Ці люди найкраще пам’ятають Івано-Франківськ:його територію, події та традиції міста, людей і настрої у повітрі. Саме старожили міста знають всі таємниці, зміни та проблеми, пам’ятають незвідані для нас історичні події, які були для них буденним життям.
Ми зустрілися із декількома найстаршими жителями Івано-Франківська для того, щоб згадати як було. Темою зустрічі стали спогади, порівняння міста сьогодні та у часи молодості старожил. Мирослава Радловська, Марта Малкош та Михайло Юркевич згадали, яким було місто за їхньої молодості, яких змін зазнало та поділилися своїми враженнями від сучасного світу, також розповіли про своє ставлення до активного впровадження в життя сучасних технологій.
Спочатку ми завітали у дім Мирослави Радловської.
Франківчанка Мирослава Радловська народилася 9 листопада 1925-го року. Жінка у Станиславові належала до підпільного пластового дівочого гуртка, що діяв при «Рідній школі» у 1930-х роках, а потім, за часів німецької окупації була учасницею таборів Виховних спільнот української молоді (ВСУМ). Під цією конспіративною назвою – ВСУМ – “Пласт” діяв в часи Другої світової війни. Мирослава була наймолодшою – п’ятою дитиною у родині Литвиновичів. Двоє її старших братів і двоє сестер були в легальному “Пласті” у Станиславові, а також бійцями – ОУН та дивізії «Галичина».
Мирослава Радловська у свій 91-ий рік чудово пам’ятає юнацькі роки та події у країні, цікаво і аналітично говорить про життя. Жінка щодня слухає радіо, обговорює та аналізує почуту інформацію. Спробувати подискутувати з пані Мирославою не так вже і просто, адже жінка дуже обізнана і вважає, що сьогодні бракне першокласних фахівців у будь-яких галузях, мовляв, раніше такого не було.
Івано-Франківськ тоді і зараз
«У місті змінилась атмосфера та загальний стан. Зміни надзвичайно великі. Франківськ був тихим, спокійним провінційним містом. Тут відчувалась добра спільнота. Кожен, чи то інтелігент, чи робітник вважав за свій обов’язок відвідати святкові вечори, вистави чи інші заходи.
У деякому значенні місто змінилося на краще, у дечому – навпаки. Місто більше європеїзувалося, стало сприятливим для життя. Зникла дріб’язковість. З тихого та спокійного осередку, місто стало дуже рухливим та розбудованим. З одного боку це корисно, оскільки розвивається підприємницька діяльність, а з іншого – зникло відчуття спокою, врівноваженості. Місто тепер не до впізнавання з тим, що було. Воно було таке затишне, таке зелене, всюди були дерева, сад, подвір’я. Зараз же, на кожному шматку землі – багатоповерхівка. Але я розумію, що життя йде вперед, воно не може залишатися на місці.
Я пам’ятаю міжвоєнні часи. Життя при Польщі було важким. Наша молодь і люди середнього віку не мали державної праці. Зате розвивалися кооперативні підприємства. Якось люди давали собі раду, щоб вижити у тих важких обставинах. Різниця між українцем і поляком відчувалась у атмосфері.
Поляки мали державну перевагу. Вони намагалися нас якомога більше утискати та принижувати і не давали можливості розвиватися. Від самого початку, як прийшла польська влада, були арешти, обмеження у правах, знущання, приниження. Згодом, це відношення врівноважувалося, люди знаходили розуміння. Потім знову… 30-ті роки: фальсифікації, заборона “Пласту”, заборона наших товариств, переслідування мови на кожному кроці, заборони дозволу на наші заходи».
Дозвілля
«Ще у шкільні роки кожна дільниця (Княгинин, Гірка, Новий світ) міста мала свої розваги. Здебільшого, всі гуртувалися біля Церкви, там були організовані дитячі садочки. Була українська Народна школа імені Маркіяна Шашкевича та Школа сестер Василіянок. Я відвідувала школу імені Маркіяна Шашкевича, де працювали чудові вчителі: заслужена пластунка Галина Аксентій, батько Ірини Вільде – Дмитро Макогон, директором школи був Пєліх. Відвідували школу діти із довколишніх сіл. У школі були кооперативи, нас привчали до самостійного життя. У школі були вистави до святкування Дня святого Миколая, до Шевченкових роковин, були костюмовані бали. Для дітей це була подія, оскільки завчасно готували костюми.
