Запоріжжя – українське місто
Сьогодні як ніколи Україна занурена в хвилю патріотичного піднесення. На вулицях можна побачити численну кількість людей у кольорових вишиванках, гарних струнких хлопців, що вибрили собі чуба, який символізує славного запорізького козака, що пробуджує та відроджує гени вільної, незалежної та справедливої людини.
Скрізь лунають українські пісні, на око постійно впадають кольори державного прапора, від маленьких стрічок до монументальних споруд. Ці кольори об’єднують Схід і Захід в єдиному прагненні захистити власну державу.
Проросійські СМІ активно мусують інформацію про землі Новоросії, які за радянські часи відійшли до України [5]. Історія свідчить, що з 1874 року на території Російської імперії такої губернії чи області не існувало. Якщо заглиблюватися в назви історичних земель, то наш край складав разом з Дніпропетровською областю спочатку Землі війська Запорозького, а з часом Катеринославську губернію [1]. На цій території завжди етнічно переважали українці. В Олександрівському повіті за даними перепису 1857 року росіяни складали всього 2% [4].
Проросійські політики очікують від населення Запоріжжя підтримки думки про історичну справедливість повернення нашої землі до складу Росії. Запорожці вирішили спростувати цей заклик і довести всім проросійськи налаштованим силам, що Запоріжжя – українське місто. Саме тому наші громадяни так активно приєдналися до всеукраїнської акції “Розмалюй своє місто“.
Спочатку сама ідея розфарбовування міст України пролунала від незалежного журналіста, громадського активіста Романа Реведжука [6]. Головне в його ідеї, що можна показувати людям патріотизм у фарбах, у національних кольорах українського стягу, щоб вони бачили, що вони вдома, і цим самим безумовно підіймати бойовий дух народу, їхню самовпевненість та згуртованість. Своїми думками Роман вперше поділився із Денисом Антюховим, який підтримав його. Патріоти вирішили почати з Дніпрогесу, як символу об’єднання берегів Дніпра.
Десь через кілька днів розпочалася робота над проектом пофарбування огорожі Дніпрогесу з буденного сірого у яскраві патріотичні жовтий та синій кольори. Насправді отримати дозвіл на такий проект було складно, бо спочатку ніхто навіть і не міг повірити, що це таки відбудеться. Втім, таку патріотичну ідею трохи не зарубали на кореню чиновники облради, які спочатку відмовили у проведенні акції, мотивуючи це тим, що Дніпрогес – це стратегічний об’єкт, тому ніякі вільності в даному випадку просто недоречні. Та ще й ситуація у країні невідповідна, як тоді здавалося, не до дитячих забавок.
Поки Денис Антюхов чекав на дозвіл на цей проект, у нього був час на пошук спонсорів, у яких також було нелегко завоювати довіру. Сума була потрібна немаленька… Пофарбувати три кілометри паркану складно не тільки фізично, а й матеріально. Нарешті міськвиконком дав “зелене світло” на проведення загальноміської акції, знайшлися і спонсори. Грошей було виділено на три тонни фарби, а також на пензлі, валики, коритця для фарбування, продукти та мінеральну воду.
Самому з таким проектом не впоратися. Обов’язково потрібна підтримка не тільки з боку влади та спонсорів, а й з боку волонтерів. Об’яви про пофарбування Дніпрогесу заполонили Інтернет. Денис просто виклав у себе на сторінці та ще на деяких сайтах заклики про цю подію, та небайдужі люди почали ділитися інформацією не тільки у соціальних мережах, але й розклеювали звернення по місту, телефонували та казали своїм знайомим. Таким чином дуже багато людей, і не тільки у нашому місті, а й в Україні, дізналося, що трьохкілометровий паркан буде синьо-жовтим.
З організацією пофарбування, з розподілом на сектори волонтерів та просто регулюванням робіт на Дніпрогесі волонтерам допомогли бізнесмени з союзу джиперів міста Запоріжжя Наталя та Андрій Ахтаніни. За час фарбування всі дружньо, шуткуючи, називали їх Наташа та дядько Андрій.
І ось нарешті ми розпочали! Рано вранці волонтери зібралися біля штабу. Штабом у нас було місце, що ближче знаходиться до тієї ділянки паркану, де відбувається фарбування.
