Відсутність медикаментів, одягу і раз на місяць соціальний автобус. В таких умовах змушені жити мешканці села Лопаскіне на Луганщині.
Розповіддю про передачу гуманітарної допомоги для мешканців села, яке знаходиться у так званій “сірій зоні”, поділився полковник Західного регіонального медіа-центру МО України Тарас Грень, пише Бліц-Інфо.
“Серце стискає від болю. Я дивлюсь в очі дитини, яка не може сказати мені дякую за подаровану іграшку. Поруч з нею братик, який теж мовчки притискає до себе пакунок з цукерками, і лише в його погляді я бачу ото велике дитяче щастя. Чотирирічна Віка і трирічний Денис перестали розмовляти відтоді, як російсько-терористичні війська обстріляли з важкої артилерії їх рідне село Лопаскіне, що на Луганщині. Сьогодні в цьому селі з більш ніж двох сотень дворів, живе приблизно тридцять чоловік і четверо маленьких дітей. Найменшій виповнилось всього місяць.
Тут нема магазину, лікарні і… взагалі вдень в селі українська влада, але хто постукає у вікно вночі… невідомо. Село знаходиться в так званій сірій зоні. Позиції ворога тут видно без оптики. А це означає, що обстріл може початись в будь-яку мить.
Ми живемо тут як на якомусь острові, – розповідає одна з мешканок села. – За пенсіями і всім іншим доводиться наймати машину. Добре, що хоч раз-другий на місяць до нас приїздить соціальний автобус. Через загрозу обстрілів до нас всі бояться приїжджати. Одні ви якісь навіжені.
В цьому селі вже давно не бачили ніяких гуманітарних місій. Адже, за правилами пересування більшості міжнародних організацій, їх всюдиходи можуть пересуватись лише по асфальтованим дорогам. На ґрунтові шляхи з’їжджати заборонено. Та й безпека тут поняття відносне.
Тут живуть українці, а це головне для нас, – каже офіцер цивільно-військового співробітництва полковник Юрій Верановський. – Завдяки волонтерам з Прикарпаття ми змогли привезти людям в це село найважливіше, щоб підтримати дітей.
Розмитою вулицею, на яку сумно дивляться розбиті вікна кинутих хат, ідемо майже в самий кінець села. Тут живе чотирирічна Настя. Побачивши наш всюдихід вона ховається за маму. Чужі люди тут рідкість. Та вже за хвилину вона радісно грається зі своїм новим другом – м’якою іграшкою «льовиком» (так Настя відразу назвала рожеву пантеру). ЇЇ маленька місячна сестричка Софія теж як і вона зараз стала заручницею ситуації.
Останню допомогу, яку я отримала, це були чотири пачки памперсів, що мені дали при виписці з пологового будинку, – каже мама дітей. – Тому я дякую і вам, і всім тим людям, що потурбувались про нас. Нехай береже вас всіх Господь.
Вже коли ми збирались назад, до нас підійшли і інші мешканці села. В основному це літні люди, які все своє життя чесно працювали на землі. Вони просили приїжджати частіше, привезти медикаментів для хворих на серце, та цукровий діабет, а також одягу для старших людей.
От таке життя принесла в це село постійна загроза «руського міра». Зруйновані будинки, зруйновані надії, зруйноване життя. А закриваючи очі я тепер бачу оту мовчазну вдячність і щастя дітей, які не можуть сказати дякую”.
Читайте також:
