Михайло Мулик голова станицы Галицького братства вояків УД УНА «Галичина», 28 жовтня відзначив свій 96 день народження. Пан Михайло поділився з нами своєю історією про боротьбу за незалежність України у несприятливих умовах чужинницького поневолення.
– Пане Михайле, розкажіть коли почалася ваша боротьба?
– Моя боротьба почалася ще в 13 років, я вже тоді був заарештований на цілу добу, тай не тільки я, нас було четверо – чотири хлопці.
В селі поляки знищили хрест, де були захоронені три січові стрільці. То ми з хлопцями вирішили повісити там прапорці до зелених свят тай не бачили, що там комендант польський пильнував, тай так і затримали нас, протримали цілу добу. А потім батьки заплатили штраф і нас випустили.
– Як ви стали дивізійником, чому не пішли до УПА?
– Я був на той момент членом ОУН з 1937 року. Мій тато був за двізію, він нас з братом послав туди. Тато сказав, хлопці, що ви будете робити у лісі з обрізами, та вас там не зможуть усіх протримати, тим більше всіх потрібно вишколювати, а в лісі ніхто так не навчить, як у дивізії, там пройдете вишкіл і потрапите до УПА . Я навіть звільнився з роботи в Підгайцях, бо селяни мамі під церквою говорили, що ваш Михайло агітував за вступ в УПА, а сам утік. Сам Шухевич закликав до того щоб іти в дивізію, але щоб це робили не відкрито, бо другі також думатимуть піти. Тому коли я пройшов комісію, то на мене косо дивились хлопці і дівчата з думками чому я не йду в УПА.
– Ви пам’ятаєте той день коли вас забрали до лав «Галичини», та як формувалась дивізія?
– У квітні 1943 року, коли було проголошено про створення дивізії «Галичина», багато працівників волості зголосилися добровільно, незважаючи на те, що були членами ОУН. Нікого не треба було переконувати чи впрошувати, бо всі розуміли, що таке формування було потрібно. Я зголосився десь в кінці вересня, по селах був організований набір добровольців, головою комісії виступив колишній старшина січових стрільців пан Михайлів. То була неділя, я тоді був дома, нас зібрали в Горожанці на зборах ОУН. За завдання було, щоб члени ОУН мали проводити політико-виховну роботу серед вояків, а по закінченню при можливосі вступати до лав УПА. Пізніше багато дивізійників стали хорошими командирами УПА.
5 листопада мене повідомили, що я повинен бути 8 листопада у Львові на збірному пункті для відправки на вишкіл дивізії.
– Відомо що усі перед проходження вишколу складали присягу на вірність Гітлеру та Німеччині, ви також її складали?
– Це правда, перед відправкою на вишкіл ми приймали присягу. Присягу підписували на папері. На площі вишикували вояків, посеред площі, із шаблями, стояли чотири офіцери і голосно говорили присягу, а ми повторювали. Я повторював, що присягаю Україні і Степану Бандері.
– Як відбувався сам вишкіл?
– Наші вишколи проводили німці. Щоправда навчання вкладалося у дуже короткі строки і були з великими навантаженнями, треба було добре освоїти радіо, азбуку морзе та навчитись поводитись зі зброєю. Ми грали у футбол, вивчали різні види боротьби, бігали на лижах, одним словом, проходили все, що повинен знати та вміти кваліфікований жовнір.
– Як до вас ставилися німці?
– Усюди бувають хороші та погані люди і там так було. Німецькі офіцери часто казали, що їхнє вище командування допустило помилку, давши згоду на формування військової частини з українців, бо Україна – велика нація, яка мілітарно може сперечатись з будь-якою європейською країною.
– У вас були капелани? Яку роль вони відігравали?
– Так в нас були капелани і це були виключно українські священики. Зокрема головним капеланом у нас був Василь Лапа, який був на цій посаді ще за Січових Стрільців. Сам Андрей Шептицький дав дозвіл організувати військових капеланів для нас, хоч їх було і не багато. Шептицький мав їхати до Берліна, але не зміг через параліч. Виїхав туди Лаба, який зустрівся з Гімлером, а по приїзді доповів, що в дивізії має бути 12 капеланів, які повинні були пройти вишкіл.
– Коли для вас почалась справжня фронтова війна?
– Німці очікували головного наступу совітських військ в районі Бродів, тому кинули туди багато військової техніки, щоб підкріпити сектор, туди потрапили і моя дивізія. Тоді бої йшли тяжкі та запеклі, на одного нашого припадало п’ять червоних, наші піхотинці просувалися вперед, але це було недовго. Поступила команда про відступ та зміну місця дислокації. Били катюші, міномети, зверху літаки посипають нас бомбами, з них же стріляють по окопах, тут же ідуть піхотинці за піхотою так звані заград отряди з автоматами. Багато з піхотинців були з українських територій і відмовлялися стріляти по своїх, їх розстрелювали на місці. Згодом я дізнався що їх поховали місцеві, там зараз є висипана могила, на місці цього розстрілу.