Головне питання яке всіх хвилювало, чи дійсно підтримають нас люди? Чи прийдуть вони на допомогу? І ось, чекаючи біля штабу, з сотнями кілограмів жовтої та синьої фарби, з пакетами валиків та пензлів, паками з водою та коробками з печивом, ми нарешті побачили перших волонтерів, що з сяючими посмішками, у вишиванках, без страху забруднити їх фарбою, дівчини з вінками на головах, хлопці з жовто-блакитними прапорами рухались у наш бік. Це була перша допомога, що прийшла. Ми почали робити перші кроки у фарбуванні. Як виявилося згодом, це не так просто, як нам здавалося.
Усі волонтери, що пришли, а їх було більше сотні, розподілялися на три групи. Перша група, що завжди йшла попереду, називалася група «зачистки». Вони шпателями, залізними щітками, наждачним папером, ганчірками відшкрібали іржу, стару сіру фарбу та бруд. Загалом у такій групі були хлопці-школярі, парубки-студенти та дорослі чоловіки. Далі за ними після зачистки паркану, йшла наступна група “синіх”, що фарбували у синій колір. Та третя група “жовтих”, що фарбували паркан у жовтий колір.
Ми фарбували паркан десь з дев’ятої години до вісімнадцятої. Зрозуміло, що не всі люди змогли фізично витримати стільки часу: у всіх є свої справи. Незважаючи на неймовірну спеку, фарбувати городяни приходили цілими сім’ями, багато у вишиванках та з маленькими дітьми. Малеча теж приєднувалися до акції, вони фарбували по два-три стовпчика, потім, правда, доводилося перефарбовувати. Ми увесь час домагалися яскравості кольорів, щоб навіть було видно пофарбований паркан Дніпрогесу не тільки з протилежних берегів, але й з арочного мосту та з острову Хортиця. 
Так спочатку було дійсно важко. Особливо, коли бачиш, скільки ще на тебе чекає роботи, то складно себе утримувати на місці. Згодом самоутворилися ще групи: ті, хто виносять сміття, приносять фарбу, їжу та воду, ті, хто мазали усіх сонцезахисним кремом, а також фотографи. Добре, що з’явилися такі нові помічники, бо коли ти стоїш по вуха в фарбі, важко чи води випити, чи фарби у коритце долити. Тим більш, що у тебе на руках по дві пари рукавичок, садові та медичні. Спочатку ми одягали садові, щоб було м’якіше і щоб на руках мозолі не натирати, та зверху на них одягалися медичні, щоб менше просочувалась фарба на руки и не прилипала до них. Та ще й у таку жару фарбувати – липень усе-таки!
Щоб волонтери, що фарбують або зачищають не відволікалися, утворилися та проходили нові додаткові групи, які поки один кладе у рота голодному волонтеру печиво чи бутерброд, то інший маже його сонцезахисним кремом, щоб той не згорів на сонці. За ними йшли наступні, що напували людей безпосередньо з пляшки. Взагалі, якщо ти казав, що не хочеш їсти, або тебе кремом мазати не треба, то тебе все одно нагодують, напоюють та намажуть, бо у всіх, хто фарбував Дніпрогес були братські відносини. Всі шанували і підтримували один одного.
Я не пам’ятаю, щоб хтось із кимось сварився. Всі відносилися до кожного як до родича, бо тільки так ми змогли стати командою, бо тільки так ми зможемо бути незламними та сильними. Також ми мали час і місце на відпочинок, бо дійсно дуже важко по такій спеці фарбувати багато часу. Ми простилали туристичні килимки у тіні під білбордами, сиділи у купі, розмовляли на різноманітні теми. Мене приємно здивувало те, що кожен учасник цієї акції може підтримати будь-яку тему розмови та розповісти щось нове та цікаве. Під час відпочинку ми співали українські пісні, та обов’язково співали Гімн України.
Дуже гарна підтримка була не тільки від постійних волонтерів, а й від звичайних перехожих. Фарбуючи Дніпрогес, я помітила, що майже кожна людина патріот і рада підтримати волонтерів. Люди підходили, цікавилися, чи можна і коли приєднатися до акції. Йшли до штабу, одягали рукавички бралися чи відчищати стару фарбу, чи йшли допомагати фарбувати довжелезний паркан. Деякі люди не мали такої можливості з нами залишитися, але і вони робили дуже важливі речі для нас: приносили нам додатково фарбу, їжу, ящики з різноманітним печивом, воду, охолоджений чай з лимоном на закарпатських травах.
