У дворі біля батьківської хати красується капличка. Її побудували колеги сина одразу після його загибелі, пише прес-служба поліції в області.
Батьки назвали капличку на честь святого великомученика Юрія Переможця – заступника усіх воїнів. При вході – портрет їхнього Віті, коротка біографія. Всередині є образ святого Пантелеймона, святого Віктора. А також маленький образок Почаївської Богородиці, який мама давала синові, коли той вирушав на Схід. Потім той образок повернули побратими. Тепер він у сімейній капличці, висить у рамці…
Віктор Яков’як народився 1988 року в селі Голосків на Коломийщині. У 2006-му закінчив Івано-Франківський професійний будівельний ліцей, де здобув спеціальність столяра. Потім працював охоронцем. Займався легкою атлетикою.
З квітня 2007-го проходив строкову військову службу на посаді стрільця київської окремої конвойної бригади Внутрішніх військ МВС України.
З 26 травня 2009 року проходив службу в органах внутрішніх справ, міліціонер окремої роти міліції особливого призначення «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області.
З квітня 2014-го брав участь в антитерористичній операції на сході України.
29 травня Віктор Яков’як разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок. Близько 12.30 гелікоптер Національної гвардії України, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчика на горі Карачун був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК. Під час падіння вибухнули паливні баки. Загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців Національної гвардії, серед яких двоє членів екіпажу і легендарний генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття, в тому числі і 25-річний Віктор Яков’як.
1 червня в Івано-Франківську прощалися із загиблими правоохоронцями, на панахиду прийшли кілька тисяч іванофранківців, весь особовий склад прикарпатської міліції, керівництво міста та області. Наступного дня Віктора Яков’яка поховали на кладовищі рідного села.
Удома залишилися батьки-пенсіонери, дві сестри, два брати і наречена.
20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу, боєць нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).
На боці справедливості
У сім’ї Віктор був четвертою дитиною з-поміж п’яти. Народився якраз на день святого цілителя Пантелеймона – покровителя усіх стражденних та хворих.
Рідні Віктора згадують його як дуже чемного і спокійного хлопчика. Коли ще був геть маленьким, то страшенно боявся води, купання у ванночці наганяло на малюка неабиякий жах.
З самого дитинства закохався у спорт. Особливо у бокс. Старший брат Василь згадує – коли Вітя був ще малим, дуже любив з ним жартома боротися.
Трохи подорослішавши, навіть обладнав на своєму подвір’ї качалку. Там боксував, підіймав штанги… До речі, та качалка й досі є. Щоправда, занедбана трохи, бо і Віктора вже ось чотири роки, як нема на світі.
Навчаючись у ліцеї, хлопець цілими днями пропадав у тамтешньому спортзалі. Там познайомився з бійцями роти спеціального призначення. Саме тоді Віктор загорівся бажанням стати одним із них, теж вступити до лав «Беркута». Тим паче хлопчина був дужим, високим, спортивним, не курив, алкоголю не вживав. Але на той час це було неможливо, адже 15-річний Віктор був надто юним для цієї роботи. Однак уже з того віку в хлопця зародилася чітка ціль на майбутнє.
Потім була армія. Про те, аби «відкосити», навіть чути не хотів, хоча батьки не раз пропонували допомогти уникнути служби. Хлопець дуже хотів служити або в десантних, або в інших елітних військах. Потрапив до Києва у внутрішні війська, охороняв головні боєприпаси. «Пам’ятаю, коли ми приїхали на присягу, як він скрупульозно виконував усі процедури, дуже переживав, чи добре марширував, чи чітко сказав текст… – пригадує старший брат. – Вітя любив порядок в усьому».
Одразу після повернення додому твердо заявив батькам, що нарешті йде працювати в міліцію. Ті його відмовляли, казали, що це дуже небезпечно. Де там. Усе одно пішов. Робота була важка, але до душі. Віктор часто із захопленням розповідав про всілякі випадки затримання злочинців.
Прикарпатець постійно стояв на боці справедливості, це була його принципова позиція.
Наречена хлопця розповідала, як вони одного разу гуляли біля озера і побачили, що якийсь чоловік набридав зі своїми залицяннями перехожій дівчині. Віктор не стримався, схопив його «за шкварки» і кинув в озеро.
З віком любов до спорту лише зростала. Віктор щозими купався в купелі при сільському монастирі. Міг купатися навіть при страшних морозах. І ніколи не хворів. На вихідні з Івано-Франківська додому в село їхав велосипедом, а це 45 км. І так само через кілька днів повертався на роботу – двоколісником.
«Я пишаюся ним не тому, що він – мій брат, – каже Василь. – А тому, що це дійсно гідна людина була. На такого варто рівнятися не лише молодим, але й усім старшим».
Побратими згадують Віктора як людину неймовірного духу, як справжнього бійця. Якщо поставив собі ціль, уперто йшов до неї. Досить агресивно реагував, якщо ображали його друзів.
Вони разом зі своїм нерозлучним колегою Петром Остап’юком постійно підколювали одне одного. Це був неймовірно веселий тандем: Вітя вигадував якийсь прикол, а Петя вже підтримував цю хвилю. Це були друзі нерозлийвода. І навіть загинули в один день… До речі, коли хлопців відправляли на Схід, то Остап’юк мав потрапити в іншу групу, але одразу звернувся до керівництва: «Хочу бути з Вітею!»
