Сектор комунікація поліції Івано-Франківщини, розпочав серію матеріалів, про учасників АТО, під назвою: “В обіймах війни”.
Він чомусь відчував, що загине. Спочатку напророчив, що буде війна. Потім обмовився дружині телефоном, що не побачить, як син зробить перший крок. Завжди усміхнений і душа компанії, але водночас сильний і відповідальний. Таким Володимира Лисенчука запам’ятали рідні і друзі. Боєць добре знав, що таке небезпека. Розумів, коли ще міліціонером ставав. Відчув, що не доживе до тридцять. За сином, чоловіком і батьком досі сумують рідні. Їм так бракує Володі. Особливо, коли свято у дітей, а татка нема…
Володимир Лисенчук – міліціонер спеціальної роти міліції, прапорщик міліції. В зону АТО 29-річний боєць вирушив 3 квітня 2014 року. Загинув 29 травня 2014 року під час катастрофи гелікоптера Мі-8МТ Національної гвардії України, який збили терористи поблизу Слов’янська. 1 червня в Івано-Франківську прощались із загиблими правоохоронцями. 2 червня Володимира Лисенчука поховали на кладовищі рідного села. Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).
26 травня 2015 року на будівлі Коломийського професійного ліцею урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь Володимира Лисенчука.
У прикарпатця залишились батьки, брат, дружина, і на той час 6-річна донька та 7-місячний син.
Від танців до кохання
Володя народився в с. Лісний Хлібичин, що на Коломийщині. Там вчився і працював, допоки не зустрів кохану. Звели їх танці. Попри серйозну роботу і міцний характер Володя з дитинства любив танцювати. Не займався професійно, але в клубі був кращий. Хлопець працював патрульним у Коломиї. З друзями у вихідний поїхав до Франківська. Вони пішли на дискотеку. Саме там Володя побачив майбутню дружину. Він знав, що вона буде його. Світлана це навіть не догадувалася. Володя не насмілився підійти до дівчини. Подзвонив за тиждень на стаціонарний телефон і запропонував зустрітися. Сказав, що бачив її на дискотеці і вона полонила його серце. Студентка-першокурсниця погодилася, але це все для неї виглядало несерйозно. Володимир обрав місце і сказав, що сам підійде. Так і сталося. У той день вони мали про що поговорити. Володя довго не думав і запитав Світлану про спільне майбутнє. Цим ледь не налякав студентку. На наступному побаченні і Світлана зрозуміла, що це її доля. Вони закохалися. Якось Володя сказав: «А давай одружимося». Світлана довго не думала і відповіла взаємністю. За півтори роки пара розписалася, а за півроку – одружилася.
Жити вирішили у Франківську. На той час Володимир марив спецпідрозділом «Беркут». За деякий час перевівся з патрульної поліції у спецпідрозділ. Працював снайпером, бо влучно стріляв.
У подружжя народилася донечка. Коли дружина завагітніла нею, то Володя чекав сина. Дуже хотів «беркута». Коли Світлані лікарі сказали, що буде дівчинка, то жінка ще раз перепитала. Схвильована дружина по телефону сказала це Володі. У відповідь була пауза, а далі Володя поділився радістю і сказав, що син наступний. Після народження Діанки Володя геть забув про сина і не міг налюбуватися дочкою: так пестив і бавив малу. «Діанка – копія батька», – запевняє Світлана.
Тільки вихідні, Володя забирав дружину і дітей в село. Світлана допомагала мамі по хаті, а Володя брав Діанку і йшов на рибалку. Дружина каже, що саме там чоловік забувався і відчував спокій. Цю справу так любив з дитинства, що риба сама до вудочки плила.
«Рибаки сміялися, коли приходив Володя і казали, що треба змотувати вудочки, бо улову уже не буде. Завжди приносив додому рибу», – каже дружина.