Одна бабуся, яка за станом здоров’я не могла фарбувати, напекла нам смачних пиріжків та соковитих кексів з синьо-жовтими візерунками. Вона принесла нам їх та із слізьми на очах, вклонилася та сказала нам: “Велике дякую за те, що ви такі патріоти, за те, що ви так любите нашу Батьківщину”. Останніми її словами до нас були: “Слава Україні!”, – та вона пішла додому. Майже кожного дня вона нам приносила свої смачні пиріжки та кекси. Багато ще хто приносив пиріжки та бутерброди, але вже не були такими емоційними, просто казали: “Дітки, дякуємо вам! Слава Україні!”.
Також під час проведення цієї патріотичної акції, мені сподобалася ще одна дуже цікава річ, що безперечно підіймає настрій та бойовий дух. Без сумніву – це запорозькі водії. Кожного дня, кожної хвилини, кожної секунди, наша велика команда з волонтерів чула безперервну підтримку водіїв. Кожен автомобіліст, мотоцикліст або велосипедист сигналив нам у нашу підтримку. Пам’ятаю, як з вікон авто кричали нам: “Молодці! Слава Україні”, – при цьому деякі люди виставляли долоні з вікон, щоб потиснути нам руки, вони плескали дружньо по долоні, показували руками жести “клас” та “супер”, виставляли з вікон українські державні синьо-жовті прапори різних розмірів. Бувало таке, що зупинялися та прив’язували свої стяги на нас або на сам паркан Дніпрогесу, щоб хоч якось долучитися до цієї акції, щоб хоч якимось чином бути присутніми з нами патріотами.
Багато хто після того, як повз нас проїжджав, через деякий час привозили нам ще жовтої та синьої фарби, пензлів, валиків, печива, пиріжків, бутербродів, води. Хтось просто зупинявся та фотографував нас, знімав на відео та фотографувався разом із нами. Не всі машини, що нас підтримували були запорізького регіону, також повз нас проїжджали машини київського, харківського, дніпропетровського, донецького, луганського, черкаського та львівського регіонів.
Частина наших запоріжців не прийняли нашу акцію. Були водії, які зупинялися, кричали на нас, висловлювалися нецензурною лексикою та намагалися в нас кинути сміттям, камінням. Звучали погрози нас знищити. На мобільні телефони і у соцмережах приходили попередження про терористичні акції. Щоб не зірвати нашу справу, ми продовжували працювати, але прийшлось завести власну оборону.
Також навколо нас було дуже багато кореспондентів, які брали у нас інтерв’ю та знімали нас. Ці звіти з фотографіями і відео можна побачити на різноманітних Інтернет ресурсах [7].
Денис Антюхов у інтерв’ю кореспонденту Укрінформу розповів: “Наша акція отримала неймовірну підтримку серед запорожців. Огорожа Дніпрогесу, довжина якої досягає 560 метрів, була не лише зачищена, а й пофарбована з обох боків. Вийшло 1,2 тис. м, плюс 1582 метри перил. Незважаючи на неймовірну жару, фарбувати городяни прийшли цілими сім’ями, багато у вишиванках і з маленькими дітьми” [2].
Тим часом по суботам та неділям волонтери продовжували фарбувати паркан Дніпрогесу по інший бік дороги. Мені подобалося те, що люди, котрі фарбували греблю, не змінювали своєї точки зору, що вони наступного і наступного ж разу приходили, ставали у ряди волонтерів та допомагали іншим учасникам акції комфортно себе почувати та на позитивній ноті закінчити нашу головну ідею: кольорами національного прапора з’єднати лівий і правий береги Дніпра, щоб саме цим показати, що Україна єдина незламна незалежна суверенна країна.
Оскільки я фарбувала паркан вже досить давно та якісно, Наталя та Андрій Ахтаніни поставили мене старшою штабу, а самі поїхали ще за жовтою і синьою фарбою та їжею. Але нажаль такої світлої синьої та жовтої фарби вже не було у магазинах і на складах. Вони були вимушені придбати вохру та темно-синю фарбу. Прийшлося їх змішувати з білою фарбою та намагатися зробити світлішою, щоб усі ділянки паркану не надто виділялися. Доки я була головною у штабі, я видавала фарбу, що залишилася, пензлики та валики, розподіляла нових волонтерів по групам, дивлячись у якій групі більше людей, а у якій менше, видавала напої та їжу.