Колега Андрій Маковійчук каже, що Яков’як був його наставником у роботі, хоч за віком і молодший: «Він дав мені багато цінних знань у цій професії, зокрема поради щодо тренувань. Вітя дуже багато тренувався».
«Збирайся! Їдь на базу!»
Під час Революції Гідності взимку Віктор виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях Києва. Йому батько тоді сказав: «Якщо піднімеш руку на українців – не пробачу, роби, що хочеш, хоч рапорт пиши, але беззбройних людей не бий». Хлопець дав батькові слово і дотримав його.
«Яка би команда мені не надійшла, я не піду проти свого народу», – казав Віктор своєму братові, коли той приїхав до столиці. А івано-франківським «беркутам» і не давали таких команд, бо знали – не виконають.
Весна 2014-го. То був перший день після Великодня. Віктор приїхав додому до батьків. Разом пішли до церкви. Потім поснідали. Увечері він мав знову повернутися до Франківська на чергування, а наступного дня обіцяв прибути назад. Так і сталося. На другий день Великодніх свят зібралася вся родина, гостилися. Раптом дзвінок. «Збирайся! Їдь на базу». Віктора терміново викликали на роботу. По нього приїхав Петро Остап’юк.
«Я ніколи в житті не бачив, аби Вітя плакав, – не стримує сліз батько. – А того дня, виходячи вже до хвіртки, він заплакав».
Мама дуже просила не їхати, а Віктор тоді сказав: «Мамо, ви що, хочете, аби «зелені чоловічки» ходили по Франківську? Хто поїде, як не ми? Ви ж не поїдете…» І на тому все.
«Я дуже добре пам’ятаю, як ми прощалися, – пригадує брат Василь. – Особливо його погляд – такий, що аж мурашки по шкірі. Він наче хотів надивитися на мене востаннє. Ми тоді так міцно обійнялися. Вони з Петром сіли в машину, трохи від’їхали, а потім Вітя розвернувся і ще помахав рукою: «Васю, тримайся! Будь здоров!»
Віктор мав незабаром одружуватися. Казав: «Коли ми зробимо там порядок і в державі буде спокій, я буду женитися». Хлопець так і не встиг оженитися, та й омріяного ним порядку в країні нема і досі.
«Тату, тут біда»
Хлопець час від часу телефонував, перебуваючи на горі Карачун. Розповідав, що дуже потужні обстріли. Казав, що нема їжі, води. Хлопці ставили намети з клейонки – коли падав дощ, то вона звідтіля стікала у приготовлені ємності. Так бійці вже мали в чому помитися, втамувати спрагу.
За кілька днів до трагічної події батько Віктора йшов до церкви, і якраз перед самим входом раптом зателефонував син: «Тату, моліться за нас, бо тут біда».
На Вознесіння батьки пішли до церкви, замовили молебень за щасливе повернення сина і його побратимів додому. Прийшли до хати, увімкнули телевізор. А там якраз новини: «Збили гелікоптер, на борту якого перебували працівники спецпідрозділу івано-франківської міліції…» Тато ніяк не міг повірити. Вже за кілька годин жахлива звістка підтвердилася. Віті більше немає. Мама одразу зомліла. Під вікнами вже гуділа карета швидкої, хоча її ніхто не викликав.
Як потім батькам розповідали хлопці, Віктор не одразу загинув, як решта екіпажу. Його і льотчика викинуло з гелікоптера. Коли вони попадали, якийсь нацгвардієць підповз до Віктора: «Брате, свої!» Тоді прикарпатець попросив розрізати його бронежилет, бо той горів. А потім Вітя підійняв голову і важко запитав: «А Петя де?» Він шукав свого рідного друга Петра Остап’юка, але той уже був на небі. «Не переживай. Зараз будемо шукати Петю», – відповів нацгвардієць. У цей момент якраз вибухнули боєприпаси з гелікоптера, і осколок потрапив просто в шию Віктору. Він відлетів до свого любого товариша.
Потяг поїхав собі далі
Батько недавно їздив на гору Карачун, був на місці, де його син видихнув востаннє. Дуже сильно плакав.
Старшому братові Ігореві важко згадувати про Вітю. Він запинається, сльози самі котяться… Чоловік каже, що після трагедія брат йому снився. Уві сні вони разом їхали в поїзді. На одній із зупинок Вітя вийшов, а потяг поїхав собі далі.
Колега Андрій Маковійчук теж бачив дивний сон після трагедії на Карачуні. Мовляв, на базу прийшли Вітя і Петя. Принесли пляшку коньяку. Всі разом сиділи, говорили, жартували багато. А потім Андрій вийшов з Яков’яком надвір, і на роздоріжжі Вітя сказав: «Все! Далі я сам. Тобі в інший бік треба. Нам не по дорозі, брате…».
Наталя МОСТОВА “Галицький Кореспондент”
Читайте також: Калушани на колінах зустріли загиблого на Донбасі 19-річного розвідника. ФОТО