До речі, донечка теж перейняла любов до риболовлі. Правда, тепер ходить з братом тата…
Мій рятівник
Світлана каже, що у неї був ідеальний чоловік у всіх сенсах слова. Його доброту і вміння допомагати не забудуть і друзі. Дружина каже, що тільки виникали труднощі, одразу приїздив Володя і вирішував проблему. Не важливо чи день, чи ніч. Пригадує випадок, коли загубилася дочка у самісінькому центрі Івано-Франківська. Вони разом гуляли «стометрівкою» і не встигла мама обернутися, як дитини вже не було. Світлана шукала дитину, але все марно… Серед палаток з морозивом і дитячого галасу так і не розгледіла дочки. В сльозах набрала Володю. Той за 5 хвилин приїхав з товаришем. Знайшов Діанку в іншому кінці «стометрівки» і приніс до Світлани, яка вже не відчувала землі під ногами. Світлана вміла вляпатися, а Володя – виправити, аби тільки кохана не плакала. Якось їдучи в маршрутному автобусі Світлана вийшла, а телефон з колін впав на підлогу. На вулиці оговталася, що загубила подарунок чоловіка. Володя довго не думав і почав бігти навпростець до центральної зупинки. Перехопити автобус вдалося, але вже з іншими людьми. Правда, телефон знайшовся у дівчини, яка стояла на вулиці та оглядалася за власником.
Попри твердий характер Володя був і романтиком. Часто підписував відкритки «коханій дружині». Любив цим дивувати Світлану і мав гарний почерк.
«Він завжди мене захищав і рятував, – зізнається Світлана. – Коли на вулиці мене спеціально зачепив невідомий чоловік, то йому добряче дісталося».
Сам проблемами не ділився. Не хотів, аби дружина хвилювалася:
«Я бачила, що щось не так. Але він старався все сам вирішити. Казав, що в мене робота мами і я маю виховувати дітей, а про інше подбає він».
Навіть коли був на сході, то казав, що все добре, а більше розповість, як приїде. Пояснював, що небезпечно і просив за молитву.
На порозі смерті
Світлана каже, що Володя завжди любив небезпеку. Вона сама його знаходила. Напередодні війни чоловіку вирізали апендицит. При оперуванні лікарка пошкодила судину. Світлана на останніх місяцях вагітності не могла бути біля чоловіка. Володя всю ніч боровся з внутрішньою кровотечою і зараженням. Тільки зранку це виявили медики і Володю прооперували ще раз. Лікар сказав, що міліціонер вижив через сильний організм. Після цього Володі дали реабілітаційну відпустку. Чоловік хоч був дома, але до хлопців їздив: тільки Світлана в місто, як Володя з дочкою на роботу.
На Майдан не поїхав, бо через хворобу не взяли. Дружині казав, що буде війна. Світлана не вірила і переконувала, що люди розійдуться. Після бруду, який вилили на «Беркут», Володя тужив. У садочку Діанку запитали чи тато не вбиває людей. Вона плакала і розуміла щось недобре.
Щодо поїздки на схід – записався у списки чи не перший. Рідним сказав, що там безпечно і вирушають на охорону публічного порядку. У день від’їзду Володя так підкидав на руках малого Віталіка, ніби прощався.
Коли чоловіка перекинули у Слов’янськ, то Світлана відчула небезпеку. Просила не їхати, бо там бойові дії. Та хіба Володя чув, коли небезпека це його, а ще обов’язок. Чоловік дзвонив часто. Одного разу Світлана не чула. Коли передзвонила, то Володя сказав підносити телефон, бо іншого разу може і не бути. Дружина розповідала про дітей і як вони сумують за ним. Володя зненацька відрізав: «Шкода, що не побачу, як малий почне ходити». Світлана охолола. Не розуміла, чому він так сказав. Просила швидше повертатися.
«Мабуть, він бачив кінець. Бачив, що там відбувається і що може не повернутися живий до нас», – міркує жінка.
