Наближення фінішу виборчої кампанії завжди викликає почуття тривоги та цікавості: що нам готує день завтрашній? Якою буде дійсність, що настане вже 27 жовтня, наступного дня після виборів? Спробуймо проаналізувати можливості, сильні та слабкі сторони кожного з політичних проектів, які мають шанси на проходження до наступного парламенту.
За основу нами взято уніфіковані дані досліджень таких солідних соціологічних фірм, як Соціологічна група “Рейтинг”, Центр “Софія” та Київський інститут соціології імені О.Яременка, оприлюднені протягом останнього тижня. Ми свідомо уникали цифр, які пропонувалися фірмами-одноденками та фірмами з сумнівною історією роботи в ході виборчих кампаній.
Отже, наразі вимальовується наступна картина настроїв виборців (враховуючи, що до виборів залишається ще тиждень, а значна кількість виборців не визначилися із своїми електоральними симпатіями):
Блок Петра Порошенка (32,9% – 35%)
Політична партія, що винесла у назву ім’я Президента, одразу ж розписалася у тому, що її рейтинг цілковито залежатиме від імені Петра Порошенка. Прив’язка до найрейтинговішого політика, який у травні цього року вперше в історії України виграв вибори у першому турі, була вагомим технологічним кроком: без Порошенка політики, що об’єдналися в БПП, могли би претендувати у кращому випадку на “проповзання” у Верховну Раду. Те, що візитними картками БПП стали політики, які не будуть представляти партію у Верховній Раді (президент Петро Порошенко та мер Києва Віталій Кличко, який вже заявив про те, що не буде розмінювати крісло мера на мандат депутата), показово: партія побудована як класична “партія влади”, і її рейтнг є не рейтингом політиків, що входять до БПП, а рейтингом загальної довіри до влади в Україні. Заберіть із назви ім’я Порошенка, а із першої десятки — Кличка, назвіть цю партію, скажімо, Партією демографічного відродження України — і у партії одраз ж з’являться проблеми з тим, аби подолати не те що 5%, а й 1% бар’єр.
Порошенко й далі залишається політиком №1 в Україні. Попри прогнози скептиків, його рейтинг не почав “сипатися” з настанням політичної осені — хоча проти президента було застосовано кілька болючих прийомів (наприклад, солдатський бунт), інспірованих, скоріш за все, партнерами по владі. Щоправда, Порошенко (слід віддати належне) вміє опановувати ситуацію, а також перетворювати відверто програшні моменти у виграш. Фортуна незмінно усміхається йому, і те, що його “іменна” політична сила є лідером у виборчих перегонах — показово.
Теоретично, “прохідною” може вважатися перша вісімдесятка списку БПП. Плюс стільки ж представників Блоку можуть пройти по мажоритарних округах. Цього замало, щоби самотужки створити більшість у стінах Верховної Ради, але до фракції БПП можуть долучитися чимало самовисуванців, особливо з числа представників бізнесових кіл, які традиційно орієнтовані на владу, під якими би прапорами вона не виступала. Набрати 200 мандатів прихильникам Порошенка буде не важко, але от щодо 225 і більше, аби самотужки формувати парламентську більшість — буде не просто (хоча й — як свідчить багаторічний досвід українського парламентаризму — не те щоб неможливо). У будь-якому випадку, саме БПП у наступній Верховній Раді формуватиме більшість і визначатиме прем’єр-міністра.
Радикальна партія Олега Ляшка (10,9% – 14%)
Протягом останнього місяця рейтинги Олега Ляшка і його політично сили суттєво “просіли”. Ще у вересні соціологи говорили про можливі 18% та більше (деякі соціологічні служби говорили й про 21%). Хоча — усе відносно: у травні 2014 року на президентських виборах Ляшко здобув 8,32% голосів виборців, і вихід за межі 10% для Ляшка і його персоніфікованої політичної сили є серйозним успіхом (до речі, саме стільки на останніх виборах до Сейму у сусідній Польщі здобув Рух Палікота — польський аналог Радикальної партії Ляшка).
