На Прикарпатті є така чудна місцина – називається Яремче, – дуже зручно розташовано на карті автомобільних і залізничних сполучень, тому добратися сюди досить легко.
Найпростіше добиратися з інших областей України залізницею або автобусом до Івано-Франківська, а тоді маршрутним автобусом або поїздом до Яремче, які курсують дуже часто або. Станція маршрутних автобусів знаходиться при виході із залізничної станції Івано-Франківська.
Недавно мене занесло у той чудний край. Помилувавшись водоспадом і придбавши пару сувенірів, вирішила пошукати щось цікаве. На свою голову наткнулася на пам’ятник Руднєва і згадала закон про декомунізацію.
Верховна Рада України 9 квітня проголосувала за законодавчий акт про засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів, а також заборонили їх символіку і пропаганду. Даний закон визнає комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні злочинним і таким, який проводив політику державного терору.
Прямуючи по центральній вулиці міста з лівого боку можна побачити постамент Руднєва і початок вулиці, названої на честь нього. А трохи вище по тій самій стороні – стелу героям-ковпаківцям, а точніше те, що від неї залишилося. Навпроти цієї стели по іншій стороні знаходиться пам’ятник партизанам зі з’єднання Ковпака.
Що стосується стели героям-ковпаківцям, то замість неї в Яремчепланують розмістити стелу «Героям Небесної Сотні». За словами головного архітектора міста Наталії Шемрай-Макарук, планується спорудити монумент шляхом «реконструкції бувшої стели партизанам-ковпаківцям», воювавшим на неправильній стороні під час війни, на площу Небесної сотні.
«До 1963 року попередньо то був інакший,коли просто перезахоронювали партизан-ковпаківців і воїнів Радянської армії. То це була просто урна і постамент з урною ну а згодом зробили цей пам’ятник. Архітектором цього пам’ятнику є так само бувший партизан-ковпаківець, який був у рейді тут у нас в Карпатах, – Тутученко Семен. Цікавий пам’ятник я вважаю взагалі своєю конструкцією такий характерний якраз для Карпат. Ви бачите, що з таких суцільних брил зроблені скелі, велика така фігура партизана-ковпаківця, який захищає ніби прохід до гір фашистським загарбникам. Вважаю, що пам’ятник такий досить цікавий. Ніяких протирічч у суспільстві він не викликає, тому, що кожного року скажімо на День перемоги відбувається панахида тут і біля цього пам’ятника. А також біля пам’ятника, який був побудований у 1996 році, тобто поруч з музеєм – це пам’ятник воякам УПА, і тим жителям Яремче, які були знищені НКВД місцевими. І панахида проходить тут і жодного разу не було якихось таких інцидентів, люди нормально ставляться до цього.
А відносно того постаменту Руднєва, – він якби, ну звичайний такий постамент, і не думаю, що він несе якусь художню цінність. І поставили напевно у зв’язку з тим, що та вуличка власне носить назву вул.Руднєва. Сам Руднєв захоронений власне тут,і комісар і син Руднєва Радик, який так само загинув у Карпатах», – розповів науковий працівник музею етнографії та екології Карпатського краю Баштаненко Галина Миколаївна.
Крім вище перерахованих пам’ятників в Яремче по вул. Ковпака колись знаходилась меморіальна дошка Сидору Ковпаку, яку і ще раніше намагались ліквідувати, але тоді вона майже не зазнала у шкоджень. У 2013 році пошкрябали носа та дату народження Сидора Ковпака, і намагалися замалювати надпис на пам’ятній дошці.
У серпні 2013 року всеукраїнське об’єднання «Тризуб» повідомило, що «спецбоївка» об’єднання «у відповідь на агресію ворогів української нації» ліквідувала пам’ятну дошку Сидору Ковпаку в Яремче Івано-Франківської областіі.
У відповідь Компартія вимагала притягнути їх до кримінальної відповідальності і посилити кримінальну відповідальність «за наругу над пам’яттю радянських воїнів-визволителів».
Того ж року у серпні «свободівці» заявили, що зірвали захід комуністів у Яремче на честь 70-ої річниці Карпатського рейду партизанського загону Сидора Ковпака та закидали лідера КПУ Петра Симоненка яйцями.
І все-таки вдалося повністю ліквідувати дану меморіальну дошку тільки цього року у квітні.
В Яремче було ліквідовано не тільки стелу героям-ковпаківцям та меморіальну дошку Сидору Ковпаку, місто також позбулося комуністичного ідола, який бовванів у центральній частині міста по вул. Свободи біля будинку культури. Ленінопад по-яремчанськи відбувся ще 20 вересня 1991 року. Зараз на цьому місці розміщено прекрасний фонтан, як елемент прекрасного архітектурного оформлення вулиці, яким милуються мешканці міста.
