я говорю одне – запам’ятай, за все будеш відповідати лише ти. Тобі можуть радити й підказувати. До тебе можуть приходити з різними пропозиціями. Але в кінці – за все відповідатимеш лише ти. Тому старайся жити своєю головою, своїм розумом. Обери людей за фаховими якостями – якщо це освіта, то її повинен очолювати найкращий освітянин, охорона здоров’я – добрий, або найкращий лікар, культура – людина від культури. Якщо ти не вибереш на відповідні посади найкращих – ти будеш завжди в провалі, ти не зможеш все потягнути. Але повторю – вони молоді люди зі своїм баченням, тому мої поради, за
великим рахунком, їм може й не потрібні.