Причин для падіння рейтингу у Ляшка чимало. По-перше, він робив незмінний акцент на епатаж і на яскраві ходи, що давали відчуття форми, але не змісту. Радикальній партії не вистачало змістовного наповнення і стратегічно орієнтованих гасел. Ляшко експлуатує образ не стільки європейського політика, скільки селянського ватажка ХІХ століття — такого собі осучасненого Устима Кармалюка. Ляшко намагається акцентувати увагу не на політичній платформі, а на персональній боротьбі з несправедливістю. Це спершу викликає захоплення і аплодисменти, а згодом призводить до обов’язкового запитання: а що далі? Відсутність відповіді на це питання розхолоджує електорат, який розуміє: героїзм — це добре, але й він має бути системним. Ляшко — позасистемний і взагалі не може працювати в рамках будь-якої системи.
По-друге, проти Ляшка працює його конфлікт з олігархами, зокрема з Ігорем Коломойським. Конфлікт зайшов так глибоко, що — як у бразильському серіалі — ніхто не пам’ятає, з чого все почалося і у чому суть самого конфлікту. Проте Коломойський не шкодує ресурсів та енергії задля того, аби методично нищити імідж Ляшка — особливо через підконтрольні засоби масової інформації та соціальні мережі. Можна прогнозувати, що Ляшко не просто пройде у наступну Верховну Раду, а й максимально використає її трибуну для викриття своїх недоброзичливців. Можемо запасатися попкорном і очікувати на інформаційний реванш з боку Ляшка.
Однак Ляшко є тим політиком, який у ході виборів здатен продемонструвати сюрпризи: його виборець — це в першу чергу мешканець села і невеликого міста, а також не надто політичного грамотний мешканець великих міст. З одного боку, це люди, з якими слабо працюють інші політики (тому до Ляшка перетікає електорат Тимошенко і частково — комуністів). З іншого — це найбільш дисципліновані виборці, які активно ходять на виборчі дільниці, чим не можуть повалитися інші політичні сили. Не варто дивуватися, якщо рейтинг Ляшка і його партії може виявитися дещо вищим, аніж прогнозують соціологи.
Народний Фронт (6,8% – 9,8%)
Рафінована “партія війни” в українській владі — на відміну від Блоку Порошенка, що декларує прагнення до миру і стабільності. Останнім часом відверто фрондує стосовно президента і демонструє відмінну платформу по широкому спектру питань — від проблеми облаштування миру на Сході до проблеми стосунків з Росією. Прем’єр Арсеній Яценюк, маючи мінімальний шанс залишитися у своєму кріслі після виборів, демонструє велику кількість безглуздих, але голосних дій — наприклад, будівництво “захисної” стіни на кордоні з Росією. Йому намагаються допомагати інші представники НФ — зокрема, Олександр Турчинов, Арсен Аваков. Загалом НФ — це складний сплав радикальних чиновників (радикалізм зумовлено близькою втратою портфелів), професійних провокаторів та людей, щодо психічного здоров’я яких існують серйозні сумніви. Партія намагається стати найбільшим провідником інтересів США в Україні — подейкують, що помічник Держсекретаря США Вікторія Нуланд під час недавнього візиту в Україну наполягала на збереженні Арсенія Яценюка на посту прем’єр-міністра після парламентських виборів.
При цьому кампанія НФ у її останній фазі базується на намаганні підсвідомого протиставлення себе Порошенку (“ми — послідовні”, “ми проти Мінських домовленостей”, “ми проти дружби з Росією”) та на експлуатації популярного образу Арсенія Яценюка (“якщо не проголосуєте за нас — Яценюк не буде більше прем’єром”).
Стосовно Блоку Петра Порошенка “Народний Фронт” співвідноситься так само, як ліві есери у 1918 році співвідносилися зі своїми союзниками по урядовій коаліції — більшовиками. І критика Мінських домовленостей лежить цілком у логіці критики лівими есерами умов Брестського миру. Сьогодні — з електоральної точки зору — НФ становить головну загрозу для Блоку Петра Порошенка, оскільки у плані перетоку голосів ці політичні сили найбільш активно взаємодіють між собою. Проте проблематично, щоби ці партії взаємодіяли у наступному парламенті, а фрондерство НФ може привести до відвертих претензій на всю повноту влади в країні — не випадково у списках партії так багато людей у камуфляжі та осіб, які як мінімум двічі здійснювали державні перевороти.
