Значення 9 травня розуміють усі. Хоча статус його й трактується по-різному.
Ті ж таки “сепаратисти” постійно згадують про важливість і актуальність для себе цієї дати, підкреслюючи саме “антифашистську” складову своєї позиції та акцентуючи на безпосередньому зв’язку подій 45-го з теперішньою ситуацією в країні. Доволі вдалий хід: хто перший забронює за собою право на використання “антифашистського” бренду – отримує вагомий аргумент у дискусіях та вуличних боях. Таке собі вибивання грунту з-під ніг опонента (в прямому й переносному сенсі), позбавлення дискусії логіки та продуктивності. Ти проти нас?
Отже ти проти перемоги над фашистами. Отже ти фашист. Ти не сприймаєш наші аргументи? Отже ти не сприймаєш наші символи, нашу історію, а отже ти, знову ж таки, фашист. Жодних відхилень у цьому випадку не передбачено – або ти чіпляєш на груди георгіївську стрічку й визнаєш Й.В.Сталіна батьком народів, або автоматично опиняєшся з іншого боку барикад, себто з боку “фашистів-євреїв-бендерівців”.
Можна говорити, що останніми роками відбулося перезавантаження самого змісту, смислового та символічного наповнення цієї дати. З дня завершення війни, дня, що мав би не так розпалювати взаємну ворожнечу, як примиряти, нагадувати й попереджувати, день перемоги перетворюється на символ громадянського протистояння, несприйняття, протиставлення. Різниця позицій полягає в тому, що саме в цій даті є для тебе важливим – історична пам’ять чи бажання реваншу, ширше кажучи – засудження війни чи необхідність її продовження. Хоча зовні все зводиться нібито до риторики, котру важко заперечити – пам’ять про подвиг дідів, гордість за мужність народу, застереження нащадкам. Ось лише хто застерігає і в який спосіб?
Використання в теперішньому конфлікті саме 9 травня випадковим зовсім не є. Адже, за великим рахунком, це не просто одне з радянських (ну, себто й пострадянських теж) свят – це історичний і світоглядний символ, що піддався з часу розпаду СРСР чи не найменшому ревізіонізму. Справді – переважна більшість населення колишнього Радянського Союзу й дотепер трактує перемогу над нацистською Німеччиною як чи не найбільшу цивілізаційну перемогу минулого століття.
Жодного перегляду значення цієї події не може бути, як не може бути зміни ставлення до самої нацистської Німеччини. Ось уже зі ставленням до сталінського режиму питання складніше, і постійне наголошення на неприпустимості перегляду радянської історичної спадщини сьогодні стає все більш домінантним і агресивним, засвідчуючи, що питання з площини суто історичної давно змістилося до площини ідеологічної, і навіть світоглядної. Зрештою, і ціле протистояння, котре сьогодні відбувається в країні, на моє глибоке переконання носить насамперед характер світоглядний.
Це не конфлікт політичних, економічних чи мовних інтересів. Перш за все, це конфлікт світоглядів. І 9 травня в цьому сенсі є дуже важливим маркуванням, за яким можна відрізняти сторони, що протистоять одна одній. Це добре розуміють ідеологи т. зв. “російського світу”, котрі вже віддавна використовують “антифашистський контекст” при окресленні самоідентифікації своїх адептів. Все справді просто – будь-який компроміс у ставленні до прорадянської (що доволі чітко накладається на проросійську) системи життєвих цінностей робить тебе “фашистом”, доволі безапеляційно й не надто аргументовано.
Жодних напівтонів тут не передбачається, жодне трактування 9 травня як дня жалоби чи пам’яті не підходить – день перемоги має визначатись виключно як символ пострадянського (“путінського”, “слов’янського”, приналежного “російському світу” – як кому зручніше) реваншизму, сприймати його слід виключно в тому трактуванні, яке накидається зовні. Отримавши монополію на радянську історичну спадщину, “російський світ” отримав разом із тим виключне право позиціонувати всіх своїх опонентів у співвідношенні до цієї самої спадщини. Фашизмом означається все, що не вкладається в пропоновані межі, нацистами стають усі, хто не приймає нав’язувані зовні концепції. При цьому навіть не йдеться про історичну відповідність та об’єктивність. Ніхто не буде пояснювати вам різницю між тими таки нацизмом і фашизмом, вас із радістю зарахують і до одного й до іншого, незалежно від ваших реальних поглядів та переконань.
Використання пам’яті про події минулого, як приводу для протистоянь у майбутньому, виявилось куди ефективніших за більш загальну й менш дієву пострадянську ностальгію. Ну бо справді, що сьогодні можна витиснути з радянської історико-культурної спадщини? Про соціальну складову радянського проекту прихильники пострадянської ностальгії говорять мало (соціальна складова їх у принципі не цікавить, “лівий дискурс” для них узагалі далекий, попри всі червоні прапори та ленінську атрибутику), питання національної політики їх виводить із себе (мене це завжди дивувало – як можна прагнути відновлення СРСР і ненавидіти народи, що його населяли?). Лишаються великі перемоги дідів. Як певні орієнтири для нащадків, як символи віри та могутності, як найпростіший спосіб вибудовування власної системи цінностей. Для багатьох наших співвітчизників куди зручнішим виявилося співвідносити себе з перемогами минулого, аніж із проблемами сьогодення.
Тож маємо доволі сумну, а головне – сумнівну картину, коли відбувається фактично привласнення історичної спадщини й використання її частиною суспільства для пропаганди та агітації. А що викликає будь-яка пропаганда? Вірно – контрпропаганду. Шкода лише, що про жодну перемогу в цьому випадку вже не йдеться.
