Дитиною я була занадто вимоглива до себе. Якщо, наприклад, малювати – то шедевр. Або хоча б “особистий рекорд”, який можна буде довго-довго зберігати, милуватися й пишатися ним. Інакше нема й сенсу братися за олівця чи пензлика. Процес як такий мене ніколи не цікавив – лише результат, причому з прицілом на майбутнє.
А оскільки дитина росте й розвивається – те, що здавалося їй шедевром вчора, сьогодні вже виглядає як щось таке наївне й безпорадне, за що нині трохи соромно. А якщо додати до цього факт, що дитиною я малювала анітрохи не краще за більшість однолітків – усе це разом спричинилося до того, що словосполучення “дитячі малюнки” ніколи не викликало у мене якихось позитивних почуттів. Ніколи – до цієї війни – я з власної волі не стала б переглядати дитячі малюнки, ще й замиловуватись ними, як деякі.
А потім почалася війна. І діти зі всієї України почали писати солдатам листи і слати малюнки, а солдати – прикрашати цими малюнками свої казарми. Нема, мабуть, нині в Україні підрозділу, де в солдатів не було б цих листів і малюнків.
Без сумніву, хтось підказав малечі, що треба намалювати малюнок чи написати листа солдату, в якому була б подяка і побажання повернутись живим. Хтось дорослий це організував. Але бачили б ви, відчували б ви, яка енергетика, яка душа і щирість у кожному малюнку! Яка несхожість одного на інший. Це при тому, що бачила я їх – мабуть, уже тисячі.
Бачили б ви, головне – бачили б ті, хто знають мене багато років – як я тепер дивлюся на ці дитячі малюнки. Як я відбирала їх собі – не просто щоб бути “не гірше за інших” – у всіх в кімнаті висять дитячі малюнки, то хай і в мене висітимуть – а ті, до яких лежить душа, які ніби самі звертаються до мене.
Так, в кімнатах у більшості з нас є дитячі малюнки. Ними обклеєні всі стіни, всі холи і коридори. Вони пачками лежать на столах у чергових при вході в казарму, і бійці розбирають їх собі. На свята їх вручають під час шикувань.
Бійці читають УСІ листи від дітей. Якось так сталося, що це для нас реально важливо.
І не лише від дітей. За дітьми “підтягнулися” дорослі. Відродився епістолярний жанр – замість коротких СМСок, листів по електронці і чатів у скайпі – рукописні листи. Ці листи від незнайомих людей, написані не завжди розбірливо – прочитуються повністю. Якщо пише людина старшого віку, в кінці часто буває підпис: “Твоя мама Наталя (Людмила, Тамара, Катерина)”. І всюди, завжди, і в дорослих, і в дитячих посланнях – той самий головний месідж-побажання-заклинання-молитва: “Повернися живим!”.
…Перші малюнки, влітку, з’являлися у нас майже випадково. Призначалися вони для передачі у частини ЗСУ разом з гуманітаркою, і волонтери – перші ластівки час від часу завозили їх нам в ДУК, резонно вважаючи, що дітям нема різниці, зареєстроване чи ні наше військове з’єднання.
Втім, і зараз усі листи адресовані просто “солдатам” і “нашим захисникам” – бо дітям і зараз по барабану усі наші розподіли на відомства – вони знають лише, що десь там хороші люди ризикують життям задля того, щоб захистити їх.
“Повертайтесь живими!” – пишуть усіма мовами, які розуміють в Україні.
Або просто “ДЯКУЮ!”, як написала маленька американська україночка Маргарита (останній малюнок на моїх дверях). Є прикмета, що всі солдати, яким вона подарувала малюнки, повертаються додому живими.
З часом услід за малюнками з’явилися невеличкі вироби, виготовлені дітьми власноруч: ляльки-мотанки, хрестики і браслети з бісера, чашки з нанесеними на них патріотичними зображеннями.
Іноді подарунки навіть бувають адресні – призначені конкретним бійцям, про яких діти дізнаються від батьків, а ті – з Інтернету. У мене теж вже є кілька таких.
Деякі діти залишають на листах і малюнках свої телефони. Я дзвонила 13-річній харків’янці, авторці малюнку з дівчиною (крайній праворуч у другому ряду), розповіла їй, що її малюнок висить у мене на дверях. Бідна дівчинка, схоже, була трохи в шоці – чекала, мабуть, що подзвонить хлопець
Іноді у нас є змога поспілкуватися з дітьми вживу – під час зустрічей у школах в прифронтовому регіоні. Наші бійці регулярно їздять на такі зустрічі. Мені теж пропонували, але я трохи злякалась і не поїхала. Дивилася потім відео – а в дітей очі блищать. У маленьких – коли дивляться на наших хлопців і дарують їм свої малюнки, у старшокласників – коли наші вчать їх збирати-розбирати зброю.
Ці діти вже ніколи не нестимуть пургу про “братні народи”. І нікому ні шматка України не віддадуть.
Автор: Олена Білозерська
Джерело: Франківчани