“Батьківщина” (6,2% — 7,7%)
Партія Юлії Тимошенко дещо здала свої електоральні позиції — для багатьох Тимошенко залишилася політиком дня вчорашнього. На жаль, Тимошенко, вийшовши з ув’язнення, не зовсім зорієнтувалася у політичних процесах, помилково вважаючи, що вона повернулася у ту ж країну, яку знала до 2011 року. Риторика, прийоми, образи та алегорії залишилися незмінними. Але країна потребувала інших лідерів та іншої якості спілкування з публікою. Частина електорату Тимошенко перейшла до Олега Ляшка — він із вилами в руках виглядав більш привабливо: Тимошенко обіцяла встановити справедливість, а Ляшко її демонстрував у специфічно-вульгарному вигляді. Тимошенко обіцяла справедливість загальну, Ляшко — індивідуальну. Тимошенко боролася з віртуальними олігархами, які крали заводи, газ, банки і переводили все в офшори (слова гарні, але для більшості громадян незрозумілі), Ляшко — з конкретними чиновниками та сільскими головами, що у житті могли вкрасти сто доларів або мішок комбікорму. Але при цьому Ляшко був зрозумілішім і ближчим, ніж Тимошенко. Бо виборець на селі здатен уявити, як у нього вкрали 50 гривень, але не здатен осягнути суму з дев’ятьма нулями, яку вкрали не в нього, а у держави.
Програш на президентських виборах не став для Тимошенко необхідним сигналом. Вона не змінила тактику. Натомість їй вдалося виграти боротьбу за “Батьківщину” – вона знову повернула собі лідерські позиції в партії, яку протягом двох років експлуатував Арсеній Яценюк. Оточення Тимошенко покинули такі перевірені і досвідчені кадри, як Олександр Турчинов, Сергій Пашинский та Арсен Аваков. Натомість на нові позиції вийшли люди, що раніше перебували переважно в тіні — наприклад, Олександр Абдуллін чи Ігор Жданов. Цікавий хід із тим, аби запропонувати перше місце в списку льотчиці Надії Савченко, що перебуває в очікуванні вироку суду в Росії, не дав бажаного електорального ефекту — від початків було переоцінено інформаційні можливості і вагу Савченко. Широка пропагандистська хвиля в умовах обмеженості інформаційного поля швидко стихла. Усім зрозуміло: першим номером в цьому політичному проекті повинна бути Тимошенко – навіть запросивши на перше місце в списку королеву Єлизавету чи Анджеліну Джолі, лідером “Батьківщини” в свідомості виборця все одно залишиться Юлія Тимошенко.
Легковажно списувати Тимошенко з рахунку не варто — скоріш за все, вона перегруповує сили і зосереджується. Не варто відкидати гіпотезу про те, що у наступній Верховній Раді вона зможе формувати один з центрів боротьби з президентом — можливо, для цього їй доведеться укласти альянс із “Народним Фронтом” та поновити співпрацю з Турчиновим. Але те, що свого останнього слова вона не сказала — очевидно.
Опозиційний Блок (5,1% — 7,4%)
Політична партія, що виникла внаслідок об’єднання представників двох фракцій колись єдиної Партії регіонів, з приєднанням до цього ядра ряду яскравих політиків із інших середовищ (Вадим Рабинович, Наталя Королевська, Юрій Павленко та інші). Де-факто у партії немає чітко вираженого лідерського принципу — вона чи не єдина з-поміж лідерів перегонів будується як партія-команда: лідерство Юрія Бойка в цьому партійному проекті доволі умовне, Ринат Ахметов та Борис Колесников у списку не присутні (хоча суттєво впливають на сам проект), Сергій Льовочкін посідає 12-те місце в партійному списку.
Партійний список формувався надзвичайно довго і болісно — протягом двох тижнів у інформаційний простір було послано близько п’яти взаємно заперечуючих інформаційних посилів щодо формування списку та персонального його складу. На початках соціологи говорили про наднизький рейтинг партії та про неможливість вивести її в число лідерів перегонів. Технологи вказували на ризикованість ребрендингу чи на високий рівень несприйняття людей, пов’язаних зі старою владою, в суспільній свідомості. Тим більше, що у тій же електоральній ніші діяв інший проект – “Сильна Україна” Сергія Тігіпка.
