Здається, лише вчора батальйон територіальної оборони «Прикарпаття» повернувся з АТО додому. Та вже сьогодні вранці вояки знову повернулисяся в Делятин, де командування вирішить їх подальшу долю – відправити на війну у нинішньому складі чи доукомплектувати ними інші частини.
Після повернення бійців додому, їх називали по-різному. Рідні та друзі вважають їх героями, військове керівництво – дезертирами. Та правдою залишається одне – ці люди пережили справжнє пекло.
Журналістам видання «Франківчани» вдалось поспілкуватись із кількома солдатами батальйону.
Франківчани: Розкажіть, як Ви дістались місця призначення на Сході і в якій ситуації опинились?
Олег , боєць 5-го батальйону: Ми приїхали туди приблизно о 3 ночі. Зупинились по суті посеред поля і нам сказали: Хлопці, тут буде ваш пост. От так посеред чистого поля, уявляєш? Ніяких тобі бетонних блоків чи мішків з піском. Хлопці «шугались» кожної машини, що їхала по дорозі. До ранку ми так-сяк пересиділи, і тоді почали якось окопуватись. Згодом нам на допомогу прийшов місцевий фермер з трактором, помагав нам будувати бліндажі.
Франківчани: Військове керівництво в області заявляло, що відправило вам на допомогу бронетехніку…
Олег: Та яка там бронетехніка?! Ми приїхали туди на шкільних автобусах та вантажівках. Був ще один мій БРДМ 68-го року виробництва, з кулеметом, і той згорів. Мене прокурор потім питав, де кулемет з машини. А я що, його в кишені сховав?!
Франківчани: А як же той БТР, який Вам подарував підприємець з Прикарпаття?
Олег: Він був без зброї, просто бляшанка. Цей БТР потім був знищений разом з іншою технікою…
Франківчани: Розкажіть чим ви займались там, які перед Вами стояли завдання?
Олег: По приїзді на пункт призначення, нас поділили на кілька груп і розкидали по шести блок-постах. Переважно ми перевіряли машини. Така собі міліцейська функція. Одного разу нам дали завдання супроводжувати десантників. Ми до них приїхали на автобусах, а вони сидять на потужних БТРах, сміються і кажуть нам: «Ми, хлопці, краще без вас».
Франківчани: Як часто ви вступали в бої з бойовиками?
Олег: По-великому рахунку ми з ними так і не зустрічались. Лише одного разу, коли прочісували зеленку, я зробив кілька вистрілів. А так весь той боєкомплект, який мені видали в Делятині, я повернув. Зате нас постійно обстрілювали. Спочатку це були міномети, потім – гради, смерчі та урагани. Та ракета що ми привезли – це лише половина снаряду.
Читайте також: Чому прикарпатці не реагують на затримання комбата 5-го батальйону?
Франківчани: А якою була ситуація з екіпіруванням та провізією?
Андрій: Ну з цим, щоправда, проблем не було. Думаю, відсотків 90 батальйону мали при собі бронежилет та каску. Води та їжі теж було вдосталь – все це заслуга волонтерів та місцевого населення. Водою ми навіть ділились з іншими частинами.
Франківчани: А як до Вас ставилось місцеве населення?
Ігор: По-різному бувало. Були такі, які щиро допомогали, а були такі, які тільки й чекали, щоб якось нам нашкодити. Серед місцевих був фермер, який нам постійно допомагав – то їжі якоїсь привезе, то допоможе трактором бліндажі рити. Але на наступний день після відступу, ми дізнались, що його розстріляли сепаратисти… Нас тоді мало не по всіх хатах шукали.
Франківчани: Розкажіть про свій відступ, як це відбувалось?
Олег: Тоді на нашому блок-пості десь дня зо три не було ніякого зв’язку. Нас постійно обстрілювали з важкої артилерії. Згоріло все – одяг, техніка. Тоді ми вирішили відступити. Всі групи з батальйону зустрілись лише в Запорізькій області.
Франківчани: Ви можете щось розповісти про зустріч із спецпризначенцями? Правда, що ваші гранатомети були трофейними?
Олег: В Запорізькій області нас зупинив прокурор та командувач сухопутних військ. Вони вимагали від нас здати зброю. Ми не хотіли. Якби здали зброю в Запоріжжі, а не в Делятині, де нам її видали, нас би об’явили дезертирами. Щодо гранатометів, то вони були нашими, їх також видали в частині. Це напевне єдине важке озброєння, що у нас було. Ми домовились з керівництвом, що віддамо гранатомети і рушили далі.
Андрій: Ви розумієте, в Делятині нам казали, що наше завдання – перебувати на третій лінії оборони (кордон Запорізько та Луганської областей – ред.), а на справі ми перебували в нульовій зоні – біля кордону. В росіян ми були як на долоні. В останні дні ми назвали наш батальйон «Батальйоном сурікатів». Сиділи лише в бліндажах – обстріли відбувались постійно. Ми навіть не бачили ворога, щоб хоч якось йому відповісти. Коли ми були неподалік 72-ої бригади, то вивозили їхніх поранених на автобусах! Там було море трупів, просто жахіття…
От, якби наша оборона будувалась в три лінії – перша це важка артилерія, друга – це бронетехніка, а за ними вже ми – от тоді я б охоче воював. А так виходить, що ми наче гарматне м’ясо.