Ще влітку-восени лояльні до України мешканц Дондасу почали, як то кажуть “втрачати дах”. Зі слів військових, які приїздять суди на ротацію там залишилася буквально пару адекватних мешканців, які ще не піддались промиванню мізків.
Людина не кішка, дресирується швидко, півроку принижень – і вона починає покірно слухатись і поступається дорогою “людям” з триколорами, слухає всяких брехунів з автоматами і не забуває кататися до “укропів” за пенсією.
Свіжа цитата: “Я вже ненавиджу всіх, хто стояв на майдані, всі мої знайомі шахтарі в ополченні, чому ви нас бомбите, нам потрібна тільки наша незалежність!”
Ці люди вже забули розпороті животи і відрубані кінцівки, забули тортури в підвалах – а чому б це пам’ятати, це ж не з ними відбувалось, а якщо це їх не торкнулось, вважай, що й не було. Вони бачать тільки навколишній їх жах і чують обстріли. Але оскільки звинувачувати своїх шахтарів страшно, а спеців, що використовують ідіому “поребрик” ще й смертельно небезпечно. Тому внутрішній накопичений стрес виливається на тих, кого звинувачувати легко і не страшно. Це все укри, бандерівці, хунта!
Ще місяць, другий, і звільняти буде вже особливо нікого. Люди без роду та племені, прикипівші душею не до Батьківщини, а до своїх квадратних метрів – і таких там буде більшість. Пасивна “вата” з необоротною деформацією психіки.