Опозиційному Блоку вдалося зробити неможливе — наростити рейтинг і продемонструвати чи не найкращу позитивну динаміку, технологічно збільшивши свою електоральну присутність майже втричі порівняно зі стартом кампанії. Найкращими позиції партії є у Харківській області, традиційно — на Донбасі (у звільнених районах), у Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській і Кіровоградській областях. Починаючи з наголосів на необхідності мирного діалогу всередині країни, партія змістила акценти на соціально-економічну тематику, вдало експлуатуючи небезпідставні страхи населення щодо голодної і холодної зими. В цьому плані повний проал економічної політики уряду став живильним середовищем для Опозиційного Блоку, який нібито натякав: “При нас такого не було!”. Неодмінна ностальгія за стабільністю, яка виникає у значної частини населення в часи розчарування у революціях, дала свій результат.
Другим чинником росту рейтингів Опозиційного Блоку стали люстраційні процеси в державі. Прийняття Закону про люстрацію, який ставить під загрозу скорочення до 1,5 мільйонів чоловік, штовхають представників групи ризику на підтримку саме опозиційного проекту (за умов, якщо би загрози люстрації не існувало, більшість цих людей голосували б за Блок Порошенка). Додайте акції “вуличної люстрації” та побиття Нестора Шуфрича — і стає зрозумілим механізм нарощування рейтингів у Опозиційного Блоку: “революціонери”, які на словах люто ненавидять колишню владу, роблять усе, аби рейтинги Опозиційного Блоку виросли. Біда цих самих “революціонерів” у тому, що вони у своїх симпатіях-антипатіях орієнтуються на смаки київських кав’ярень, а не на реальні настрої мешканців Півдня і Сходу.
Якщо ж врахувати велику кількість людей, які не сприйняли “завоювання Майдану”, але при цьому не маніфестують свої політичні симпатії (наприклад, кількість відмов від спілкування з інтерв’юерами під час опитувань іноді сягає 70%, що вказує на цілком зрозумілі страхи опитуваних), то потенційні можливості для потрапляння Блоку в парламент є більш ніж серйозними. Звісно ж, якщо не буде застосовано адміністративний ресурс для зриву виборів або фальсифікації результату (на що активно натякає оточення дніпропетровського губернатора).
“Громадянська позиція” + “Демократичний альянс” (5,1% – 6,2%)
Проект Анатолія Гриценка та групи молодих політиків із “Демальянсу”. Демальянсівці не мають яскравої програми чи впізнаваних лідерів. Проте ця галаслива політична сила, діючи переважно методом флеш-мобів і провокацій, здобула популярність у частини населення і навіть навесні змогла потрапити у Київраду. Розуміючи, що успіх є ситуативним і на загальноукраїнському рівні його повторити не вдасться, лідер ДА Василь Гацько вирішив піти на союз із Анатолієм Гриценком, головний козир якого до цього часу полягав у критиці влади “справа”. Гриценко постійно демонстрував свою опозиційність до влади за принципом “я би зробив краще”.
В арсеналі Гриценка — найвпливовіше видання України “Дзеркало тижня”, ряд відомих політиків (наприклад, Олег Канівець і Тарас Стецьків). При цьому сам Гриценко позиціонується як кадровий військовий, колишній міністр оборони. Його риторика — це пропозиція “простих рішень”: ворога потрібно бити на його території, необхідно створювати диверсійні групи і засилати їх для роботи на території Росії, з ДНР та ЛНР потрібно рішуче покінчити, а не домовлятися тощо. У людей, які сидять перед телевізором і слабо розуміються на практичній стороні питання, виникає запитання: чому президент не дослухається до такої мудрої людини? І одразу ж народжується відповідь: довкола президента — зрадники, агенти і непрофесіонали!
Подібні політики, що діють переважно на “диванну” частину електорату і на довірливу інтелігенцію, з’являються в усі часи і епохи. Найбільш характерних відповідник з історії російської революції – “кадети”.
