Десятки громадських активістів прийшли на суд, щоб підтримати реабілітацію сотенного Мирослава Симчича.
Сьогодні у Косівському районному розпочався розгляд справи щодо реабілітації Мирослава Симчича під головуванням судді Гордій В.І.
Минулого разу судове засідання преенесли через те, що не з’явився прокурор.
Сьогодні у залі багато громадськості, яка прийшла підтримати реабілітацію сотенного.
Мирослав Симчич в дуже молодому віці отримав керівний досвід у лавах Березівсської сотні УПА. Найвідомішим є “Бій за Космач”, де завдяки військовому таланту молодого сотенного, упівці розбили армію Дергачова. Зрозуміло, що через подібну діяльність для радянської влади Симчич був особливо небезпечним злочинцем.
Сьогодні, на 26 році Незалежності він і досі не реабілітований, за “злочини” вчинені протии радянської системи
Для довідки (за матеріалами Вікіпедії):
Мирослав Симчич – був засуджений 1949 року Івано-Франківським Військовим трибуналом за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками. Згодом повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні». 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими «нововиявленими обставинами». Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував ув одиночній камері, навіть «справедливе» радянське правосуддя не змогло довести жодних «нововиявлених злочинів». Аби не звільняти запеклого ворога радянської влади, у грудні 1969 Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956. Верховний Суд СРСР своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953 (кінець терміну 30 січня 1982).
1976 Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація табору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо «в’язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення» (тобто, відмовився засудити свою участь в УПА та співпрацювати з КДБ).
1979 року Мирослав Симчич подав заяву в МҐБ і в КДБ з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в’язні, або до Запорізької області (його сім’я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров’ям умови надто тяжкі, і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською. Після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: «Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями».
У листопаді 1980 у Мирослава Симчича знайшли листівки західного виробництва на релігійну тематику. 16 грудня 1980 його кинули на 15 діб до ШІЗО «за невиконання плану». З цього приводу політв’язень Валерій Марченко надіслав телеграму прокуророві УРСР Глуху з пропозицією притягти до відповідальності начальника ВТУ 310/88 Запорізької області Григоренка.
22 січня 1982 в Запоріжжі в помешканні дружини Мирослава Симчича за її відсутності був проведений таємний обшук. Упродовж півтори години невідомі щось робили в квартирі. Міліція, яку викликали сусіди, відмовилася вживати будь-яких заходів.
1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР на 2,5 років таборів «за наклепи на радянський державний і суспільний лад».
Звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні.
Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця.
У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам’ятник.