Після шостого класу ми здавали іспити до вступу у гімназію. Кожен гімназійний колектив мав різні гуртки відповідно навчальних дисциплін. Організацією роботи гуртків займалися вчителі. Був дуже цікавий літературний гурток, який провадив професор Володимир Павлусевич. Він був поетом, перекладачем повістей, драм чи п’єс. Згодом гурток поділили на літературний та драматичний. Літературний гурток збирався раз на тиждень, у суботу після обіду. Після цього проводилися товариські ігри, також ми співали і декламували. Драматичний гурток готував вистави. Життя було інтенсивне. Ті вистави були на дуже професійному та доброму рівні, і це не тільки моїми дитячими очиськами, але й на основі рецензій та вражень. Відбувалися загальноміські заходи присвячені різним визначним датам. На всіх виставах завжди був аншлаг та порядок».
«Пласт»
«Після шостого класу на Пасічній відбувався пластовий табір. Все було дуже втаємниченим, оскільки проводився шпіонаж. Німці «Пласт» не узаконили. «Пласт» тоді був літнім відпочинковим табором. Внутрішньо жили пластовим життям, але офіційно – ні. Ми не здіймали стяг, не розводили вогонь. Таборове життя було цікавим, з екскурсіями, з виходами, з нічними тривогами. Ми імітували напад на табір, те, як йдемо у розвідку, нам потрібно було знайти ворога та знешкодити його. До того ж, почерпали теоретичні відомості. Пісні співали нейтральні, бо пластові не можна було. Вважалося, що весь час всюди є вуха та очі, які тільки чекають нагоди знищити нашу молодь».
Кіно.
«Ставили фільми старого голлівудського виробництва, також були німецькі фільми. Здебільшого кіно було дубльоване на польську мову. Пригадую, що німці у своїх стрічках дуже зневажливо показували полонених».
Про повернення полонених
«Пригадую собі, як українці звільнили полонених, котрі були піддані польській державі. Знаючи, про повернення полонених, які їдуть потягом додому, ми розуміли, що вони втомлені та голодні. Декілька раз мені доводилося разом з іншими жінками зустрічати цих хлопців на Залізничному двірці. Із села присилали бідони з молоком, яке ми кип’ятили. З колишнього ресторану, що біля вокзалу, працівники надавали посуд. Ми розливали тепле молоко у склянки. З пекарні привозили кільканадцять буханців гарного білого хліба. Ми його кроїли і ставили на таці. Вже на переході вестибюлю з перону до міста, стояли два столи, де з обох боків були склянки з молоком і таці з хлібом. Чоловіків було багато. Вони приходили і пригощались. Ми швиденько мили склянки і знову наливали теплого молока, щоб всім вистачило. Праця була організована на підтримку полонених»
Утиски
«Це був початок. Німців ще в місті не було. Першими приїхали на «роверах» мадяри. Вони не знали, що робити, не знали як ставитися до нашої держави. Вже коли прийшли, був наказ до керівництва ОУН, щоб відкликати проголошення. Через те, що не відкликали – всіх діячів посадили до тюрми. Почалися арешти. Спочатку ще не було страт та розстрілів, були тільки арешти.
Коли вже прийшли німці, до галицьких українців ставлення було ще досить нормальне, навіть було відкрито українську гімназію. Вже тоді почали організовуватися наші підпілля. Я не пригадую жодних розваг у гімназії за німців. Хіба концерти на честь видатних діячів літератури та мистецтва. На концертах бували провокації. Якось, під час прем’єри вистави Ярослава Барнича «Шаріка» підкинули зброю під сидіння. Виставу було зірвано. Особиста ревізія та арешти. Багато наших учнів гімназії було арештовано, далі суд та прилюдні розстріли.
У 7 класі ми пережили втрату товариша. Його спіймали в театрі. Він був учнем, але вже був зв’язаним з підпіллям. На нього хтось доніс. Кримінальна поліція Польщі багато нам нашкодила. Поляки вважали українців ворогами.
Коли вже було видно, що німці програють, гімназія повинна була або ліквідуватися, або тікати на Захід. 8 лютого для нас організували державні випускні іспити. Нашою випускною трапезою став роздобутий чай та розмови».
Майбутнє Івано-Франківська
«По своїй натурі я великий оптиміст. Завжди вірю, що попри всі негаразди, майбутнє нашого народу має бути врешті-решт світлим та мирним. Я вже напевно того не побачу, але я в це вірю. Теперішня молодь не знає того страху – жити у Радянському Союзі, коли людина боялася подивитися на когось, потрібно було завжди керувати своєю мімікою. Велике щастя, що ми визволилися від невільного становища, це найбільше досягнення. Покоління, яке народилося у вільній Україні, незважаючи на те, що вона не така і вільна зараз, проте вони не мають того страху. Вони повинні вільно розвивати свої здібності, можуть говорити те, що їм хочеться, можуть вчити свою історію, вільно виховуватися у пластових колективах. Нове покоління дасть нові кадри, нову справжню еліту, котра буде ідейна і працюватиме для добра нації. Думаю, що наше місто стане центром туристичного осередку, якщо бізнесмени все не знищать.