Самопоміч (4,7% — 5,6%)
Проект львівського міського голови Андрія Садового (який, однак, вирішив зарезервувати для себе 50-ту позицію у партійному списку — з одного боку нібито вселяючи надію на високий командний результат, а з іншого — підкреслюючи, що розмінювати крісло мера на депутатський мандат не має наміру). Реально у проекту є дві точки опори — сам Садовий та найбільш “розкручений” у іміджевому плані командир батальйону “Донбас” Семен Семенченко. Саме ці дві постаті — ні перший номер списку Ганна Гопко, ні головний люстратор країни Єгор Соболєв, а саме Садовий і Семенченко — визначають обличчя і характер проекту.
Садового звинувачують у взаємовиключних речах. Хтось натякає на його дружбу з Ахметовим і Колесниковим. Хтось вказує на те, що “Самопоміч” фінансується Коломойським. Подейкують, що в оточенні Садового помітили екстравагантного і скандального американського політика Девіда Дюка — колишнього члена палати представників від штату Луїзіана, ярого антисеміта і лідера Ку-Клукс-Клану. Водночас самого Садового у антисемітизмі навряд чи можна звинуватити…
Садовий і його проект розраховані на думаючу частину населення (яка у меншості) та на ініціативних людей. Самоорганізація громадян для вирішення своїх питань — ось основна ідея проекту. Найцікавіше, що Садовий користується підтримкою переважно на Сході країни, де у нього — імідж європейськи орієнтованого успішного мера. На Заході України у Садового чимало опонентів, але — як свідчать фокус-групові дослідження — тут на перший план виступає постать Семенченка, який (навіть попри свою російськомовність) стає своєрідним магнітом для західного виборця — насамперед через свою загадковість.
Цікаво, що “Самопоміч” серйозно набирає бали за рахунок відтоку голосів від “Свободи”: на Заході України втомилися від скандальної поведінки, непередбачуваності та корумпованості свободівців. Львів’яни аж до подій на Майдані любили повторювати: “У нас у Львові немає донецьких, але корупції не менше, аніж у Донецьку”. Семенченко додав адептам проекту Садового впевненості, що “Самопоміч” робитиме політику не лише у білих рукавичках (власне, те, чого чекали виборці від “Свободи”).
“Сильна Україна” (4,6% — 5,8%)
Проект двох колишніх перших віце-прем’єрів уряду – Сергія Тігіпка та Валерія Хорошковського. У серпні 2011 року Тігіпко урочисто заявив про ліквідацію свого проекту “Сильна Україна” і про об’єднання із Партією регіонів. Після конфлікту із Віктором Януковичем у січні 2014 року Тігіпко спершу почав формувати “Демократичну платформу” в Партії регіонів, а далі — після квітневого конфлікту з Сергієм Льовочкіним — почав дрейфувати в бік Ігоря Коломойського. Саме Коломойський вважається чи не головним ініціатором відродження “Сильної України” – як механізму опанування настроїв мешканців Півдня і Сходу України та інструменту у боротьбі за контроль над економічною спадщиною Партії регіонів.
Наприкінці серпня Тігіпко почав переговори із Валерієм Хорошковським, який від грудня 2012 року перебував у вимушеній еміграції в Європі (після відомого конфлікту з Віктором Януковичем). Хорошковський погодився на участь у проекті. При цьому від початків було допущено серйозну технологічну помилку: у даному тандемі Тігіпко мав би відігравати другу роль, йти другим номером. Хорошковський — більш електорально привабливий, з меншою кількістю негативу і вже точно — без прив’язки до Коломойського.
До речі, цікавий момент: основний потік негативної інформації щодо Хорошковського з’являється саме у засобах масової інформації, які контролюються Коломойським. Так, саме на каналі 1+1 вийшов сюжет про будинок Хорошковського, згодом неодноразово повторений у інших виданнях. Можливо, Коломойський розглядає “наїзди” на Хорошковського як спробу зіграти на пониженні персональних рейтингів. Можливо, що Коломойський б’є по Хорошковському рикошетом — адже триває інформаційна війна між олігархом та Сергієм Льовочкіним, хоча поінформовані джерела стверджують, що між Хорошковським та Льовочкіним давно немає жодних зв’язків. Але факт залишається фактом.
Рейтинг “Сильної України” на початку жовтня загальмував своє зростання, а за два тижні перед виборами демонструє зворотню динаміку, продовжуючи просідати. Сьогодні рейтинг СУ забезпечують Одеська, частково — Запорізька і (стараннями Коломойського) Дніпропетровська області.
