Цього дня, 129 років тому, народився Патріарх Йосиф Сліпий

Сьогодні, 17 лютого, минає 129 років від дня, коли в 1892 р. у селі Заздрість, що на Тернопільщині, в багатодітній родині народився майбутній Патріархі Української Греко-Католицької Церкви Кардинал Йосиф Сліпий.

Це одна із найцікавіших, але й найбільш трагічних постатей в історії УГКЦ та України ХХ століття. За власні переконання та принципи він заплатив дуже високу ціну, але до кінця життя залишався відданий своїм ідеалам. Він був єпископом УГКЦ, предстоятелем цієї Церкви, Галицьким Митрополитом і Львівським Архієпископом, кардиналом римо-католицької церкви. Водночас, провів довгих 18 років у радянських таборах. За цей час не зламався і продовжував свій шлях служіння, власну дорогу до Бога, інформує “Духовна велич Львова”.

Патріарх Йосиф (Сліпий) відомий широкому загалу саме під таким іменем, але справжнє його прізвище подвійне і звучить як Йосип Іванович Коберницький-Дичковський. Сліпий – це радше прізвисько, яке, за легендою, сягає часів Івана Мазепи і вказує на боротьбу предків церковного діяча на стороні славного гетьмана – проти московського царя Петра І.

Дитинство

З дитячих років любив вбиратися в одежу й взуття старших, щоби захиститися від дощу. А також в присутності матері ходив по лавці біля вікна. Також з маленьких років за прикладом батьків і братів молився навколішках перед їжею і тим, як мав йти спати.Так само під час посту щодня бив поклони і строго постив. Маленький Йосиф любив з матір’ю збирати квіти, щоб їх освятити на Спаса разом з фруктами. «Коли я завважив, чому такий грубий снопик цвітів брати до свячення, чи не вистарчило би кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоб його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, як клонили голову. Деякі з тих оповідань я пізніше читав в гімназійних читанках, а освячене зілля, висушене, уживали як кропила до свяченої води і як лік для недужої хвороби»,- писав у споминах Патріарх Йосиф.

Коли у Струсові був сотрудником о. Платон Карпінський з візитацією відвідав село Митрополит Андрей Шептицький. «Приїзд Митрополита до Струсова зробив величезне вражіння на всіх. Отець Платон представив Митрополитові учнів, а нас було з кількадесять, і Митрополит почав питати катехизм. Отець Карпінський показав Митрополитові на мене, і він запитав мене: «Що то є общеніє святих?», на що я дав вдоволяючу відповідь».

Навчання у семінарії та університеті

А про свідоцтво від отця-декана Патріарх Йосиф згадував так: «До мого подання на теологію я мусів постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський. Коли я заїхав, то на подвір’ю перед собою побачив я велику резиденцію. Перейшовши першу, другу і третю просторі кімнати стрінув я, як пізніше довідався.ю сестру отця-декана, старшого вже тоді студента прав Карпінського. Отець-декан, вислухавши мене, написав сейчас свідоцтво, запечатав його і віддав мені в руки. Подякувавши отцю деканові, я вийшов з вражіння, що був у священника-ереміта».

Закордонні студії в Інсбруку та Римі

В Інсбруці я побачив, що все треба лишити і віддатися студіям філософії і теології. Отець-регенс Гофман прийняв мене ввічливо і я мав окрему кімнату і більше можливостей зайнятися наукою. Одначе захворів я на тиф , і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезигнував з теології, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав вже думати про докторську дисертацію. Іспити зложив я з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації до Галичини. Потім я написав габілітаційну працю «De principio spirationis». Вона була одна з перших, помимо того, що на магістерії були найкращі кандидати з усього світу на професорів догматики. Я напечатав її пізніше як один том «Праць Богословської академії», і появилися дуже прихильні оцінки, крім отця Костельника, який мусів мене опісля за зневажливу рецензію прилюдно перепрошувати.

Повернення в Україну

Через Інсбрук, Відень і Велград я вернувся до Львова в липні або серпні 1922 року року дуже вичерпаний і ослаблений, але з двома габілітаціями на Інсбруцькім і Григоріянськім університеті. Около півмісяця побув я вдома. Дальше викладав догматику та займався науковою і редакційною працею. Я навіть думав, щоб купити дім у Львові і там примістити редакцію і бібліотеку товариства та кількох світських священників для наукової праці. В межичасі я занепадав на здоровлю і занедужав на катар желудка і кишок, тому що перестудився в часі слухання сповідей, не маючи теплої одежі. Крім того, великим смутком для мене була смерть матері, яка померла в Заздрості і я, хоч недужив, поїхав на похорон. Вона була похоронена в гробівці біля церкви, який я побудував.

На митрополичому престолі

На другу неділю, після похорону, відбулася моя інтронізація, в якій брали участь єпископи Будка, Чарнецький і архиєпископ Базяк. На ній відчитано відручне письмо покійного митрополита Андрея, яке він написав ще на початку. І тоді пішла вже правильна робота. Собор продовжував я далі. Щоби рушити якусь справу студитів, я іменував отця Климентія архимандритом, і як такий він мусів перевести вибори ігуменів по студитських монастирях з достаточним числом монахів. Сам він мешкав в митрополичій палаті і час від часу, після можливості , відвідував студитські монастирі, або монахи приходили до нього.

Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливо. І так відправляв в отців-василіян, редемптористів, студитів і в інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Отець протоігумен редемптористів де Вохт прийшов і тішився, кажучи, що «фіра котиться так добре», тобто, що ціла адміністрація функціонує добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика.

Суд і вирок

Я одержав найвищу кару – вісім літ строгих лягерних робіт, і мене держали відсепаровано. Моїх співсудимих скоро відправили до лагера, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, Защитін і ще котрийсь зі слідчих, і між собою говорили: «Наш суд – шляпа, пишім до Москви», – домагаючись кари смерти, або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: «Эх, черт с ним, пусть идет». Значить не хотів прилучуватися до Защитіна, але Защитін нічого не осягнув в Москві. Ця непевність в тюрмі цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, – то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні. Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці я щодня правив Службу Божу.

Ув’язнення: етапи, тюрми, табори

По кількох дням ми приїхали до Новосибірська. В часі дороги кинули до мого переділу страшного розбишаку, який зачав співати собі, як то він убив тата, маму і як попав в «преступный мир».. Раз якось приступив до мене старший чоловік і потиху спитав мене: «Ви – священник?» Очевидно, тоді не можна було себе там афішувати. Тоді я, в свою чергу, спитав: «А чому ви питаєте?» А він мені на те: «Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що порядніші люди добре до вас відносяться . Ніколи не чув лайки з ваших уст». – «А хто ж ви такий?» – питаю. Він жалувався, що йому не вистарчає поживи, і я прохав роздачника, щоби помагав йому остатками, бо сам я тоді не був в силі помагати. Він діставав багато посилок від вірних, і в найтяжчих днях давав мені, бувало, завжди кілька кусків цукру, що можна було випити з кип’ятком і дещо покріпитись. Православні відносилися до нього добре і примістили його на нарах першого поверху через кілька осіб від мене. У Новосибірську нас вивели з загонів, кількасот в’язнів , і повели пішки три кілометри зі залізничної станції. Кожний ніс свої клунки. По дорозі порох був по коліна, а збитий в повітря не дозволяв навіть дихнути. Мене трактували як звичайного в’язня, і я мав спокій. А як питали, хто я, то я казав, що професор. Але коли приходили «стежні листи» до «опера» – то тоді вже цілий лягпункт знав, що я митрополит, і тоді переслідували мене й обкрадали, як тільки могли.