Вважаю, що наша головна біда у тому, що ми не маємо на правду добрих професіоналів. У нас є багато патріотів, любителів, але замало фахівців у кожній професії. З радіо я часто чую, що людина, котра говорить про історичні події та людей, досконало не знає теми про яку говорить, тому може бовкнути нісенітницю».
Марта Малкош народились 24 квітня 1926 року у селі Дора (зараз Яремче). Невдовзі пані Марті виповниться 91 рік. Марта Малкош народилась у багатодітній сім’ї священика. «Коли мені виповнився один рік, мій батько дістав парох в Угорниках та Микитинцях, близько Станислава. Відтоді я росла в Угорниках». Багатодітна сім’я о. Михайла Ганушевського, пароха с. Угорники, була дуже патріотичною. Пані Марта у юному віці разом з батьками була депортована в Хабаровський край, де їй вдалося заробляти собі на життя шиючи одяг. Повернувшись у рідний край, разом з чоловіком, ветераном Дивізії «Галичина» Володимиром Малкошем стала активною учасницею національного відродження, торуючи шлях України до незалежності.
Дитинство
«Вдома нас було дев’ятеро дітей: чотири доньки та п’ятеро хлоп’ят. Коли я підросла, ходила до школи в Угорниках, а пізніше ми із сестрою перейшли до школи сестер Василіянок у Станиславові. Ми мали бричку і коня, так і їздили до міста. Старші ходили до гімназії. Батьки нас виховували у релігійному та патріотичному дусі. Наші батьки були дуже добрими, вони ніколи нас не ображали, були лагідними. Всіх нас навчали любити один одного, любити Бога та Україну. Виховували дітей патріотами своєї Батьківщини. Мій батько був великим патріотом, був церковним і громадським діячем. Тато опікувався «Пластом». Мої старші брати також були пластунами.
Завжди відвідували Читання. Тоді називалась «Читання», а зараз Народний дім. Там були гарні вистави, українські концерти. Мої брати та сестра брали участь у головних ролях. Брати також виросли запеклими патріотами. Мирона та Богдана навіть кілька разів арештували поляки за прояви патріотизму. Проте, коли їх випускали вони продовжували ходити у гори з українським прапором.
Ще коли мене не було на світі, коли моя сім’я жила у Дорі, туди з’їжджалися пластуни. Вони ходили на прогулянку в гори, а ночували в нашому домі. Моя мати та сестра ліпили вареники, готували для них смачну вечерю. Був такий випадок: у читальні відбувався якийсь захід, і туди потрібно було фортепіано, а у нашому домі якраз воно було, тому мали доставити його до Читальні. То хлопці-пластуни на руках несли фортепіано від нашого дому до Читальні, а найцікавіше те, що у той час за фортепіано сидів Шухевич і грав. Так, саме в той момент, коли його несли на руках. Це було надзвичайне видовище, велика подія у селі.
Я не закінчила ніякого Інституту, тільки господарську школу українською мовою. Навчання було за німців. Мені пощастило, що я поступила до тієї школи, оскільки директором була наша колишня монахиня. Дуже багато дівчат мали можливість поїхати до Німеччини на роботу. В школі навчалися два роки. Були такі відділи: господарський та господинський. Я навчалася на господинському. Там ми готували їсти, накривали гарні святкові столи. У той час був великий голод, так що я завжди додому приносила шматочок якогось торта».
Вічна молодість
«Для того, щоб залишатися молодим завжди повинна бути добра думка. Не потрібно думати позитивно, а що буде краще. Хочеться вірити, що Господь Бог та Мати Божа нам допоможуть з розв’язанням цієї війни, щоб наші люди не гинули. Не треба падати духом, треба багато молитися, тоді все буде добре».
Захоплення
«Я дуже любила шити, що мені дуже допомогло у Хабаровському краю на виселенні. Я шила для людей, могла заробити на цьому гроші. Туди я взяла з собою маленьку ручну машинку. Це захоплення мені прищепила моя мама»
Ставлення до сучасних технологій
«Мені це дуже подобається, я і сама маю мобільний телефон, правда звичайний. Мені радісно, що люди зуміли таке винайти. Сучасний телефон – це взагалі чудо, можна й робити фотографії і по «Скайпу» говорити. Саме завдяки цьому я можу спілкуватися із своєю сестрою та її дітьми, котрі живуть в Америці».
Майбутнє Івано-Франківська
«Я бачу, що наш мер багато чого доброго зробив для Івано-Франківська. Йдучи тротуарами та вулицями помічається зміна».
