Взагалі, вмирати не так страшно, якщо ця смерть десь там, в майбутньому, а от коли чекаєш її, знаючи, що вона може прийти через секунду чи дві, це, мабуть, зовсім інші відчуття…
У кожного із нас є свої плани на життя: хтось думає про кар’єру, хтось про сім’ю, хтось про те, що потрібно заплатити за комунальні послуги, хтось про те, що потрібно зробити, хтось про те як би гарно порозважатись… Думок у нас безліч. Але ми ніколи не задумуємось, що рано чи пізно цих думок може вже не стати, що наше життя не таке вже й довге… Що ми лише гості на цій землі.
Зовсім інша ситуація, коли смерть людину супроводжує, зовсім по-іншому живуть наші захисники в зоні АТО. Зовсім не про те думають, зовсім не так відчувають. 19 травня у соціальній мережі фейсбук журналістка-солдат з Івано-Франківщини Наталя Коцкович так описала свої відчуття: «Поїхали на передок до наших… Не здогадуюсь навіть, скільки ще триватиме війна, але вже точно знаю, те, що переживаю зараз (емоції, дружбу, справжнє побратимство, анекдоти, сміх, одна тушонка на 5-ьох, блін…. можна перечисляти безкінечно), я не забуду ніколи в житті. Очі сміливців неповторні… Дякую, що отримала можливість бути в “Азові” і знати особисто кращих синів моєї країни».
Та рано чи пізно війна підходить до закінчення. Приходить наказ про відступ (це особлива мить!), і починається «повернення».
Ті люди, які звикли до вирв і окопів, відчувають недовіру до тиші, полів, до звичного колись життя. Кожен гучний звук, кожен яскравий спалах нагадує вибух і викликає рефлекси з «того» минулого. Ті люди, які не були там на передовій не розуміють цього, і подібна реакція може викликати нерозуміння.
«Повернені», в першу чергу, натикаються на стіну нерозуміння в своїй сім’ї, в найближчому оточенні. «Мої батьки й тесть із тещею, і говорять, говорять, але я не розумію їх, а вони не розуміють мене.» Е.М. Ремарк «Повернення».
Потрібно пам’ятати, що військові, які повертаються до мирного життя не є хворими, вони просто потребують адаптації до мирного середовища. Психологи надають певні поради як можна їм допомогти, якщо військовий перебуває у сім’ї. Зокрема, виявляйте терплячість до близької людини. Ваш близький може як мовчати про пережитий досвід, так і весь час говорити про нього. У першому випадку показуйте Вашу готовність вислухати його, але не тисніть проханнями розказати, що з ним там було. У другому випадку – вислуховуйте. Розповідь про події стимулює процес перетворення травматичного досвіду в життєвий.
Підтримуйте фізичний контакт – збільшіть кількість обіймів (не менше 8-10 на день). Головна «зброя» обіймів – в нашому організмі вони піднімають рівень гормону окситоцину, який знімає депресію і відчуття самотності. Беріть близьку людину за руку, просто сидіть поруч.
У своїй підтримці будьте щирими. Не вживайте виразів: «Візьми себе в руки», «Забудь про це», «Не згадуй більше!». Такі вирази шкідливі. Вони зводять і зміцнюють стіни у спілкуванні.
Ходіть «на природу», введіть ритуал щоденних прогулянок.
Залучайте близьку людину до фізичної роботи – фізичне навантаження сприяє швидшому виведенню гормонів стресу з організму. Для військових, які повертаються зі Сходу, важливою є трудотерапія та активне заняття спортом для тримання м’язів у тонусі.
Будуйте спільні плани на майбутнє та розподіляйте повноваження – це допомагає побачити перспективу.
Уникайте алкоголю. Це «фальшивий» друг – він притупляє почуття, але не дає видужати.
Будьте доброзичливими. Ввічливість та уважність зміцнюють стосунки.
Зустрічайтесь з друзями – спілкування надзвичайно важливе для відновлення та розбудови зв’язків з мирним життям і світом.
Важливо пам’ятати, що емоційна холодність чи гнівливість людини з пост стресовим розладом – це вияви її важкого внутрішнього стану та вони не мають відношення до ваших стосунків.
Проте як психологи, так і духовенство, зазначають, що думка про те, що сім’я є найкращими ліками для військового, є помилковою. Найкращими ліками є коло військових, з якими вони проводили час. «Ми хотіли було воювати проти всього, що становило наше минуле – проти брехні і самолюбства, корисливості і безсердечності; ми стали жорстокими і не довіряли нікому, окрім найближчого товариша, не вірили ні у що, окрім сил, які нас ніколи не обдурювали, як небо, тютюн, дерева, хліб і земля…» («Три товариші» Ремарк).
Отець Ярослав Рохман, який займається духовно-психологічною реабілітацією для військовослужбовців, які повернулися із зони АТО, розповів такий цікавий випадок, що одного разу військовий ображався на свого побратима через те, що він не захистив одного із їхніх спільних товаришів. Пізніше коли проводили спільне коло ділення серед військових виявилося, що він не міг допомогти тому товаришеві, так як в той момент змушений був рятувавати життя іншому.
Позитивом є те, що до духовно-психологічної реабілітації військових залучається також Церква. «Багато військових, які повертаються зі Сходу вважають себе вбивцями, проте це не так, вони наші захисники. Тому духовні проповіді про прощення їм зараз необхідні» – зазначає о. Ярослав Рохман.
Проте не тільки сім’я та Церква повинні сприяти адаптації військових до мирного життя. Вся ця ситуація вимагає відповіді зі сторони суспільства. Психотерапевт Микола Винницький зазначає: «Коли закінчиться фаза героїзації суспільством цих бійців, і наступить розчарування (а воно є невід’ємним як для суспільства, яке зіштовхнулося з травмами), ми отримаємо величезну проблему у суспільстві. І якщо цим людям не надати можливість адаптуватися і отримати певне соціальне визнання, то такі люди обов’язково відчують сильну образу через те невизнання, з яким вони стикаються по поверненню до дому. Саме це може привести при певних психологічних труднощах до використання своєї сили. Як на мене, першочерговим є створення дієвих механізмів їхньої інтеграції у соціум, допомога їм знайти ту можливість залишатися настільки ж «сильними», якими вони були на війні.
Важливо направити той потенціал, який з’являється після опрацювання наслідків не на войовничу, а на будівничу діяльність. Було б логічно, коли після певного психологічного пережиття, найкращих бійців формували б у якісь, наприклад, добровольчі загони охорони порядку міста.
Це є і можливість соціального визнання, і можливість працевлаштування, і можливість зміни тієї системи в країні, до якої наразі немає довіри в суспільстві».
Основна думка, яку мені хочеться донести – це те, що ми повинні бути вдячні, що ми повинні визнавати наших героїв… Кожен з цих, хто боролись, боролись не за якусь країну, вони боролись за нашу свободу! Тож не обдурімо, не зрадьмо їх.
Автор:Катарина Волошин