Давайте спробуємо зв’язувати бути чи не бути двом пам’ятникам, які на даний час залишилися.
Сидір Ковпак – командир партизанського з’єднання, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор, член ЦК КП(б) України. У передвоєнні роки Ковпака мали намір заарештувати як ворога народу. Але, будучи своєчасно попереджений знайомим начальником районного відділу НКВС, зумів сховатися і благополучно дочекався, поки ситуація не змінилася для нього в кращу сторону. Коли Ковпак був розбитий, то виникає питання, якщо він не мав підтримки населення, то хто він є?
Що стосується Руднєва Семена – активний діяч радянського партизаційного руху, комісар з’єднання під командуванням Сидора Ковпака, Герой Радянського Союзу (посмертно). У травні 1938 року був обраним головою Путивльської районної ради Тсоавіахіму. Цього ж року органи НВКС заарештували Семена Руднєва, звинувативши його у шпигунстві, скоєнні диверсії та контрреволюційній діяльності.
Відповідно до ранньої радянської офіційної версії, в бою під Делятином у вересні 1943 року був тяжко поранений і за нез’ясованих обставин загинув разом зі своїм старшим сином Радієм. Згідно з пізнішими даними, відкритими під час «Гласності» наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років (газета «Правда»), Семена Руднєва, як недостатньо лояльного Москві, застрелила двома пострілами у скроню радистка спецгрупи П. Вершигори Анна Туркіна (Лаврухіна ), яка мала персональне спецзавдання.
Версію про вбивство С. Руднєва висунув учасник партизанського руху, соратник С. Руднєва і С. Ковпака Герой Радянського Союзу – Петро Брайко, але не зміг навести жодних документальних доказів на її користь.
Крім того, тих людей, які за твердженням П. Брайка, могли б підтривдити інформацію про вбивство С. Руднєва, немає серед живих. Доки ж вони були живі, П. Брайко чомусь не озвучував свою версію. Дмитро Веденєєв, заступник голови Українського інституту національної пам’яті, вважає що офіційна версія є правдивою. Ще треба дослідити, чи німці, чи свої прошили з автомата сина Руднєва Радика, й він помер від ран на Придністров’ї.
Виникає ряд запитань, а саме:
– Ковпак і Руднєв – хто вони? Партійні діячі, які прийшли в наш край нав’язувати непритаманну нашим землякам ідеологію чи все-таки борці проти фашизму? Чи існує межа, яка чітко розділить ці два поняття?
– За часів Другої світової 1939-1945 років понад 7 мільйонів українців воювали в різних арміях світу і кожен вніс свою частку в загальну перемогу, а отже, напрошується питання – чи маємо ми право руйнувати пам’ять маленької частини тих, хто поклав свої голови задля спільної перемоги над фашизмом, нехай під прапорами комуністичної ідеології?
– Невже герої Небесної сотні заслужили на те, щоб пам’ять про тих залишила пам’ять тих, хто поліг за волю і свободу українського народу від гітлерівського фашизму.
Я вважаю, що ідея спільних військових кладовищ потрібна. Було б дуже добре, якщо поруч будуть знаходитися і поховання супротивників. Смерть взагалі примиряє. А ще час.
Наприклад, кожного року 25 квітня тисячі турків, австралійців і новозеландців разом поминають полеглих у 1915 році на півострові Галліполі. Звичайно, то справи майже вікової давності. Одна справа разом з французькими реконструкторами відтворювати Бородінський бій, інше – разом з німцями відтворювати Сталінград. Особливо, поки живі безпосередні учасники боїв.
Не дивно, що сьогодні спільні військові кладовища часів Другої Світової війни – незвичайно рідкісні (один із прикладів, кладовище в Талліні, де зараз стоїть знаменитий «Бронзовий солдат»).
Але, знову ж, час володіє дивовижним даром – дозволяє прощати. Головне – не забути головного (в даному випадку – не допустити повторного розвитку ідей нацизму). А інше – справа минулого. Накопичення історичних «рахунків», так само як і переписування історії ніколи не вело до нормалізації відносин і гармонійного співіснування. Ні між супротивниками, ні між колишніми союзниками.
Отже, ми повинні пам’ятати свою історію і своїх героїв. Кладовище радянських воїнів у Познані – у зразковому стані. Чого не скажеш про сотні подібних похованнях в нашій країні. І це вже завдання для нас самих: навчиться шанувати історію, коли вона не пов’язана із зовнішньою політикою і не впливає на збереження «обличчя» на міжнародній арені. Перестати вважати меморіали радянським солдатам або воїнам-інтернаціоналістам невід’ємною деталлю міського пейзажу і зручною точкою орієнтування (або місцем побачень). І хоча б інколи, проходячи мимо, замислюватися про тих, хто не повернувся з бою.
Я вважаю, що кожен загиблий солдат гідний шанобливого ставлення до своєї могили.
