Чи не кожне село високогірних районів Івано-Франківщини чарує своїми особливостями.
Так само ремеслами, якими тут займалися відвіку через брак площ для землеробства. А ще — людьми, котрі вміють виокремити найцінніше, та ще й майстерно передають побачене та пережите іншим, інформує Голос України.
До Бабина протоптана стежка
Село Бабин Косівського району останнім часом стало доволі популярним. Майже одразу від повороту з центральної траси Татарів — Кам’янець-Подільський занурюєшся в якісь дивовижі. То старанно відновлена величава церква, у якій до пізньої ночі працюють реставратори, то цікавого архітектурного вирішення дерев’яний клуб. А то й пам’ятник Тарасові Шевченку, де Кобзар постає таким домашнім та своїм.
На одній із них — помешкання Богдана Петричука. Давня дерев’яна хата зі зрубу, в одній половині якої він мешкає із дружиною Марічкою, синами Васильком та Михайликом, а в другій розмістився приватний Музей гуцульських старожитностей. Туди протоптана стежка туристів, котрі мають чим здивуватися.
Щораз важче натрапити на щось рідкісне
«Колекціонувати старовинний одяг я почав ще у восьмому класі, — розповідає Богдан Петричук. — А невеличку збірочку мав уже в 15 років. У спадок від родини майже нічого не дісталося. У давнину в нас побутувала традиція, що донька при заміжжі на придане забирала з хати майже все. Мій дід мав двох сестер. То зрозуміла ситуація. Від баби Параски мені дістався старовинний сардак. За неї та запаску їй довелося служити в заможних газдів майже рік. Там навчилася ткати й передала опісля свої навички доньці — моїй мамі. А перший рідкісний кептар я придбав за зароблені під час роботи офіціантом на «Буковелі» гроші, коли мені було вже 19 років. Його шили ще до І Світової війни».
Спочатку хлопець поповнював свою колекцію через друзів та односельців. Грошей бракувало. Приміром, у п’ятому класі чотири гривні за пояс платив у два етапи. Так само — за перемітку.
Опісля боргував на базарі: скуповував цікаві сорочки та інші предмети народного одягу на всі гроші, а за решту розраховувався згодом. Що заробить — усе іде на старожитності. Їздив селами, фестивалями, придивлявся, фотографував, черпав ідеї. А ще вивчав спеціалізовану літературу, старі знімки. За ними відтворював візерунки, опановував нові техніки вишиття.
Я готовий був віддати всю свою колекцію до Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини, бо хотів його очолити. Навіть із такою пропозицією їздив до столиці. Мені запропонували півставки в коломийському Національному музеї Гуцульщини та Покуття імені Кобринського. Довго я там не засидівся. В прямому й переносному значенні. Статична робота не для мене. Спонукав музейників до пошуку, досліджень, тим і не догодив.
Молодий чоловік зайнявся дослідництвом приватно. Перед черговим походом на ринок чи ярмарок перетрушує свої скрині, щоб не придбати зайвого. Тепер значно важче натрапити на щось рідкісне — розкупили заїжджі колекціонери. Та й колекція Богдана Петричука велика — десятки давніх кептарів, капелюхів, хусток, запасок, чілець, намист-пацьорів. Є ще скрині, гончарні вироби. А головне — вишиванки, переважно з галицької Гуцульщини: Косівського та Верховинського районів.
А тепер дівчата готові сидіти ночами над сорочкою?
Найкращий святочний одяг на Гуцульщині одягали до церкви. Менш парадний — на базар та весілля. На таку забаву весільні урядники — наречені, батьки, дружби і дружки, старости — прибиралися краще, а гості скромніше. А вже зношений одяг носили вдома, коло хати. При цьому жителі одного села моду сусіднього вважали недосконалою, навіть при копіюванні виробу додавали щось своє, — наголошує Богдан, розтлумачуючи особливості орнаментів і крою сорочок.
Окрема тема — візерунки. Кожен із них має свою назву, приміром: «курушина з раками», «зозулинецькі рукави», «українські рукави», «пас вибиваний бакунтовий», «старовіцкі взори» тощо.
Найскладніша оця чоловіча сорочка, — каже колекціонер. — Лише придивіться, як рясно вкритий хрестиками манжет. Скільки то дівчина мала трудитися над ним, десь і не досипала. Де тепер ті дівчата, що готові отак сидіти ночами над вишиттям? Утім, які розваги тоді були: весілля та вечорниці. Ото й усе. То й пантрувала роботу, щоб догодити парубкові.
Було — стало
Буває, дістанеться якийсь невеличкий фрагмент давнього вишиваного чи тканого виробу — і за ним відтворює цілісний. Справа клопітка. Ось ця сорочка із Яворова на тонюсінькому старовинному конопляному полотні. Повністю ручна робота. Якщо тканина й майстрині для відтворення візерунка ще знайдуться, то зібрати все докупи по-давньому, вручну, значно складніше. Тому машинне шиття в рази дешевше. Бо небагато людей готові заплатити адекватну ціну за ручну працю.
Коли припасовується вуставка до рукава з підморшком, виникає проблема, бо стягується полотно, і важко з вивороту підшити. Колись полотно рукава просто обметували, і воно після прання торочилося. Тепер підшиваю стрічкою. І вигляд покращується. Вважаю, що ручні рукавівки — це розкіш, їх треба носити з пошаною до праці, а машинні можна вдягати, куди треба. Приміром, вишиті вовною гуцульські чоловічі сорочки — величезна рідкість, от і хочеться відтворювати щось давнє. Радію, коли, приміром, молодята одягають сорочки моєї роботи.
Незрівнянна ні з чим енергія
Звісно, таким чином не відчуєш трепету від кептаря, який одягала Палагна у знаменитому фільмі «Тіні забутих предків». Того неймовірного піднесення, коли тебе поважно вдягають у народний стрій. Сорочку, запаски, пояс, далі пов’язують по-гуцульськи багацьку хустку… Уявляєш себе героїнею старовинного фільму. І ніби чуєш голос забутих предків.
Богдан Петричук радо ділиться своїми набутками. Колекцію беруть для різноманітних фестивалів. Його одяганки — на героях документальних та художніх фільмів. Таким чином долучається до популяризації народного мистецтва, багатства гуцульської історії та самобутності. Хоч і власним коштом утримує музей. Прибуток — лише від реалізації реплікацій-копій давніх виробів.
Читайте також: Тимчасово не курсуватиме потяг Коломия – Заліщики
