Виборчі перегони закінчились, бюлетені в більшості пораховані і переможців вже визначили.
Народ України покладав на них досить великі надії. Звісно, емоційний градус та сподівання були дещо занижені у порівнянні з президентськими виборами. Причини цьому: звичайне розчарування частини населення у політиці влади і думка про неможливість потрібних змін. Однак, більшість населення вирішили таки скористатись своїм правом на волевиявлення.
Результати цих виборів неоднозначні, можна сказати в дечому неочікувані. Для одних вони стали справжнім успіхом та піднесенням на політичний небосхил, для інших – катастрофою та прямою путівкою на «політичний смітник».
Напевно найбільшим сюрпризами цих «парламентських скачок» стали результати Самопомочі та Народного фронту.
Феномен Самопомочі теж можна пояснити. Тут досить велику роль відіграла і Свобода. Партія Садового – це друга спроба створення галицької політсили, яка б у великій кількості могла представляти інтереси Заходу у парламенті. І якщо недоліки Свободи – це ідеологічна скутість, популізм та зв’язки з криміналом, то для Самопомочі це переваги – «резинова» ідеологія дозволяє маневрувати, тож партія може розраховувати на куди більший електорат, аніж послідовники Тягнибока. До цього, Садовий зробив ставку на прагматизм та конструктивізм, провівши відповідну рекламну кампанію за рахунок таких облич, як Семенченко, Соболєв та Гопко. Коли люди бачать в одній команді героя-комбата та ефективних реформаторів, вони без будь-якого сумніву віддадуть свій голос за них. І якщо Самопоміч правильно поведе себе у Верховній Раді, не виключено що наступним президентом України стане Андрій Садовий.
Щодо Свободи – вони програли вибори ще на Майдані. Тоді, коли треба було діяти, депутати та лідери так званих націоналістів лише продовжували говорити, а їхні спроби акцентувати увагу на якихось ефемерних проблемах двомовності лише зіграло з ними в злий жарт – окрім російськомовних українців відвернулись від них і прагматичні україномовні. Окрім цього, хабарництво та зловживання службовим становищем свободівців на місцях завдали по шансам партії «контрольний вистріл в голову». Цікава ситуація вийде в Івано-Франківську – сюди, де вже є Скрипничук та Попович, повернуться Сич та Марціньків, для яких другорядна роль у рідному місті варіант неприйнятний. Свободу чекає жорстка міжусобна боротьба, яка приведе партію до цілковитої ліквідації.
Окремо треба відмітити відносно низький результат президентської партії. Це пояснюється бездарною політикою Порошенка – як зовнішньою так і внутрішньою. Постійні розмови про мир в той час, як гинуть воїни української армії, остогидли напевне навіть найбільш палким прихильникам Президента. До цього ще й список партії далеко неоднозначний – колишні комуністи, регіонали та найбільше число корупціонерів. Можна сказати, що Порошенко зазнав відчутної поразки – в Україні діє Конституція 2004-го і головну роль тепер відіграє парламент, де у нього не буде своєї підконтрольної більшості. Рейтинг блоку і далі падатиме. Швидше за все, його чекає така ж доля як і НУНС Ющенка кілька років тому.
Народний фронт – напевне, найбільша несподіванка цієї виборчої кампанії. Сила, якій не давали більше 13-14%, випередила навіть «Блок Петра Порошенка». Яким чином? Все дуже просто. Піар-менеджери партії вдало підібрали образ Яценюка як талановитого та успішного управлінця-чиновника, без якого Україна пропаде, хоч насправді він нічого то і не зробив. До цього треба додати агресивну риторику щодо Москви, якої немає у партії Порошенка – будівництво стіни та фото Яценюка на її фоні зробили своє. Окрім цього, була присутня воєнна риторика, хоч це і далеко не єдиний випадок такого роду агітації. Подальша доля «фронтовиків» напряму залежить від дій Яценюка і Ко в уряді – якщо вдасться стабілізувати ситуацію в країні рейтинг виросте ще більше, не вдасться – на «Народний фронт» очікуватиме політичний смітник.