“Свобода” (3,7% – 5,1%)
Проект Олега Тягнибока чи не найбільше втратив у електоральному плані після парламентської кампанії 2012 року. За два роки політична вага “Свободи” зменшилася більше ніж удвічі. Сам Олег Тягнибок на президентських виборах 2014 року набрав лише 1,16% і фінішував десятим — поступившись навіть таким політикам, як Ольга Богомолець, Вадим Рабинович та Петро Симоненко. За час, що минув від травня, йому вдалося частково мобілізувати свої ресурси, проте серйозним ударом по репутації партії стала участь представників “Свободи” у владі. Не будучи готовими до апаратної роботи та маючи надмірні апетити, представники “Свободи” стали зразком непрофесійності, а подекуди дали підстави недоброзичливцям говорити про корупційні дії. Виконуючий обов’язки Генерального прокурора Махніцький, губернатор Львівської області Ірина Сех, міністр АПК Швайка — ось неповний перелік тих, довкола час від часу виникали скандали. Надмірна активність Ірини Фаріон чи рукоприкладство з боку Ігоря Мірошниченка привели до того, що від “Свободи” відвернулася значна частина інтелектуалів (а у 2012 році вони голосували за проект Тягнибока, покладаючи на нього серйозні надії!).
Сьогодні рейтинг “Свободи” перетікає до Радикальної партії та до “Самопомочі”, і — як казав відомий галицький громадський діяч – “нема на то ради”. “Свобода” опинилася у зоні ризику.
Комуністична партія України (3,6% — 5,4%)
Після серії скандалів та розколів Комуністичну партію залишало найактивніше ядро, орієнтоване на Ігоря Калетника. Петро Симоненко має обмежені ресурси — як фінансові, так і організаційно-кадрові — для проведення повномасштабної кампанії та для повторення результату 2012 року. Комуністи можуть сподіватися на те, що у них залишилася ідейно мотивована частина електорату на Півдні і Сході України. Хоча є серйозні проблеми: раніше левову частку голосів комуністам давали Крим та Донбас…
Є ще одне суттєве побоювання: цілком можливо, що КПУ просто не пропустять у парламент — методом підтасовки результату виборів. Порошенко обіцяв, що у наступному парламенті не буде Компартії та Партії регіонів. ПР дійсно не йде на вибори і не буде як окрема фракція представлена у наступному парламенті. Справа за малим — зробити все, аби у парламенті не було КПУ. Технічно та технологічно це цілком можливо.
Проте непроходження КПУ у парламент не означатиме повний занепад Компартії та її ідеології: соціально-економічна ситуація в країні сприятиме відродженню лівих ідей, і КПУ матиме шанс взяти реванш за 2014 рік.
Чи можливі зміни у розстановці сил?
Цілком можливо, що ситуація зміниться протягом останнього тижня. У 2012 році саме останній тиждень призвів до перепозиціонування сил: “Свобода” і КПУ змогли вдвічі підвищити свої рейтинги, УДАР на третину просів, у “Батьківщини” додалося 5% рейтингу, Партія регіонів втратила 3%. Адже саме у останній тиждень відбувається остаточне визначення виборців з електоральними симпатіями. В умовах, коли понад 50% респондентів говорять про те, що ще не знають, за кого голосуватимуть, а 70% опитуваних не бажають відповідати на запитання інтерв’юерів, можливі будь-які сюрпризи. Насамперед це стосується опозиційних політичних сил.
Адміністративний ресурс та виборчі технології можуть несуттєво підняти рейтинги Блоку Петра Порошенка та тих, кого у Адміністрації Президента намітили кандидатом у партнери по майбутній коаліції (наприклад, у “Самопомочі”). Проте той же адміністративний ресурс на нинішніх виборах буде максимально диверсифікований — скажімо, у Дніпропетровській та Одеській областях він навряд чи працюватиме на користь Блоку Порошенка.
Значною мірою остаточна розстановка сил залежатиме від мобілізаційної здатності політиків: скажімо, прогнозована явка виборців на Заході України є значно вищою від активностей виборців на Сході, однак картина може змінитися завдяки активізації протестних настроїв серед “східняків”.
Таким чином, запасаємося попкорном: нас чекають цікаві та драматичні вибори!
Кость Бондаренко