Михайло Юркевич народився 6 квітня 1924 року. Заслужений лікар України, нагороджений орденом України другого і третього степеня. Чоловік 58 років віддав медицині. Після закінчення навчання, рік пропрацював на периферії дільничної лікарні у селі Залуч. З 1953-го по 2010-ий роки – працював в Облонкодиспансері хірургом. Зараз пан Михайло на пенсії, але не залишається осторонь громадського життя. Михайло Юркевич – член «Просвіти», член клубу інтелігенції, також займається просвітницькою роботою. Проживає із внуками та маленькими правнуками. Має низку надбань: професійні нагороди, багату бібліотеку та унікальні родинні картини. У домі доглядає за декількома тваринками – шиншилами.
Професія
«Фактично, я був першим завідувачем хірургічного відділення Онкодиспансера, оскільки він був створений у 1947-му році. Тоді було тільки гінекологічне відділення, а хірургічного ще не було. Вже у 53 роки я був першим завідувачем хірургічного відділення».
Сім’я
«Одружений. Моя дружина Стефанія – кандидат медичних наук, пропрацювала 36 років асистентом кафедри «Госпітальної терапії». Померла у 2008 році. Разом ми прожили 57 років. Я маю дітей. Моя дочка 1954-го року народження, лікар-гастроентеролог. Померла у 60 років від раку молочної залози. Ви знаєте, це такий парадокс: я прооперував дуже багато жінок із раком молочної залози, а моя дочка помирає від раку молочної залози. Син – Євген, 1957-го року народження, він хірург вищої категорії, пропрацював в Онкодиспансері. Помирає 29 лютого 2016 року від захворювання крові. Знову іронія: моя дружина лікувала захворювання крові. Це дуже страшно за два роки поховати двох дітей. Багато пацієнтів, яких я оперував, живуть довго після операції, а от мої діти померли. Маю внуків від сина. Мій онук Богдан навчається на четвертому курсі Медичної академії, а внучка на третьому курсі. Невістка – педіатр. Від дочки також маю двох онуків: Оксана, їй 29 років, вона дерматолог-косметолог, а внук – програміст».
Медицина «тоді» і зараз.
«Хочу сказати, що це колосальна різниця. Коли я тільки починав, все було безкоштовно. Якщо поступив хворий, то все було за рахунок держави. На превеликий жаль, зараз медицина не вартісна. На роботу влаштовуються за гроші, не дивлячись на те, чи є відповідна кваліфікація лікаря. Зараз здійснюють багато реформ, але позитивних результатів я не бачу. У нас дуже багато мудрих людей, але на відповідальні посади обирають не тих.
Сучасні захворювання часто зумовлюються поганою екологією. З водою ми споживаємо дуже багато шкідливих речовин. Сьогодні середній вік чоловіків становить 62 роки, а жінок – 64. Критичний час для чоловіка – це пережити 60 років. Про це дійсно говорить статистика. Якщо переживають 60 років, то вже живуть довго».
Навчання
«Я ходив у гімназію ще за Польщі, тоді життя було патріотичне. Якийсь час я також був в УПА. Проте, через те, що був дуже худим, мав дефіцит у вазі, мене легалізували. Проте, склалось так, що документально вважалося, що я був у Німеччині. Тоді я став головним лікарем і передавав хлопцям у Німеччину потрібні препарати».
Сучасна влада
«Мене обурює ситуація із нахабним обкраданням держави. Не вкладається в голові скільки ж можна красти. Хіба ті кишені бездонні? Ситуацію може змінити Президент та Верховна Рада, але я не кажу про конкретних людей, кажу про посаду та повноваження! Ситуація в Івано-Франківську далеко не втекла. Щодня доводиться читати, як наші депутати крадуть з бюджету великі суми. Це дуже сумна ситуація. Шкода, що ті хлопці на війні вмирають через це».
Сучасні технології
«Вважаю, що все це негативно впливає на людину. Ті, хто користується мобільними телефонами, довго сидить за комп’ютером, через кожні дві години повинен перепочивати. З одного боку я осуджую теперішнє життя, але з іншого – ні, оскільки коли потрібна будь-яка інформація, її можна роздобути будь-коли».
Навчились робити фото та вправлятися із сенсорними рухами.
Захоплення
«Ми з дружиною захоплювалися мистецтвом. Дружина і дочка любили вишивки та писанки. Все робили вручну. У мене є дуже багато картин: картини, які подарували мені пацієнти, а також родинні полотна».
Лікар
«Я жодного разу не сказав своєму пацієнту «дай». А зараз від того бідного пацієнта витискають до останнього. На жаль, лікарі самі плямують собі авторитет. Навіть не знаю чи зізнаватись зараз на вулиці, що я лікар, оскільки уявлення про професію вже інше. Така тепер медицина».
Майбутнє Івано-Франківська.
«Для початку потрібно змінити владу. Колись, ще до війни, голова міста називався “бурміщ”, його обирали обов’язково зі своїх. А сьогодні маємо практику іншу – до української влади запрошують іноземців».
