Мати Романа, Ірина, розповідає про останню розмову з сином:
“Востаннє я говорила з ним 19 лютого, близько шостої вечора. До ранку 20-го більше контакту з ним не було. Мабуть, розрядився телефон. Пам’ятаю, зі мною тоді відбувались дивні речі, і було тривожне відчуття. Я навіть дорогою до Києва, коли їхала за сином, не дуже все це усвідомлювала. Відтоді син снився мені лише два рази. Я собі кажу: він як тут був завжди зайнятий, так і там не має часу навіть на те, щоб мені приснитись. Роман залишається з нами. Знаєте, у світі багато ліків вигадали, крім тих, які можуть загасити оцей біль усередині. Повертатись у 20 лютого, жити з цим, мені важко і фізично, і морально. Пізніше до мене приїжджали люди, які були з ним тоді у Києві, і майже по секундах розповіли про його останні хвилини. Я знаю все: де він був, що робив. Ромчик був дуже втомлений. Майже дві доби не спав. Увесь день 19 лютого стояв на Майдані. Лише прилягли, як почали кричати, що почався штурм. Другий раз штурмували їх під ранок. Тоді він вибіг – і все.
Час не заліковує рани. Розумію, треба жити далі. Втім, не можна допустити, щоб про це забули, а тому ми маємо продовжити справу наших рідних, Майдану.”
Автор: Vera Mincheva