Рідні ходили до церкви і молилися за повернення Володі. Але цього не сталося. На чистий четвер Діанка не могла додзвонитися до тата. Світлана ледь її заспокоїла. Казала, що тато передзвонить. Та мала і слухати не хотіла. Того дня Світлана лишила дітей з батьками, а сама повезла аналізи сина до лікарні. Не доїхавши, отримала дзвінок від мами, аби повертатися додому і то негайно. Тільки тоді Світлана відчула біду. Дома мама сказала, що загинули хлопці з Прикарпаття. Світлана не повірила. Жінка і зараз не стримує сліз. Не може словами до кінця передати, які важчі часи були. Розуміла, що чоловіка немає. Вона не знала де жити і що з дітьми робити. Жінка не приховує, що її врятували батьки. Тато її обняв і сказав, що вона не сама. Потім безліч дзвінків від друзів з питанням чи це правда. Тоді Світлана надіялася, що з вертольоту вижив Володя, але йшлося про пілота.
Мама Володі першою відчула, що син помер. Подзвонила і сказала це Світлані. Перед тим син дзвонив Марії з словами: «Мамо, сьогодні був такий обстріл, що дивом вдалося врятуватися». Але не надовго…
Мама бійця пригадує, що коли син був малий якась жінка сказала, щоб берегти його від висоти.
По похоронах побратими Володі розповіли Світлані, що чоловік ледь не загинув від осколка, який пролетів над головою. Тоді хлопці казали, що у цей день Володя має запам’ятати. Потім йому кинули гранату під ноги, яка не дивом не зірвалася.
«Я вже потім розуміла, що він був у такому пеклі, що важко й уявити», – переконана Світлана.
Татова подушка
Після такого горя все посипалося на купу: двостороннє запалення в малого Віталіка, з нервів кровотеча у Світлани. Жінку ледве на похорон чоловіка привели. Сина залишили у лікарні з сестрою, а Діанку – в сусідки. Дочка розпитувала у жінки де її найрідніші. Плакала і не могла збагнути, що сталося. Світлана довго не могла оговтатися. А ще зненацька той дзвінок… Світлана не може забути, як подзвонили з ресторану, де вона Володі на 10 червня замовляла святковий стіл. Чоловік мав святкувати ювілей – 30 років. Світлана подбала про це. Розуміла, що чоловік на війні і треба все організувати. У телефонній розмові жінка розплакалася. Сам Володя наче відчував щось і просив не замовляти ресторан. Хотів, аби дружина дочекалася його повернення.
Дітям Світлана довго не могла розповісти правду. Донці пояснила, що тата забрали ангелики на небо, аби вберегти. Мала часто плакала. Віталік тата не пам’ятає. Переглядає відеозапис з хрещення і там бачить його. Та й хлопчиком Володя натішитися не встиг. Коли малому було шість місяців, тато пішов на війну. Діанка довго тужила. Якось прийшла до Світлани на кухню з подушкою у руках. Сказала, що буде з нею спати, бо вона пахне татом. Часто питає «чи пам’ятаєте мамо, як ми з татом…». Віталік лише дивиться на фото і каже: «Мій тато на небі».
«Я не маю права шкодувати. У Володі був обов’язок перед Україною, – з сльозами каже Світлана. – У мене був прекрасний чоловік у всіх сенсах цього слова. Він був хорошим батьком і відповідальним поліцейським. Спільних сім років життя пройшли не марно».
Пройшло більше як чотири роки, а родина досі згадує Володю. Особливо, коли у Діанки було перше Причастя, а у Віталіка святкування п’ятирічного ювілею.
«Тоді тата хочеться найбільше. Тоді розумієш, що його немає. І будь-яка побутова проблема ніщо, порівняно з душевним болем», – зізнається дружина.
Світлана часто приводить дітей на могилу. Вона не знає, що думає Віталік, але Діанка все розуміє. Синочок першим біжить цілувати портрет, а донечка своїми руками готує подарунки татові і залишає на могилі. Сумує, коли вітер їх викрадає і обіцяє принести нові.
Підготувала Лідія БОЙКО
Читайте також: Як в Івано-Франківську п’ять років тому розпочинався Євромайдан
