Україні держава поки що більше фасад і імітація: інституції й державні органи буксують і не здатні задовольнити суспільні запити. Щоб не буксували – потрібно “підмазати”: корупція залишається ефективним інструментом вирішення проблем і реалізації інтересів. Ефективнішим, ніж легальні процедури.
Корупція – це не якісь винятки, відступи і порушення правил. Навпаки, це неписані правила, які сильніші за писані закони. Це устрій, який тримається не на інституціях, а на групах, кланах і прізвищах.
В Україні ж немає Генпрокуратури – є Юрій Луценко, немає Національної поліції – є Арсеній Аваков, немає Верховної Ради – є кілька олігархів, які мають слухняні фракції, немає муніципалітетів – є Садовий, Надал, Марцінків… для яких інтереси рідних бізнес-політичних вищі від інтересів громад.
Так влаштована наша держава, і цей корупційний устрій не зламали навіть революції, не похитнула війна: змінилися лише прізвища його контролерів, та й то не всюди.
От наприклад.
Найпростішою базовою формою корупції є хабар. Уже народження дитини, нового громадянина України, супроводжується хабарем. А далі все по вкатаній колії: хабар в дитячому садку, школі, університеті… аж до цвинтаря. Так формується життєвий шлях українця. Так виросли цілі покоління українців. І також те покоління, яке зробило дві революції, відчуло не на словах, що таке війна, але не в змозі побудувати ефективну некорупційну державу.
Звичка – друга натура, а корупція – це вже звичка. І кинути її важче, ніж курцю курити. Більшість людей щодня підживлюють систему корупції, навіть усвідомлюючи цього.
– Йдуть в лікарню і несуть хабар, а потім їдуть на Майдан боротися з корупціонерами.
– Бачать по телебаченню Насірова і готові його ненавидіти, але збирають гроші на заставу для голови сільської ради, якого зловили на хабарі.
– Йдуть на вибори, продають свій голос за 200 грн., голосуючи за корупціонера, а потім нарікають, що хтось обкрадає державу.
Така наша шизофренічна реальність. Діагноз, який український народ не готовий визнати. І от недавній Насіров – це яскравий симптом цього діагнозу, відкрита форма захворювання цілої держави.
Простішу форму “синдрому Насірова” можна спостерігати в мера Франківська Руслана Марцінківа. Збудник “хвороби” інший, але недуга та сама: імітація жертви, зневага до інституції судочинства і процедури, маніпуляції з довідками, спектаклі перед журналістами, фіктивні відрядження. Ну чим не Насіров, чим кращий? Багато франківців скаже: та він же наш, він хоч щось робить. Погоджуюсь, ми часто не готові визнати те, що зачіпає нас. Не віримо, що наш “патріотичний” мер міг таким заразитися.
Нещодавно такі ж ознаки “діагнозу Насірова” спостерігалися і в однопартійців мера, депутатів Івано-Франківської міської ради Синишина Віктора і Скиданчука Василя, які місяцями не з’являлися в суди, попри те суд таки визнав їх винними. Що зробив мер з своїми політичними побратимами, замість того, щоб “полікувати” їх, дати об’єктивну політичну оцінку? Руслан Марцінків дав їм нові посади. Чому б ні? Професіонали. Вміють маніпулювати, підживлюють корупційний устрій держави, таким у нас зелене світло.
“Насіровщина” – це наша загальна хвороба. З нею боротися важче, ніж навіть з режимом Януковича, бо мало вийти на Майдан. Треба вбити вірус “Насірова” майже в кожному українцеві. Провести вакцинацію, яка може бути дуже болючою. Тільки тоді виросте суспільство з імунітетом від цієї хвороби. Нескоро, дуже важко, без гарантій на успіх. Але треба.
