У селі П’ядики Коломийського району діє реабілітаційна ферма «Ковчег». Уже три роки нею заправляє атовець Роман Шепетюк.
Розвиває господарство і тим самим влаштовує таку собі терапію для себе й побратимів. Каже, біля тварин легше, бо вони не скривдять, повідомляє “Репортер”.
Зате прийшов живим
У П’ядики, а тим більше на ферму самому швидко не втрапиш. У центрі села, навпроти зупинки вказівник, до «Ковчегу» – з 800 метрів. Потім ще треба якимись сільськими вуличками, попри потічок, через поле… Але їдемо з Романом Шепетюком.
Спершу чоловік не надто балакучий, мовляв, треба все побачити на власні очі. З Романом вітаються зустрічні водії, пішоходи. Розказує, коли воював в АТО, то дуже підтримували волонтери саме з цього села.
Воювати Роман пішов влітку 2015 року у добровольчий батальйон УНСО. Каже, після Майдану познайомився з ними, потрапив на вишкіл і був вражений підготовкою, хоч і сам служив в армії.
«Вирішив, якщо йти воювати, то лише з ними, – говорить Шепетюк. – Зате прийшов живим. Там хлопці дійсно підготовлені».
З війни повернувся влітку 2016-го та одразу почав шукати свого місця й того, як він би міг бути корисним іншим. Дізнався, що при благодійному фонді «Карітас-Коломия» є ферма, тож запропонував їм свій проект – реабілітацію військових через спілкування з тваринами і працею на фермі. Керівництво відреагувало позитивно, і вже три роки Шепетюк керує центром реабілітації воїнів АТО при «Карітасі».
«Найперша ідея «Ковчегу» – тримати хлопців вкупі, – говорить Роман. – От, ми звільнилися – і в кожного різне. Десь роботи немає, десь якісь інші нюанси. То треба, аби було місце, де можна було б пробувати робити щось своє, де би можна було відійти, відпочити».
Тварини не образять
«Ковчег» розташувався на колишній колгоспній фермі. При в’їзді розмальована альтанка, а на ній висять жовто-блакитний і червоно-чорний прапори. Гостей зустрічають три прив’язані собаки. Не гавкають на чужих, бо бачать, що приїхали з Романом. Стрибають радісні вище своїх буд, як його побачили.
«Та крайня маленька – то Муха, – знайомить Шепетюк зі своїми охоронцями. – Вона тут старожил. Бачите, кудлата, як овечка – то угорська порода. Вони і справді овець пасуть».
На фоні блискучого снігу не губиться великий білий пес. Роман виміняв його ще цуциком у якогось п’янички, бо бачив, що собаці там не буде добре. З цегляної будівлі вибігає руде кошеня і біжить одразу до Романа.
«Миколка, що є? Що ти тут тулишся? Скучив?», – говорить фермер до кошенятка, який обвивається коло його ніг. І далі всюди, куди Роман – туди й Микола. Йде з ним поруч, як ґазда попри курей, собак, поросят. Ніхто його не чіпає.
Роман робить екскурсію, розказує чи не про кожного тутешнього мешканця. Здається, аж розпливається в посмішці й лише тепер біля них розговорюється.
Зізнається, до того, як прийшов сюди працювати, про сільське господарство знав елементарне, що треба людині в селі. А тут трохи інше. То вчився на ходу й дізнавався про різні породи, як годувати, лікувати, розводити поросят, овець, птицю, нутрії, кози та іншу живність.
Родзинкою ферми є смішні й потішні поросята з кучерявим хутром. Живуть на вулиці за загородою. Роман пояснює, що ця порода називається угорська пухова мангалиця. Вони добре витримують морози і навіть родять на вулиці при мінус 20.
Розказує, що годує їх чистим зерном, перемішаним з сіном. Їхнє м’ясо, на відміну від звичайної свинини, більш дієтичне, а сало містить менше холестерину. Ще з мангалиці робить справжній хамон (популярне в Іспанії в’ялене м’ясо, яке виробляють із тамтешньої свині іберійської породи).
Далеко під загородою скупчилось кілька овець. Смішно перегукуються з Романом, але до нього не йдуть.
Фермер розказує, що вони дорогої гісарської породи. Перевага породи у тому, що вони дуже швидко ростуть і невибагливі до їжі. А ще їхнє м’ясо дуже добре на плов. Разом з бараном на фермі їх з 13. У лютому чекають на поповнення.
Роман розповідає, що влітку на ферму часто влаштовують екскурсії для дітей від шкіл, від «Карітасу». Бігають тут, тварин годують. Приїздять провітрити голову і побратими. Каже, багато через ферму пройшли.
«Тварина – найменше, що може скривдити, – каже Роман. – Вони все розуміють, коли з ними говорити».
Вітер
Знадвору заходимо до приміщення. Тут трохи тепліше, десь з радіо луною розходиться музика. У будівлі живуть нутрії, птиця різного виду, чубата коза і знову багато малих кучерявих поросят.
«О, а це мій найцінніший працівник», – Роман знайомить з Анатолієм Костишиним. Чоловік якийсь дуже стривожений.
«Щось мусите зробити? Цієї ночі ті свині вирвали мені хвіртку, – стомлено говорить пан Анатолій. – Мусив приварити. Серед ночі чую гуркіт. Пігулки їм дайте… Або мені, бо я вже не годен».
Поки чоловіки радяться, що робити, «Репортер», загіпнотизований поглядом красивезного великого й чорного коня, йде в кінець коридору.
«А це наш Вітер, – посміхається Роман й поплескує коня по гриві. – Він трохи нечемний, може кусатися, бо ще молодий. Навесні буде три роки. Один лісник його привіз, бо не мав де тримати».
«Лизуни-и, лизуни-и», – кличе когось Шепетюк. З дерев’яної огорожі показується маленький бичок і облизує Романову руку. «Лизуни, бо можуть зализати… до смерті», – жартує чоловік. Їх тут до десятка. На фермі пробують розводити.
Поки ми любувалися Вітром та малими лизунами, пан Анатолій зробив каву у своїй теплій і затишній кімнатці.
Костишин працює тут два місяці. Каже, йому подобається серед тварин і до такої роботи не звикати. Раніше працював на подібній фермі у Запоріжжі, сам з Одеси, а з Коломийщини родом батько, тому й тут опинився.
Анатолій Костишин – також атовець. Мобілізований у другій хвилі. Служив у роті матеріального забезпечення 95 аеромобільної бригади.
Багато розказувати про себе не хоче. Показує на телефоні свого улюбленця – Мішаню. Кучеряве порося чоловікові приглянулося, бо було окремо від інших, якесь самотнє. Анатолію стало його шкода, то часто до нього підходив, підгодовував смачним.
«Те чи людина добра чи погана – тварини відчувають дуже добре, – каже Роман. – Анатолія люблять». А той, не сьорбнувши кави, біжить готувати вечерю для тварин.
Дорогою до вокзалу Роман запрошує приїхати влітку. Тоді на фермі ще красивіше, аби відпочити мізками.