Не обійшлося і без підтримки патріотичного духу. Я допомагала іншим волонтерам співати Гімн України, допомагала згадувати слова українських народних пісень та пісень українських груп та вокалістів. Окрім державного гімну, ми співали такі пісні: “Разом і до кінця” – Вітер Знає; “Ми прагнемо змін” – СКАЙ; “Це – Запоріжжя! Це – Україна” – Хорта; “Вставай, мила моя вставай” – Океан Ельзи; “Солдат” – Сокира Перуна; “Лента за лентою” – Тарас Чубай; “Горіла шина, палала” – Клофелін та інші пісні, багатьом знайомі по Євромайдану.
Також я ходила уздовж паркану, де працюють три основні групи волонтерів та підтримувала їх бойовий дух. Проходячи повз патріотів я кричала, що було сили: “Слава Україні!”, – мені відповідали: “Героям слава!”. “Слава нації”, – і знов мені відповідали: “Смерть ворогам!”. “Україна!” – “Понад усе!”. “Запоріжжя!” – “Це Україна!”. Як я помітила, то це дуже сильно підіймало настрій волонтерів, бо коли у купі кричать одне й те саме, то споріднюється людська енергетика і тоді вже, проникає у душу кожного, аж до мурашок.
На наступний день жара потроху почала спадати. Того ж дня ми нарешті почали фарбувати “биків”. Тут стоїмо, фарбуємо та бачимо, що ось одна хмарка пробігла, тут і інша приспіла. Починає потроху капати дощик. Нарешті починає з’являтися свіже повітря. Вже не так чутно запах вихлопних газів. Стало навіть прохолодно. Дощик потроху починає переростати у сильну зливу.
Всі швидко почали бігти до штабу, щоб хоч якось сховатися від сильного дощу. Але я нікуди не стала йти. Мені так сподобалася та прохолода, на яку я так довго чекала. А ще я подумала, а як же там хлопці на передовій воюють, в них же немає такого поняття, що як дощ, так зразу ховатися. Подумавши, я вирішила залишитися. Я протирала ганчіркою місця, там де дощ трошки зачепив і було тільки волого. Без того бруду, що весь час осідав на паркан навіть легше було фарбувати. Машини не переставали мені сигналити. Навіть якось вже і незручно було працювати у такому шумі. Згодом дощ пройшов, і всі знов повернулися на свої місця до роботи.
Так ми потихеньку та й дофарбували “биків” греблі. Ми просувалися все ближче до пляжу. Температура знов піднялася та стояла нестерпна спека. Холодна вода та морозиво, що нам стали привозити, вже не допомагала від тієї спеки. Але у нас була велика перевага – пляж зовсім поряд. Ми часто ходили купатися, охолоджувалися па поверталися знов до роботи.
Нарешті настав останній день фарбування. У нас залишилося декілька секцій не дофарбованого паркану. До нас стали з’їжджатися кореспонденти. Найпопулярнішим Інтернет ресурсом, що до нас приїжджали, став “ВВС”. Я вважаю, що це досить великий рівень підйому нашої першої акції у засобах масової інформації. Тепер Запоріжжя має усі шанси потрапити у Книгу рекордів України як творець найбільшого “прапора” країни.
І ось підійшов той момент, коли остання стійка півторакілометрового паркану Дніпрогесу в одну сторону, а в цілому – це три кілометри, була дофарбована. На краях огородження, де стояли бетонні блоки художники намалювали герби України жовтим кольором та підписали 2014 рік, щоб увічнити пам’ять не тільки про рік фарбування Дніпрогесу, а й з’єднання берегів Дніпра, пам’ять про події у країні та пам’ять про загиблих за волю, за свободу, за незалежність. Всі учасники не на словах, а всім серцем відчули, що в умовах іноземної агресії люди мають гуртуватися і показувати, що їм не байдужа доля рідної землі і що вони її захищатимуть.
Олександра Дегтярьова (активістка з Запоріжжя)
