«Версії» започатковують серію розповідей про будинки Івано-Франківська, без яких неможливо собі уявити Станіславів історичний та місто сьогоднішнє.
Одним з таких будинків є двоповерхова кам’яниця за адресою – вулиця Шевченка, 22-24. Власне – це один будинок п-подібної форми на два під’їзди. Зовні може здаватися, що дві секції будинку симетричні, але це не так. За спільним фасадом в кожному з під’їздів цілком різні сходові марші, різне планування помешкань та підвальних приміщень.
Будинок було зведено ще за Австро-Угорщини, в 1900 році, графом Войцехом Дідушицьким (1848-1909), який був найбільшим землевласником в Єзуполі, де мав родову резиденцію. Втім, жити в новозбудованому будинку граф не збирався – це був звичайний прибутковий будинок, в якому квартири здавалися. До послуг винаймачів до одного з крил будинку була добудована кузня, до іншого конюшня. Серед двору був колодязь, який зберігся до наших днів (наразі, накритий бетонною плитою).
Ліву частину будинку (більш вишукану, з мармуровими сходами) винаймали чотири родини. Серед них і єврейський підприємець Герман Адлерсберг, котрий в 1906 році викупив в графа Дідушицького всю кам’яницю.
http://versii.if.ua/wp-content/uploads/2017/03/1-131-200×133.jpg 200w, http://versii.if.ua/wp-content/uploads/2017/03/1-131-300×199.jpg 300w” sizes=”(max-width: 607px) 100vw, 607px”>
Будинок пережив Першу світову війну, війну за незалежність, коли Станіславів навіть трішки побув столицею ЗУНР, польську окупацію, першу радянську окупацію, Другу світову війну і німецьку окупацію. А потім прийшла друга радянська окупація, котра, можна сказати, й стала для будинку фатальною (але про це згодом).
В будинку мінялися пожильці, окрім однієї особи, котру всі називали пані Єва. Казали, що вона була покоївкою ще в Адлерсберга. Майже все життя прожила вона в невеличкій комірчині між першим та другим поверхами, куди в 70-х бігали діти з усіх сусідніх дворів та зі школи №8, що була на сусідній вулиці Першотравневій (тепер вул. Гординського), бо пані Єва приторговувала соняшниковим насінням. Пані Єва була невеличкуого зросту, тримала собаку Муху, кілька котів та курила сигарети без фільтру. Лише в 1980 році вона переїхала в більше помешкання на першому поверсі, яке звільнилося. Померла пані Єва в середині 80-х.
Втім, про будинок. Будівля стійко трималася (витримуючи певні внутрішні перебудови та технічні вдосконалення) до 1968 року. Саме того року міською владою було вирішено провести капітальний ремонт будівлі. В поняття ремонту входила й заміна водогону та каналізації. Але робітники не надто переймалися, щоб зробити все як слід і з двох квартир другого поверху будинку № 24 водовідведення пустили просто під фундамент, «забувши» прєднати труби до каналізації.
Перші ознаки далися взнаки роки через два, коли мешканці будинку почали помічати вологість у підвалах, якої раніше не було. Тим більше, що в підвальних приміщеннях до капремонту 1968 року були помешкання. Спочатку була вологість, потім тріщини в стінах, грибок, просідання фундаменту. Влада залишалася глухою до будь-яких звернень мешканців будинку (це для тих, хто стверджує, що за совітів про будинки дбали).
До слова, в середині 70-х кам’яниця втратила ще одну свою красиву ознаку – ковану огорожу перед фасадом. Для чого її зрізали і за чиєї ініціативи, залишилося невідомим.
Та частина будинку, котра має № 22 від сумнозвісного капремонту постраждала менше, але, з огляду на те, що і №24, і №22 є фактично одним будинком, просідання фундаменту однієї частини, звісно ж відбивається на іншій.
Вже за Незалежної України, на початку 90-х, коли будинок перекосило досить таки помітно, була здійснена спроба ремонту. Те, що це була лише спроба, а не повноцінний ремонт, свідчить той факт, що будинок продовжує просідати. Бетон, який було виділено на укріплення фундаменту успішно вкрали, когось навіть за це було покарано (здається навіть ув’язнено).
Але від цього покарання фундамент, звісно, міцнішим не став. Тоді ж на будинку №24 була знищена стара система ринв (тоді ж остаточно зникла балюстрада на даху над фасадом). Тепер, за сильної зливи, вода просто йде через верх даху, тече по стінах, що, звичайно ж, не додає будинку міцності. Будинок продовжує перекошувати, двері в помешканнях вже ледве відчиняються.
Наразі пам’ятка архутектури продовжує руйнуватися. Керівник відділу охорони культурної спадщини при Департаменті архітектури Івано-Франківська Володимир Ідак про проблему знає і навіть приходив фотографував тріщини на фасаді, на стелі, потріскані мармурові сході. За його словами, на даний час будинок не включений в жодний план виконкому з реставрації пам’яток архітектури, але запевнив, що буде ставити питання ремонту будівлі перед міською владою, хоча будинок і знятий з балансу.
Архітектор Ігор Панчишин переконаний, що потрібно спонукати міську владу реставровувати пам’ятки, а не перекладати цю відповідальність на громадян.
«Що мешканці будинку знають про реставрацію? Це ж величезний кошторис. Звичайно, якщо будинок знятий з балансу міста, тоді (згідно Закону) памятку мешканці повині реставровувати виключно за свій рахунок. Єдиний спосіб залучити державу – укласти “Охоронний договір” і почати щось робити. Але виключно згідно Реставраційних норм. І брати участь в конкурсах на міські гранти».
Втім, доки не розроблені всі процедури, доки не напрацьовани механізми, не виграні гранти, будинок продовжує руйнуватися. Напевно це комусь вигідно, бо як сказав про цю кам’яницю на вулиці Шевченка один забудовник: «Шкода, що це пам’ятка архітектури. А то б знесли й збудували щось нормальне».
На даний час в будинку в одній з квартир проживає почесний громадянин Івано-Франківська, ветеран дивізії «Галичина» Михайло Мулик, якому в жовтні цього року має виповнитися 97 років.