– Ви потрапили в полон, як це сталось?
– Мені та трьом моїм товаришам у неділю дали дозвіл піти у село Підгірці. Тільки ми туди прибули за нами зразу прибув гонець, який повідомив, що ми негайно повинні прибути в свою сотню, бо будемо відступати. Якби тоді ми вчасно відступили до Львову, то таких втрат би не було, але кільце закрилось і потрібно було думати як прориватись з нього.
Ми організували групи прориву взяли зброю та набої, їжі не брали, щоб не перевантажувати себе. Рушили… Йшли ми пів дня до пізньої ночі. Прийшли до одного села, там повно війська розміститись не було де, але якось розмістились та поспали. Зранку перекусили і пішли до бою. Розпочалась сильна кононада. Ми зайняли село, де захопили більшовицький штаб, там я перший раз побачив більшовицького командира.
Перейшли в третє село. Знову почався запеклий бій, більшовики підтягнули свої частини. Ми з моїм товаришем, також Михайлом, поклялись, що битимемось до кінця і якщо когось з нас поранять інший його доб’є. Я завжди тримався поручника, хоч не знав його. Тут іде бій – поручник витягує пістоль і стріляє в себе. Я бачачи ситуацію гукаю товариша. Нічого. Тоді я закладаю кулю в карабін, знімаю черевик – думаю стріляти, чую хтось гукає «Міську, відступай, я прикрию». У нього був кулемет і він вдало косив ним більшовиків, таким чином ми відступили біля трьох кілометрів. Ми добралися до проїзду, Місько пішов стріляти червоних дальше, а я припав до брудної води, і як пив, так і заснув, доки не прийшов Михайло. Ми знайшли містечко де змогли примоститись та поснути. Ввечері ми зібралися в дорогу ішли десь три кілометри, іти було неможливо, більшовики запускали ракети які освічували все, довелося повзти по пластунськи. Добрались ми якось до садиби, де зразу ж припали до кирниці з чистою водою. Палатки полишали там де пили, а самі пішли до стодоли, де була січка там і поснули.
Коли прокинулись то на дворі почули розмову українською і російською, хазяїн нарікав на бандитів які дещо покрали в нього.
Коли військові пішли, то газда з сином зайшли до стодоли, Михайло виліз з сіна і почав просити хазяїна щоб дав нам щось поїсти бо ми вже два дні як не їли. Господар відмовив нам і сказав щоб ми забирались. Ми просили його аби він нікому про нас не говорив і тоді я і Михайло підемо від нього ввечері, але він привів червоних. Отак ми і потрапили в полон.
– Куди вас заслали, у яких таборах сиділи?
– Два роки мене допитували на Луб’янці в Москві. Вісім років сибірських таборів, п’ять років заслання.
– Коли повернулись до України?
– Десь в кінці 50-х я повернувся в Україну та оселився в Станіславові. Мати дуже хворіла, брат мав жінку і дві дитини. Було дуже скрутно. Мене боялися сусіди, слідкували до кого я ходжу. Ні до кого я не заходив навіть, бо після моїх візитів їх викликали на допити. Я ніяк не міг влаштуватися на роботу, адже мав бурхливе минуле. Навіть було таке, що мене так замучила безвихідь, що вже було думав втопитись в озері міському. Але світ не без добрих людей, були такі і люди які брали на роботу у підприємства, бо бачили, що такі, як я чесні та порядні люди, скажімо не всі роботодавці були енкаведистськими прихвоснями.
– Радянська влада приписувала дивізійникам участь у каральних операціях, зокрема село Гута Пеняцька?
– У нас був статут, якого ми чітко дотримувались. Ми не мали права виступати проти цивільного населення. Це неправда ніхто нічого не палив, ми мали право вотувати тільки з більшовиками.
– Російська пропаганда називає вас фашистами. Як ви реагуєте на такі закиди?
– Якби вони були мудріші то знали б, що фашисти це була партія, а ми до ніяких партії не входили. Тому це безглузді слова.
– Чому тоді не вдалося вибороти незалежність?
– Наші українці не мають єдності, ми навіть тепер не можемо вберегти те що вже є, а наша влада гризеться між собою, хоч вже і комуністів при владі нема. Ви ж за одно і потрібно працювати для України, а не розкрадати її. Тоді як і тепер немає єдності в керівництві держави.
– Що б ви хотіли сказати тим хлопцям які, як і ви колись пішли боротись з окупантами?
– Я хотів би їм подякувати, що вони з перших ж днів не маючи нічого стали на захист держави. І мені дуже соромно за нашу владу, котра не визнає тих хлопців-добровольців, які продовжують ту справу котру розпочали Січові Стрільці підхопили УПА і продовжують вони.