В кого поїхав дах?
В мене – буквально. Себто, в грудні минулого року з наріжної частини мого (спорудженого ще в позаминулому столітті) дерев’яного будинку буревій зірвав чотири листи шиферу. На початку зими назрівала реальна катастрофа – обвалу стелі й руйнування частини будинку.
Шифер я придбав за власний кошт, однак самотужки вилізти на дах і полатати його я фізично не зміг, бо вже понад десять років є інвалідом з невиліковним захворюванням ноги. Заплатити за ремонт даху при пенсії інваліда ІІІ гр.. так само не зміг.
Аж раптом випадково напередодні 2016 р. вмикаю «Галичину», а там – новообраний мер Марцінків промениться на весь екран усмішкою (не від радості за отриману посаду, а виключно від почуття обов’язку!) й декларує: «Нема в нас різниці – чи будинок комунальний чи приватний – якщо біда – обов’язково допоможемо!»
От, думаю, пощастило! І пішов я до приймальні мера Марцінківа.
З того часу й почалася епістолярно-бюрократична епопея між мною і міською владою, яка точилася аж до жовтня 2016 р. й призвела не лише до обвалу стелі в кімнаті мого будинку, а й руйнуванню наріжної стіни фасаду.
Я неодноразово звертався до мера Марцінківа в письмовому, електронному й усному (на вулиці) форматі зі своєю бідою. Всі попередні звернення були ретельно переадресовані до комунального підрозділу міської ради, звідки мені ретельно надходили юридично обґрунтовані відповіді про те, що допомогти мені в полагодженні даху будинку підстав немає. При випадкових зустрічах з мером Марцінківим на вулиці я розповідав про цю проблему, й мер порадив мені подати заяву про надання мені матеріальної допомоги на полагодження даху, що я й зробив.
Це передостаннє звернення, котре я віддав мерові Марцінківу особисто в руки під час прийому ще на початку травня кудись щезло. Й коли я декілька разів (останній раз – в липні) приходив до відділу звернень з метою дізнатися про результат цього звернення, працівниці цього відділу спершу в якості відповіді намагались надати мені копії відповідей на попередні звернення (де мені було відмовлено), а коли я став наполягати, що йдеться за ІНШЕ звернення, в якому я прошу не ВІДРЕМОНТУВАТИ, а надати матеріальну допомогу, то працівниці вказаного відділу пообіцяли мені зателефонувати після з’ясування мого запиту.
Врешті, за тиждень по тому, до мене зателефонувала працівниця відділу звернень і пояснила, що моя заява була написана в невірному форматі й що в цьому випадку мені слід подати заяву на допомогу на лікування, але для цього спершу слід отримати висновок ЛКК поліклініки за місцем проживання, що я й зробив. За тиждень проходження всіх медоглядів, ЛКК поліклініки №4 підтвердило, що я, будучи інвалідом вже 11 років поспіль справді потребую щомісячного придбання ліків у сумі не менш як 1.048 грн. З цим висновком я прийшов у відділ звернень, всі матеріали було передано до департаменту соціальної політики, за тиждень мені зателефонували й запросили прийти для з’ясування ще декотрих деталей. Після завершення цієї процедури мене повідомили, що відтепер мені треба чекати результату.
30 серпня мені надійшло поштове повідомлення про надходження поштового переказу (одноразової допомоги) в розмірі 100 грн.
Це – остаточний результат всіх моїх майже річних зусиль виклопотати допомогу для подолання вже не проблеми, а справжньої біди, котра трапилась зі мною.
Як результат в стелі утворилася ВЕЛЕТЕНСЬКА ДІРА, ЗНАДВОРУ ТЕКЛА ВОДА, ДУВ ВІТЕР …
Не знаю, чи варто оприлюднювати фото (відео) з розповіддю про те, як чуйно й (головно!) оперативно відгукнулася влада міста на мою біду.
Мені особисто цього не потрібно.
Я не потребую вишукувати винуватців бюрократичної тяганини, бо стовідсотково впевнений, що на все, як завше, знайдуться юридично обґрунтовані «красиві» відповіді.
Але ж, ще на початку виникнення цієї біди, я переконливо пояснював, що ДОПОКИ НЕ ВПАЛА СТЕЛЯ, треба було ПРОСТО ВИЛІЗТИ НА ДАХ І ПРИБИТИ ЧОТИРИ ЛИСТИ ШИФЕРУ, ЯКИЙ Я ВІД ПОЧАТКУ ПРИДБАВ!
Звісно, причини об’єктивні: будинок старий, погодні умови…
Та є ще й суб’єктивні: я ПОВІРИВ, ЩО МЕНІ ДОПОМОЖЕ МІСЬКА ВЛАДА, тому й чекав.
Щодо допомоги в розмірі 100 грн., то хочу за неї подякувати, бо тепер, отримавши її, я не те що ліків не зможу придбати й дах полатати, то ж, як і обіцяв, хочу її повернути.
А ЩО БУЛО ДАЛІ?
А далі я зробив те, чого не збирався робити взагалі – написав електронне звернення до народного депутата Олександра Шевченка.
Чому не хотів цього робити відразу? Тому, що достеменно знаю, яку велику роботу здійснює Благодійний фонд Олександра Шевченка “Новий Івано-Франківськ”, починаючи з оздоровлення дітей, реабілітації воїнів АТО й ще безліч всіляких добрих справ, тож мені мої проблеми здалися надто мізерними в порівнянні з цим.
Та після мого звернення до мене того ж дня зателефонували, а відтак – наступного дня приїхали представники фонду, щоби вивчити (відзняти на відео) катастрофічний стан, в якому опинився мій будинок. На відміну від міських посадовців (чиїми посадові обов’язки це безпосередньо передбачено), працівниками Благодійного фонду буквально в лічені дні було складено кошторис на виконання робіт та придбання матеріалів для ремонту не лише даху а й зруйнованої частину будинку. Відтак – мені було виділено кошти в сумі п’ять тисяч гривен, за які й було придбано необхідні матеріали та розпочато роботи по реконструкції даху й стелі мого будинку.
Шкода, що розпочалися роботи трохи пізно – завадили несприятливі погодні умови, та головно – вдалося ізолювати дах і стелю, встановити опірну балку на розі фасаду й, таким чином – врятувати будинок від остаточного руйнування. На часі ремонтні роботи ще тривають.
А ТЕПЕР – МОРАЛЬ ЧИ, РАДШЕ, ВИСНОВОК.
Найпереше – я не прибрехав у цій історії жодної крапки чи коми.
Друге – головне – мене ПОЧУЛИ, та, на жаль, не ті, хто ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ це робити…
Бо тим, хто зобов’язаний, вочевидь легше порозвішувати по цілому місту різнокольорові біл-борди: «МИ ЗРОБИЛИ…» ніж за вартість половини одного такого біл-борда таки ПОЧУТИ мешканця міста, інваліда, який волає про допомогу. В мене дах поїхав, буквально, та, на щастя, добрі й чесні люди допомогли мені полатати ті злощасні діри.
А чи вдасться полатати діри в совісті міських очільників, в яких ДАХ ПОЇХАВ від відчуття владоможної ейфорії?
інвалід, член НСЖУ Ігор Кубик
